Без рук і ноги змайстрував трактора
Ми часто нарікаємо на життя, скаржимось, що не маємо здоров’я. Та придивімося до тих, кого доля справді обділила найважливішим з багатств. Часто саме люди з фізичними вадами подають найкращі приклади життєвого оптимізму, працьовитості, великої сили волі. Наша розповідь — про Станіслава Івановича Таравського, що живе в Довжанці Тернопільського району.
Йшов післявоєнний 1948 рік. Був сонячний день 3 травня. Сільські хлопчаки пасли на лузі корів. Вони не знали, що там, серед трави, на них чекає знахідка, що незворотно змінить життя. То були міни… Антон загинув на місці, а Станіславу відірвало ногу та покалічило обидві руки.
«Тоді батько навіть не хотів везти мене в лікарню, — розповідає тепер уже 76-річний Станіслав Іванович. — Думав, що не виживу». Та доля розпорядилась інакше. Дядько Стах, як його називають односельці, живе тепер у власноруч збудованій оселі разом зі щасливою родиною, їздить на автомобілі і щодня працює у своїй майстерні. Завітаймо до нього у гості.
Заходжу на невеличке подвір’я із садком при дорозі. З хати, привітно усміхаючись, мені назустріч виходить невисокий чоловік. У нього немає кисті лівої руки, права сильно деформована, а на місці ноги — протез. Та, як виявилось, це зовсім не заважає йому працювати.
— Коли ще був трохи молодшим, то з таким завзяттям брався до роботи, що навіть дня було мало, щоб встигнути виконати все заплановане, — каже Станіслав Іванович.
Він зварював залізні причепи, ворота, ставив кахельні груби, навіть перекривав шифером дахи на будинках.
— Вмію та люблю робити все, хіба до музики та співів не беруся, — сміється дядько.
— Чого-чого, а ентузіазму нашому татові не позичати, — підтримує його дочка Надія.
— А ще дуже любив малювати. Олійними фарбами малював пейзажі, портрети. За одну картину мене навіть колись удостоїли премією, — згадує Станіслав Іванович.
Нині він майже весь час проводить в улюбленій майстерні. Тут чимало його «винаходів», зроблених власноруч: від соковижималки до трактора. Навіть залізні двері в гараж, що закриваються автоматично, — придумана ним система. На стелі — величезна залізна дуга, зварена з багатьох рейок. По них їздить тримач із тросом, пересуваючи важкі предмети, як, наприклад, мотор до автомобіля. Людині для цього треба лише легенько перекрутити вмонтованою ручкою. Це — кран-балка.
— Спершу я стикався з багатьма побутовими проблемами. Часто з простими речами впоратись було не під силу. Та згодом придумав, як пристосувати все під себе, — пояснює господар.
Дивно, але Станіслав Іванович навіть не має ніякої, окрім семирічної школи, освіти. На запитання «Як ви самі до такого додумуєтесь?» просто знизує плечима.
— А це мій «мерседес», — показує невеличку зелену мотоколяску. — Вже немолодий, 43-й рік. Хоч і їздить не швидко, максимум 50—60 кілометрів за годину, і ремонтований сто п’ятдесят разів, та возить мене всюди, куди треба: у Тернопіль, Бережани, навіть до Львова ним їздив.
Далі дядько Стах веде мене подивитися на справжній, як він каже, музейний експонат. Це — трактор, який теж змайстрував самостійно. Дещо позичив у старої мотоколяски, щось прикрутив, прилаштував, сам зварив причеп — і вийшов ось такий трактор. Колись, як каже Станіслав Іванович, він був незамінним у господарстві та на городі. Тепер це просто його гордість. Адже за таку машину в 1992 році на обласному конкурсі самодіяльної сільгосптехніки Таравський здобув друге місце.
— Тоді таких малих тракторів у продажу не було. Тому одного разу мене навіть попросили зробити таку техніку на замовлення, а потім забрали аж у Латвію, — згадує чоловік.
Здавалося б, життя ніколи не шкодувало Станіслава Таравського. Маму втратив, ще коли не мав і двох років. Довелося жити з мачухою, якої згодом теж не стало. Після трагедії, що зробила його калікою, два роки був прикутим до ліжка.
Щойно навчився ходити на милицях, відразу почав гонити пасти сусідську худобу, по 4—5 голів. Бо ж не було за що не те що книжку — шматка хліба купити. Коли одружився, взявся сам будувати хату, а далі й подвір’я до ладу довести, і погріб вимурувати… Завжди мусив сам давати собі раду.
— З дитинства працював у колгоспі. Важких робіт виконувати не міг, тому брався за те, що дозволяли сили. Протягом 18 років працював слюсарем, сторожем, — показує Станіслав Іванович витяги про відроблені трудодні, — виготовляв усю потрібну наочну агітацію, а її тоді використовували на кожному кроці. Та коли довелось іти на пенсію, тодішній голова колгоспу вирішив, що моїх заслуг замало, щоб називатися колишнім членом колгоспу і отримати належний земельний та зерновий наділ. Я з таким станом речей, звичайно, не погодився, бо хотілося мати хоч якийсь клаптик власної землі, тим паче чесно заробленої. Тому з табличкою «Невже нема в селі для мене городу?» я поїхав відстоювати свої права під облраду. Після цього до мене дослухались.
На державу дядько Стах не нарікає. Бо коли стукав — йому таки відчиняли. Він не чекав, як інші інваліди, по 15—20 років на машину. Просив, писав заяви — і у 92-му році отримав новеньку «Таврію».
— Не маю на що нарікати, бо Бог і добрі люди завжди допомагали мені при потребі. Та знав, що завжди варто розраховувати лише на власні сили, — каже на завершення Станіслав Таравський.
Робити те, що вміє, він навчався не в інститутах — його вчителями були лише біда і життя. Вони ніби підказували чоловікові вірити в себе і ніколи не опускати рук.
Надія ПОНЯТИШИН, Тернопільський район.
Коментарі вимкнені.