Художник із Майдану здуває забронзовілість iз Кобзаря, якого «зробили пам’ятником»

Серію публікацій, проект із робочою назвою «Шевченко. Перезавантаження» відділ культури «УМ» задумав ще в грудні, тобто тоді, коли кров залишалася в жилах, а бомба уявлялася всього лише анекдотичною «бімбою». Ми хотіли показати, як митці інтерпретують Шевченка, як його «неканонічний» образ присутній в сучасному культурному світі України: від рок–готики Андрія Середи з його моторошним «Хутором Суботовим» до іронічного Тарасового сімені в «Доброму ангелі смерті» Андрія Куркова, від Кобзаря з пейсами Олександра Ройтбурда і до… Але потім хтось iз політиків сказав зі сцени Майдану, що відповідь на питання «Що робити?» треба шукати в «Кобзарі» — і… Далі ви знаєте. Шевченко зробив крок у реальність. Може, таки «у Бога за дверима лежала сокира»?

Художник–ілюстратор Андрій Єрмоленко — один iз гурту митців, які ще на початку грудня, в перші дні Майдану, розбили на Хрещатику свій намет, «Мистецький барбакан». Плакатна «махновщина» та «шевченкіана» Єрмоленка вивішені не всередині намету, а зовні. Шевченко–Елвіс Преслі, Шевченко–Будда, Шевченко в обладунках черепашки–ніндзя і навіть у формі даiшника — приваблюють публіку й епатують. Пройти повз може хіба що сліпий, утім навряд чи — йому про це розкажуть. Радикальний нонконформіст Єрмоленко проводить різкі експерименти в бажанні показати Шевченка як частину «нового бренду «Україна».

«Українці восхваляють не постать, вірші Шевченка, а його «імідж»

— Мені здалося, що Шевченко містичним чином ожив, коли 19 січня з трибуни Майдану, де царювала цілковита безвихідь, і політики не знали, що робити в цьому тупику з сотнями тисяч людей, хтось (здається, Яценюк чи Турчинов) сказав: «Що робити? Читайте «Кобзар», там є відповідь». У перші дні протистояння на Грушевського у мене в голові крутилися дві цитати — «І вражою злою кров’ю волю окропіте» та «Борітеся — поборете!». І потім так склалося — теж містика! — що саме слова «Борітеся — поборете» цитував у короткометражці, знятій на Майдані, і Сергій Нігоян.

— Я зараз малюю Нігояна. У нас з’явилися герої! Не сцикуни, які виголошують меморандуми, а герої та відчайдухи. Ви подивіться: один iз кращих фільмів про Україну зняв вірменин — Параджанов. І першим зараз загинув теж вірменин. Коли я дивився це відео з Нігояном, яке зняв Сергій Проскурня і де він читав поему «Кавказ», мене вразило: я також брав участь у цьому проекті і також читав уривок з «Кавказу». Ми з ним однієї крові — ми вільні. Він, на відміну від мільйонів сущих в Україні, загинув вільним, а мільйони живуть рабами.

— А можна залишити людям право бути вільним і водночас живим?

— Тут не про те мова. Чому Шевченка називають пророком, чому кажуть, що його вірші, на відміну від багатьох його сучасників, досі актуальні для України? Тому що все, що він говорив, не виконане. 200 років ми живемо в кріпацтві. Шевченко писав: «Кайдани порвіте» — не порвали. «В сім’ї вольній, новій» «врага не буде супостата» — є супостат. «Чорніше чорної землі блукають люди» — так воно у масі і зараз є. Український нарід боготворить не постать, вірші, творчість Шевченка, а його «імідж». Мало хто читає його. Знають тільки обличчя, точніше два обличчя — такого собі юного «котика» і старішого. Головне питання: треба його зображати в шапці чи без? Ніхто не задумується, що треба його ЧИ–ТА–ТИ. Зупиніть будь–кого на вулиці, спитайте, який його улюблений вірш — він скаже: «Заповіт». А попросіть прочитати щось окрім, то прочитає і не Шевченка, а Глібова, скажімо, це в кращому разі. Якби люди знали його вірші, з Шевченка, по–перше, здули б певний шар бронзи, а по–друге, може, ми б жили не так, як зараз.

Я фанат Шевченка, і він для мене — не забронзовілий ідол, а жива, неординарна особистість. Він був розбишакою, який пройшов по життю і кріпацтво, і навчання в Петербурзі, армію, солдатчину, експедиція по Кос–Аралу. Ось вірш «Світе ясний, світе тихий» (декламує)

…Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленними піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

Христос для Шевченка є революціонером, сильною, хороброю людино, козаком, якщо хочете. Безсумнівно, в ті часи йому казали: «Хіба ж можна так говорити про Ісуса Христа?!». Зараз приблизно таке ж стосується самого Шевченка. Приходять до «Барбакану» і кажуть мені: «Хіба ж можна так паплюжити САМОГО Шевченка?!»

— Як гадаєте, Шевченка можна назвати богоборцем?

— Швидше, людинолюбцем. Шевченко Христа вважав боголюдиною, в якій переважає людина. Один iз перших його творів — «Марія» — зображує діву Марію як людину, навіть описується трошки по–іншому непорочне зачаття. Марія показана як жінка, яка переживає за свого сина.

— Юрій Андрухович колись сказав, що уявляє Шевченка рокером. А ви ким його уявляєте, от якби Шевченко жив зараз?

— Так, рокером чи панком, бо кимось таким він і був у своєму часі. Деякі поеми Шевченко підписував «Кобзар–дармограй», тобто той, хто задарма грає для людей. Він фактично сам себе заніс у цю нішу. Подивіться на відоме фото, де Шевченко у смушевій шапці, шароварах, заправлених у чоботи, а поруч сидять люди в костюмчиках. Зрозуміло, що Шевченко не ходив так весь час по Петербургу — він грає, це був шарж. Думаю, він був би радий, що зараз його зображають «проти канону». Радів би, що Ройтбурд зобразив його з пейсами, а Семесюк — у ролі футбольного фаната. Якби Шевченко жив зараз, його б заклювали. Це подвійні стандарти сприйняття.

«Якби Леся Українка жила нині — вона б першою узяла зброю»

— Люди на Майдані більше критикують чи схвалюють ваші «шевченківські» плакати?

— По–різному. Більше не подобається людям старшого покоління, окрім викладачів, які добре знають творчість Шевченка. А подобається молодим людям.

— Усі плакати, виставлені на «Барбакані», ви малювали раніше, ще до Майдану, чи створили і «спеціальні»?

— Майже всі намальовані раніше. Крім одного — «Записуйся в самооборону Майдану». Майдан почався як творчість. Іноді складалося враження величезного арт–фестивалю. Можна брати барикади і відправляти повністю на бієнале — і це буде цілісний арт–об’єкт. Тоді здавалося, що головне вже відбулося: креативні люди вийшли проти жлобів; розум — проти покірної тупості; культура — проти безкультур’я. Я бачив Майдан інтелектуалів, студентів, освічених людей або просто політично грамотних. Тепер, звісно, Майдан має інший настрій та інші кольори.

— Не кортить намалювати Шевченка з вулиці Грушевського?

— У мене є дуже мілітарна думка: хочу зобразити Шевченка, Лесю Українку, Франка зі зброєю — вони відстоюють Україну зі зброєю в руках.

— Леся зі зброєю? Жінка, що більшу частину життя була хвора, на інвалідному візку?

— Думаю, якби вона жила в нашому часі — вона б першою взяла зброю. Я не закликаю до насильства і чогось такого. Але, як бачите, досі в обороні нашої нації стояли поети, мертві поети — Стус, Шевченко, Франко, Симоненко.

ДОСЬЄ «УМ»

Андрій Єрмоленко

Андрій Єрмоленко. 40 років. Народився в Києві. Закінчив Київський державний університет ім. Шевченка, за фахом — хімік.

Був арт–директором журналів «Час.ua», «Профіль», нині — «Українського тижня». Автор анімаційних проектів для СТБ і «5–го каналу».

Учасник арт–групи «Союз Вольних Художників». Брав участь у виставках: «Art Kyiv contemporary 2011», («Мистецький арсенал»), «Мама– анархія» (галерея «21»,Суми, 2012), «Анархія» (ЕЦСІ, Одеса, 2012), у серії виставок «Жлоб–арт» (Музей сучасного мистецтва, Київ, 2013; арт–клуб «Сало», Львів, 2011 та 2013).

 

КУТОЧОК АНАРХІСТА

«Анархія — це те, що робить у країні влада»

— З приводу вашої «махновщини», якої на «Барбакані» не менше за «шевченкіану». Навіть сьогодні це виглядає дещо провокативно. Тим більше що Майдан і раніше, і зараз є напрочуд самоорганізованим явищем зі своєю структурою, порядком.

— А махновщина не була безладом, її так зобразили. Початок анархії — це коли особистість постає проти держави. Насправді якщо вже говорити про анархію, то анархія — це те, що робить в Україні влада, тобто група небожителів, яким усе по барабану, всі закони і норми, держави для них не існує, а територія для розкрадання.

— Я чула, що ви маєте якусь сімейну історію, пов’язану з Махном. Це правда?

— Моя бабця бачила його. У Білопіллі розгромили цукровий завод. Пройшли одні — забрали одне, другі — інше, а треті — ще й картоплю винесли. А потім прийшов Махно. Бабця розповідала: «У нього була дисципліна — нікого в селі не обідив». Їхала підвода — і роздавали селянам спирт і цукор. Люди розводили цукор у воді й пили, хтось так і вижив, бо й хліба не було. «Їхав по селу на коні, — казала бабця, — високий, волоси чорні, довгі. Красивий». Ясно, що він був маленьким на зріст, мілітарний демон.

— І у вас склалося дитяче враження, що Махно — це Робін Гуд iз підводою цукру, спонсор бідноти?

— Так. Розумію, що це певне перебільшення. А з іншого боку , коли читаєш в «Ходінні по муках», що це сволота, яка особисто розстрілювала євреїв iз револьвера, то починаєш шукати правду, ким же він був. Про Махна–антисеміта скільки не читав. Але «аж такого» не знайшов. Були прояви, але не такі яскраві.

Олена ЗВАРИЧ, Україна молода