Пригода донецького у Тернополі

Колись натрапив на номер часопису «Ї» в якому мова шла про Тернопіль. Мені доводилося бувати там виключно проїздом. Хотілося мати свою уяву и про це західноукраїнське місто. Тому у списку місць «must see» на час західноукраїнського відрядження в числі інших з’явився і Тернопіль. До того ж хотілося побачити, не повірите, гру тернопільскої «Ниви». Скоріш не скільки саму гру команди другої ліги, скільки те, як її підтримує місцевий двіж, бо доводилось бачити дуже пристойні перфоманси тернополян. Якщо сказати відверто, то нічого особливого від Тернополя, як міста я не чекав, і їхав в першу чергу на футбол. Де речі, «Нива» грала з командою «Єдність» з близького багатьом кротам села Пліски.

Власне сам Тернопіль був майже повністю зруйнований під час війни, тому практично усі будівля радянських часів. Є не так багато старовинних місць. Одне з них – вулиця Валова, як на мене, ідеально вписане в радянські квартали так, що два цілковито різні стилі архітектури один одному не заважають. А ще в Тернополі є став. І він просто нереальних розмірів, за що місто іноді називають «українською Женевою». А ще два прикольних парки, декілька симпатичних церков, та цілковита охайність по всьому місті. Мабудь на цьому про архітектуру все, до футболу.

Потрапив до стадіону за годину до гри. Одразу кинулось в очі кількість А.С.А.В. Ну тобто за моїми уявленнями, на матчу другої лігі має бути 3-5 так би мовити правоохоронців. У Тернополі я їх нарахував близько 70 (!) з яких 20 були «беркутятами». Можливо, то така особливість областного центру, так би мовити нагадувати потрібним особам про наявність міліції (в інший спосіб – ніяк), не знаю, але як на мене то виглядало дико. Було досить спекотно, тому я купив собі квиток за зовсiм не бюджетні 10 гривень та пішов собі відпочити у найближчому парку. Власне там мене і наздогнав привід хуЄвро по-тернопільскі. Сиджу значить собі на лавочці, веду цілком соціальний спосіб життя. Підходить наряд з трьох працівників: класика жанру – один вміє читати, інший вміє писати, третій майже навчився читати, знає першу частину алфавіту (ну десь від «а» до «м»), вміє рахувати до десяти на пальцях і взагалі душа цього патруля. Не знаю як його, цього третього А.С.А.В., звали, але то не важливо. Цілком жаданівський герой, тому назвемо його Миколою Івановичем. Далі відбувається наступний діалог:
«На футбол?» – питається в мене Микола Іванович
«Так» – відповідаю я. «Чому б мені цей факт заперечувати?» – думаю про себе я.
«А рюкзаку що?» – жваво цікавиться Микола Іванович
«Куртка та парасоля» – честно відповідаю я.
«Тааак» – тягне Микола Іванович, намагаючись підтримати розмову «сам з Тернополя?»
«Ні» – відповідаю я. Знову ж таки про себе думаю «хіба мій акцент не підказує, що я не місцевий?»
«Ага, ясно! Пліски!» – радістно говорить Микола Іванович, вже уявляючи собі, як зараз він, пильний Микола Іванович поведе цього неорганізованого фана на гостьвий сектор, можливо у супроводі «Беркуту» і як потім перед усим особистим складом йому висловить подяку командир.
«Нєа» – не менш радістно говорю я.
«Що, неа?» – дещо знервовано говорить Микола Іванович.
«Я не з Плісок» – продовжую гру в міста я.
«Хм» – вимовляє Микола Іванович і намагається пригадати, як ж це ще міста є в Украіні. Здається їх лише два: Тернопіль і Пліски, а цей каже ще він не з них. Дивно!
За цими роздумами проходить десь хвилина, потім Микола Іванович розгублено вимовляє: «Ну то добре, звідки ти»
«Донецьк!» – все так само весело говорю я. Паспорт з карману мене підтримує «да, да, чувак, з Донецька він».
«Донееееецьк?» – зовсім розгублено питається Микола Іванович. Його обличча приймає такий вигляд, що мені здається Микола Іванович спіймав синій екран смері, причому на обидва свої ока. А може він просто замислився над темою «чи не покликати наряд Беркуту, і чого я його рюкзак відразу не погледів. Ху його знаю, що у цього Донецька на умі. Може він привіз тактичну ядерну боєголовку, здається там у кожного є своя персональна, і ось приїхав він з тим, щоб цю боєголовку тут, переді мною підірвати. І що тоді? Хто потім згадає Миколу Івновича, старого трудягу Миколу Івановича, який вірою і правдою викорінював злочинність. Взагалі, чи гідна ця смерть від боєголовки? Ні, треба щось робити!» Може думав він про інше, але чужа душа – вона не зрозуміла, особлива, якщо ця душа сіра.
«І то що, ти сюди приїхав на футбол?» – бере себе в руки Микола Іванович
«Ага» – спокійно говорю я. Паспорт з карману підтверджує «хулі нам кабанам»
«Але там ваші, здається, з кимось грають» – остаточно бере себе в руки Микола Іванович, звисока дивлячись на своїх підлеглих, мовляв два роки міліцейського ПТУ це вам, салаги не хухри мухри. Сам Коні пишався би зараз мною, як я його на чисту воду вивів. Салаги пишаються та відверто нудьгують. Здається вони вже втомились від цієї бесіди.
«Так, грають, з «Дніпром» – підтверджую я – «але, я приїхав в Тернопіль на футбол, бо то важливо, не ви розумієте про що я»
Микола Іванович навряд чи розумів про що, я, а мені зовсім не хотілося викладати йому всю свою біографію, тому в нашій жвавій розмові трапилась чергова пауза, під час якої, здається народився ще один мєнт
«Фан?» – в кінці кінців вирішив повернутися ближче до теми Микола Іванович.
«Так. За «Шахтар» вболіваю» – честно відповідаю я.
«Ага, ясно» – піднесенно говорить Микола Іванович. «В базі є?»
«В сенсі?» – моя черга бути розгубленим
«Ну в базі цих, хуліганів. Напевно, затримувався ж. Всі ці ваші драки, безлад і таке інше. Якщо ми тебе там знайдемо, то на стадіон не пустимо» – переможно каже Микола Іванович, чекаючи, що я отак зараз просто зізнаюся, будь ласка, милий Микола Іванович, подивись 14-й рядок 88-ї сторінки і знайдешь там мене.
«Ні» – говорю я, «мене в ній немає». Паспорт що й далі лежить у кармані авторитетно підтверджує «немає».
«Добре» – втомлено говорить Микола Іванович і зі своїми підлеглими, розгортається та йде до сусідньої лавки, сідає там, знімає фуражку, витирає піт з лоба та над чимось замислюється. Можливо над цим дивним незрозумілим випадком, можливо просто згадуючи, що ж жінка просила купити на вечір. Паспорт з карману волає йому в слід «А ну-ка давай-ка у***вай отсюда».

Далі був стадіон, на якому не прийнято прибирати, тому шар лушпайок покривав підошву моїх кросівок. Думаю, до Євро тут на кожному сидінні буде колоситися соняшник. І власне гра, в якій Пліски були значно сильніші, тому і виграли 3:1. До речі, тернополяни дуже тепло зустріли перемогу золотої молоді над хохлами.

А потім була книгарня «Є», яка в Тернополі чомусь мене любить значно меньш, ніж у Київі чі Харкові, та знову ж таки жаданівська собака з «Марадоною» у руках. Була вона одна, і не в космосі, а до Львова.

 

Vladislav