Як проходили арешти патріотів Тернопільщини

Минзарський Степан Михайлович народився у 1897 році у чарівному містечку, яке породило засновника Запорізької Січі Дмитра Вишневецького, і де кругом прекрасна природа та тиха річка Горинь. А птахи і тихий шепіт листя, помагали його матусі співати йому колискові і тим співом вже, з дитинства природа прищеплювали любов до рідної землі. І від діда-прадіда передалося йому патріотичне відчуття. Я УКРАЇНЕЦЬ. Так він з юнацьких років вже ставав на захист рідної мови, традицій нашого краю і хотів, щоб наш край Тернопільщини був, вільний, незалежний. Щоб не керували українським народом окупанти, ні польські, ні москальські чи якісь зайди. І мовою щоб всі говорили однією, українською. Він багато читав, мав літературу і знав на пам’ять багато віршів Тараса Шевченка. Була у нього і цінна книга. Кобзар, який подарував йому дідусь коли Спанкові було 10 років. І цю книгу він обложив кольоровим жовто-блакитним папером, тоді коли став членом товариства “Просвіта”. А також дуже цінував портрет Кобзаря, якого повісив на стіні у своїй кімнаті. Коли його запитували друзі чи родичі про Тараса, то Степан відповідав, що той, хто знає на пам’ять хоч один вірш Шевченка, вже українець. Та польська влада принижувала мову вишнівчан. Але активісти збирались, святкували свої свята, робили вистави, виписували рідною мовою газети, мали свої бібліотеки, носили жовто-блакитні стрічки, були офіційно членами товариства Просвіти. А з 1936 року напівлегально членами ОУН. Але у вересні прийшов “визволитель” і все різко змінилось. Перші арешти, перші жертви. Полилась кров вишнівчан тільки через те, що вони хотіли бути українцями на своїй рідній землі. Хотіли жити вільно і вільно висловлювати свою думку. Не бути рабом і мати свою державу. А тут прийшов загарбник, який з Гітлером поділив Польщу і встановив колоніальний режимі і почав наш народ заганяти в тюрми. Почало поширювати на Вишнівеччині сексотство. Одні старались вислужитись перед новою владою і доносили на сусідів, своїх родичів. І каральна машина запрацювала. А ворог відчув смак крові наших людей. Не вміючи більше нічого робити, крім катування, та проводити допити видумуючи брехливі свідчення, енкаведисти день і ніч мордували на Вишнівеччині, і не тільки тут а по всій Україні наш народ, цвіт української нації. А щоб мати нових мучеників, енкаведисти проводили арешти по ночах, щоб менше бачили люди. 10 лютого 1941 року. Село Загороддя. Перша година ночі. Трохи мете сніг. На дворі темно, а десь далеко чути гавкіт собак. Коло будинку Минзарських зупинилось двоє саней, з який зійшло аж шестеро людей, два енкаведисти і четверо в цивільному. ЇЗдові відігнали коней на метрів сто від будинку. Один із воєних почав стукати у двері а потім у вікно. “Аткрой! Аткрой я тебе гаворю” Посипалось скло від удару. Через декілька хвилин відкрились двері і вийшов Степан.

“Що таке? Чого шум? Навіщо вікно розбили?”

“Нам нужен Минзарский Степан. Он враг і ми прішли за нім”

“Це я”

“От і хорощо. Счас зделаєм обиск в доме і поїдеш с намі”

Арешт! Що в цей час відчуває чесна людина, коли її говорять безпідставно, що вона злочинець? Говорять при дружині, батьках, дітях, рідних братах. Це удар блискавки. Це страшне потрясіння. Особистість вмить міняється. Психіка переходить з одного стану в інший. Одні стають поблажливими до своїх ворогів і вже готові здати своїх побратимів і постійно доносити в НКВД, а інші, заціпивши зуби, відігнавши страх, продовжувати боротися з ворогом при будь яких обставинах, і при арешті, і при допитах, і навіть при здійсненні вироку. Таких вірних своїм ідеям і клятвам більше двох-третин борців за свободу. До таких і належав Минзарський Степан. Твердість духу, незламність, відданість , і саме головне: для нього було те, що він присвятив себе боротьбі за Вільну Україну, за її народ і за майбутнє наступних поколінь.

Але Вишневецькі енкаведисти надіялися що залякають Степана. Що вони силою заставлять його піти на співпрацю з ними, і людей ще в більшій кількості почнуть арештовувати. Адже з самого початку щоб залякати Степана, сильно грюкали в двері, повибивали вікна, з великим шумом серед ночі увірвались до хати, не дивлячись що під ногами. Різким голосом відразу заявили про арешт. І почали робити обшук не кажучи що шукають. Все перевернули, розсипали, побили, з шкафів повикидали на підлогу, розпорювали подушки, Але якщо знаходили щось цінне, то вилучали, складаючи акт конфіскації як речовий доказ злочину, а на справді потім дарували своїм коханкам, або лишали в себе.

Для Вишневецьких енкаведистів арешт як традиційний ритуал. Вони отримували задоволення дивлячись на нервовий стан заарештованих. Отримували насолоду спостерігаючи, як дружина чоловікові, або мама синові чи донька батькові тремтячими руками готує зміну одягу, кусочок мила, рушничок, щось з харчів, а оперативник на чужинській мові запевняє посміхуючись, що “жрать там будет некогда і жратву там дадут, много тепла там будет. Попадьот он в рай где будут ево перевоспітивать і учить как нужно жить”. І нагло підсміювався з бідних, тремтячих жінок та весь час підганяв їх, тим самим навіював на них ще більший страх. А як психологічно на заарештованих, що проживають в цій хаті, діють слідчі, які як господарі, перед очима затриманого починають ломити речі, зривати портрети із стін, нищити їх, все викидати на підлогу і одяг і білизну і постільне. А потім ходили по цих речах, витираючи свої взуття. І все це робилось згідно закону. Адже слідчі при обшуку мають право на все. Вони в цій хаті нікому не представились, нікому не показали відповідних документів, не мали з собою понятих і саме головне не мали документа на арешт Степана. Вседозволеність. Адже для них, люди це ніхто, це раб. А з рабом можна зробити все, що ворог забажає І вони робили що хотіли. Могли і в хаті при батьках, дружини, дітях побити, або навіть і вбити. Чи по дорозі, або у Вишневецькій катівні. Адже вони заявляли, що мають право на все.

А ще мали право, якщо немає речових доказів, а їх ніколи і не було, то самі слідчі підкидали або при всіх, клали під постелю або шкаф і нагло заявляли що знайшли.

А саме страшніше, коли поруч при заарештованому є рідні. Кругом гробова тиша, тільки голосні звуки енкаведистів, що хизуються своєю силою, своїм голосом та владою. Ці хвилини такі тяжкі для заарештованого та його рідних і тяжко психологічно діють на всіх. Тоді одна хвилин прожита в цей момент, ціниться як місяць прожитий. Часто після таких обшуків і арештів дружина чи мама, або дочка сивіли, мліли, а діти мали психологічні стреси. Але така методика енкаведистів була розроблена ще в 20-тих роках минулого століття і кожного року вдосконалювалася щоб принизити не тільки підозрюваного, а усіх хто знаходиться коло нього в цей час.

У хаті Минзарського все перекинуто, подушка розпороті. Пір’я літає всюди. Одяг на підлозі. Посуд перебитий, Світлини витягнуті з рамок розкидані. Енкаведисти навіть ікони познімали. У семена було коло сорока книг, які були перелистані та також розкидані по кутках. На перший погляд, як татарська орла пройшлася. Але що вилучили слідчі в Минзарського. Старовинний Кобзар, подарок дідуся, оброблений жовто-голубою фольгою, портрет Тараса Шевченка з жовто-голубою рамкою, Декілька жото-блакитних стрічок, дві просвітянських книги і саме головне, це підкинута зброя, яку будь то витягнули з під стріхи у хліві. Гвинтівка з часів Першої світової війни. Слідчі потирали руки.

“ Бандит со сброей. Будеш отвічать по закону. Счас допросим сколько ещо тваих имеють оружие. Пошли”.

В хати всі плачіть. Адже знають, що кровопивці катуватимуть Семена. Сильно за ним побивалася дружина, а на дворі коли семена посадили на віз зомліла. Починало світати і два наповнені вози рушили до Вишнівецької катівні.

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ. СМТ ВИШНІВЕЦЬ ЗБАРАЗЬКОГО РАЙОНУ