Свої місця. Тернопіль — місто деталей

Якось на вулиці до мене підійшов чоловік. Запитував, як пройти до ставу. Явно нетутешній. Врешті, на прощання, ніби між іншим, він кинув фразу на кшталт: «У вас же, крім ставу, тут так «особо» і немає на що подивитися?» Це було швидше риторичне запитання, бо я навіть не встигла розкрити рота, як він махнув рукою та пішов.

Шкода, бо він таки багато втратив. У Тернополі є на що подивитися. І на кого. Дехто їде сюди заради жіночої краси, від якої на вулицях очі розбігаються. Іншим подобається Тернопіль гастрономічний. Бо ж наше місто таки смачне. Трохи з присмаком кави з вершками, трохи смаженого м’яса, шашлику та піци, приправлене ванільно-солодким ароматом бельгійських вафель та морозива. Навіть найвибагливіші гурмани знайдуть собі тут поживу до душі. Українська, італійська, грузинська, східна і європейська кухня – на кожному кроці. Бо ж любимо ми поїсти, а ще – частувати гостей.

Тернопіль – місто атмосферне. Воно таки має надприродні здібності. Бо з минулого воно кидає тебе одразу в сучасність, від монументальності в повсякденність, від романтики у банальність, від затишку у клопоти. Інколи ці поєднання трапляються за крок один від одного, на одній і тій же вуличці. Інколи ти просто не встигаєш за ними. Бо ж в цьому й особливість міста: таке невелике й таке багатогранне.

Тернопіль – місто деталей. Варто тільки навчитись їх помічати. Після серії власних телепрограм про історію міста я підсвідомо навчилась цього. Мені може бути цікавою навіть тріщинка на будинку, старовинна цеглина з написом чи давній годинник. І коли мені кажуть, що тут усе найкраще знищила Друга світова, – не вірю. Бо знаю, відчуваю, як місто дихає історією. Усі його закапелки просякнуті таємницями. Я почала належати до тих, хто швидше віддасть перевагу шматку облупленої штукатурки на старому будинку, ніж новому перебудованому хаусу. До тих, хто тішиться старими зашкарублими дверима і задирає голову на еркери.

Та все ж без сучасності тут ніяк. Найкраще розповідає нам, яким було довоєнне місто, його центральна частина. Колись на цій невеликій території розміщувались всі головні будівлі, на цій площі й було усе місто. Далі – окраїни. Тернопіль розрісся, зміцнів. Та досі в неділю святково вбрані міщани вирушають у місто «на шпацер».

У мене – свій маршрут. Від колишнього Шостого магазину я прямую вулицею Крушельницької. Назва її не просто така. Тут і справді ще юною брала уроки музики велика Соломія. А під ногами в бетонному руслі тече Рудка. Звертаю до єдиного в Тернополі будинку з нетинькованої цегли на вулиці Юліана Опільського — вілли Вітошинських. Інколи люблю тут зупинитись. Поряд – те, що залишилося від колишнього костелу Єзуїтів. Торкаюся рукою старого муру. Можливо, він зберігся ще відтоді. Далі йду бруківкою до площі. Тут поєдналась старовина, радянщина і сучасність. Інколи люблю просто посидіти на лавочці, спостерігаючи за перехожими. З багатьма вітаюсь – в Тернополі просто неможливо не натрапити на когось зі знайомих. Тут ніби усі один одного знають. Тут ніби ти знаєш усіх. Далі йду до катедри. Відкидаючи будь-яку релігійну приналежність, ця будівля – як духовне серце міста. Ти заходиш всередину і дивуєшся. Як вміли колись будувати. Стіни ніби спонукають до молитви. Коли промінь пробивається крізь вікно, заломлюється та падає прямо по центру храму. Цікаво, що собор побудований у формі підкови. Та мені він більше нагадує ковчег. Мабуть, Ноїв був таким же велетенським.

Шпацеруючи центром, я обов’язково з’їм морозиво чи вип’ю горнятко кави на Валовій. Ця вуличка для мене найбільш атмосферна, вона ж найбільш доглянута. Тут зупиняється час. Усі забувають, куди поспішали, сповільнюють крок. І не тільки для того, щоб не спіткнутись на слизькій бруківці (що, до речі, я одного разу й зробила), а щоб роззирнутись довкола. Чоловіки тут одразу стають джентельменами, а жінки – справжніми леді. Вулиця художників, що грають в шахи, і картин. Вулиця подарунків і книжок, високої моди, закоханих, і гамірних компаній. Є ще цілком неподібна на неї, але теж одна з моїх улюблених  вулиць — Олени Кульчицької, колишній пасаж Адлера. Не знаю, чому, але тут почуваю себе, як удома. Тут завжди тихо, малолюдно, дихається вільно. Звідти звертаю на вулицю Івана Франка. Старі вілли, цікаві своє архітектурою, збереглися досі. І саме на цій вулиці ви їх знайдете.

Один з найтаємничіших мікрорайонів міста – Новий світ. Так він не завжди називався. Колись це було Заруддя – приміська зона. Тут повно старих будинків, під ногами ще трапляються залишки незаасфальтованої бруківки, дорогу то тут то там перебігають сполохані коти. Тут можна блукати вічно. Тут рідко буває нога туриста. Однак сюди часто ходять мисливці за старовиною. А якщо ви все ж забрели, раджу зайти в бібліотеку для молоді. За час студентських років я часто бувала тут. Мабуть, сучасне покоління студентів не знає, що таке читальні зали. Зараз, певно, лише найсумлінніших спудеїв викладачі можуть змусити навідатись у подібний заклад. Однак, якщо ви любите слухати тишу і з головою зануритись у читання або ж просто уявити себе великим вченим. – вам сюди. Колись, ще дитиною, я навіть не підозрювала, що Новий світ веде до ставу. А зараз для мене це ще одна з його переваг.

Зі старовини ти опиняєшся ніби серед гамірного заміського життя великого мегаполіса. Оновлена Циганка ще більше приваблює до себе молодь. Тут звучить музика, чути сміх, гуркіт роликів і скейтів. Бризки фонтанчиків нагадують бризки шампанського. Тут можна погрітись на пісочку, не соромлятись оголитись до купальника. Можна присісти чи навіть лягти на траву, занурити ноги у воду, пробуючи, чи не холодна. Випити прохолодного коктейлю чи просто пройтись. Тут живе Літо. І воно відчувається на Циганці навіть взимку.

А якщо кортить гастрономічних експериментів – не полінуйтеся пройтись до «Старої піцерії». Так, звідси таки далеченько, та якщо нікуди не поспішаєте – вперед. А дорогою уявіть собі картину. Радянський час. Перша у Тернополі піцерія. Черги – довжелезні. Всім кортить спробувати, яка ж вона, піца. Ресторанчиком італійської їжі цей заклад назвати язик не повернеться. Така собі столовка. Не зупиняє охочих і те, що їсти тут потрібно стоячи. Дехто бере одразу кілька з собою. Минуло купу років, а тут і досі черги аж на вулицю. Страва мало нагадує італійську піцу. Та її смак настільки особливий, що вам захочеться ще. І ви прийдете сюди знову. Кажуть, це завдяки начинці, рецепт якої нікому не розголошують.

Тернопіль – місто молоді. Тут мало корінних жителів в силу історичних причин. Однак ті старожили, які залишились, можуть чимало розповісти, яким було старе місто. Вже навіть своїм виглядом, манерою поводитись та говорити. Проходячи чи проїжджаючи Руською, я завжди дивилась на один балкон. Він був захаращений всілякою старовиною. А на перилах майорів невеликий синьо-жовтий прапорець. Там часто ніби нізвідки з’являвся сивобородий дідусь. Він уважно спостерігав за всім, що робилось довкола нього десь там, внизу. Його мало хто помічав, бо ж усі поспішали у справах. Але, коли він нарешті помічав чийсь погляд на собі, його обличчя одразу прояснювалось, дідусь привітно махав рукою вслід. Одного разу пощастило й мені. Та якось помітила, що балкон уже порожній, старанно пофарбований. З тих пір я більше не бачила того дивака. І чомусь так шкода стало…

Лілія Лобур.