«Журналіст, який пише на духовні теми, не повинен бути, як дороговказ, коли знак дорогу вказує, а сам нікуди не рухається», – Ірина Скоробогата

«Інтерв’ю завжди мають для мене душпастирську цінність»,

і «якби я не вірив у це, то не давав би інтерв’ю».

Папа Франциск у передмові до книжки

«А тепер можете ставити свої запитання». 

Тема релігійної журналістики в нашому суспільстві — доволі делікатна і рідко порушувана тема, зважаючи на великий спектр релігійного простору України. Можливо, саме тому, що більшість дивиться на релігію поверхово, в світі з цього приводу так багато непорозумінь? Про це та інше — у розмові із тернополянкою, релігійною журналісткою Іриною Скоробогатою.

Кажуть, про Церкву слід писати або добре, або нічого. Чи погоджуєшся з цим?  

Варто писати правду. Хоча, правда у кожного своя, і про що б журналіст не написав, завжди знайдуться ті, які скажуть, що це не правда. Якщо ж говорити, що Правда може бути лише одна, то її знає дуже обмежене коло осіб.

На мою думку, Церква повинна бути місцем єднання громади, духовної віднови, розради. І тих людей, які вважають Церкву орієнтиром для духовного вдосконалення, ранить інформація про негідні діяння священнослужителів. Вчинки окремих осіб не повинні кидати тінь на тих чесних священиків, які дбають та шанують свою паству.

Тому, добре, коли журналіст висвітлює гострі, дискутивні питання, зрівноважуючи їх історіями про священиків для яких служіння Богові та людям є справді покликанням.

Коли показуєш читачу дві сторони медалі, або навіть не монетку, а швидше багатогранник, тоді аудиторія стає більш думаючою, аналізує та не робить собі кумирів, а складає враження про священнослужителів по ділах їхніх.

 Для яких видань готуєш тексти?  

Мої тексти побачили своїх читачів на сайтах cerkva.info, cerkva.te.ua, Eleos-Ukraine, «Філософія та релігієзнавство», «Духовна велич Львова», журнал «Кана», а також у ряді український світських медіа та ще кількох офіційних церковних сайтів різних регіонів України.

 Про які проблеми в релігійному сегменті намагаєшся говорити зі своїми респондентами?

Тема, про яку я б хотіла мати більше приводів говорити – це практичне служіння священнослужителів людям. Про конкретні дії, які допомагають іншим покращити життя. Наприклад,  робота з дітьми своєї парафії: організація їхнього корисного дозвілля, підтримка непрацездатних людей,  збір допомоги для людей у місцях позбавлення волі, сиротинцях.

Для мене зразок священика – це мудра людина, яка знає життя не однобоко, яка працює задля добробуту громади, а не заради збагачення і заробітку на своє солодке життя. Який звітує про зібрані кошти, які він витратив на допомогу хворим, сиротам, пенсіонерам та іншим людям, які опинилися у скрутній ситуації. Якщо до священика стоїть черга на бесіду, пораду, а не як до багатьох, просто за формальним благословенням чи печаткою на якомусь документі, то це є справжній пастир, який живе життям свого села чи міста.

Як би ти сформулювала основні завдання релігійного журналіста?

Дати людям надію не затьмарену ілюзіями. Мудрий той, хто бачить відтінки кольорів, а не просто чорне і біле. Розсунути кордони сприйняття дійсності і показати різницю, між пустими словами та прикриванням словом Божим своєї жаги до влади.

Хотілося би роз’яснювати читачу спільне між різними релігіями, вченнями, задля розуміння та миру, а не розбрату, ненависті, осуду, війни. Допомогти відчути суть більшості релігій – служіння Добру, а не дотримання формальних ритуалів без їхнього розуміння з подальшим грішним життям, та стереотипами, що можна відвідувати храми на показ, а поза їх стінами жити не підтримуючи ближнього свого у скрутну для нього хвилину, плекаючи у душі лише марнославство, лінь, жагу слави, грошей.

Коли Господь кликав Соломона бути царем над Ізраїлем, то сказав: «Проси мене, що бажаєш!» І Соломон попросив мудрості, бо це є основа правдивого життя.
Тому треба просити мудрості і розуміння того, що треба говорити, а про що треба промовчати; на що треба відреагувати, а на що не звертати уваги як на пусте і незначне; бачити в чому є правда, а у чому неправда.

Також журналіст, який пише на духовні теми не повинен уподібнюватися дороговказові, коли знак  дорогу вказує, а сам нікуди не рухається. Тобто, потрібно показувати прикладом свого життя прагнення до духовної мудрості та вдосконалення. Писання говорить: «Від повноти серця говорять уста».

Чому все-таки релігійної журналістики в Україні так мало, як вважаєш?

Думаю, що на Західній Україні цей сегмент уже розвинувся досить добре, особливо у Львові. Знаю багато талановитих дівчат та хлопців, які готують якісні та цікаві матеріали на релігійну тематику.

Ще, згідно з моїми спостереженнями, часто Церква вважає, що люди можуть працювати безкоштовно, наприклад, здійснюючи інформаційне наповнення єпархіального сайту, створюючи газету при церкві, або ж організовуючи певні акції. Але чи кожен може жити без їжі, житла, ходити босим? От ті, хто не може, рано чи пізно залишають цю роботу. А ті журналісти, які знайшли оплачувану працю при єпархіях чи небагаточисельних релігійних виданнях по Україні, справді вміють задовольнятися малим у матеріальному плані.

 Чи відчуваєш, що війна в Україні внесла корективи у діалог між суспільством і Церквою?  

Звичайно, Церква стала для багатьох людей ближчою. Багато хто втратив рідних на війні, здоров’я, житло, різко погіршився матеріальний добробут…, а в часи горя людина шукає опори, розради та духовного притулку, а головне пояснення, чому так сталося саме зі мною, за які гріхи та провини…  Церква дала більше приводів для ЗМІ як в позитивному, так і негативному контексті. Зараз частіше згадують священнослужителів різних конфесій, так як священики несуть служіння військовими капеланами, допомагають у реабілітації солдатів у лікарнях, також спілкуються з сім’ями загиблих. Організовується збір допомоги у зону бойових дій та для потребуючих солдатських сімей.  У зв’язку зі збільшення уваги до Церкви легше уже потрапити й фокус уваги ЗМІ, які хочуть написати й не про зовсім достойне життя деяких священнослужителів.

Можеш пригадати зустріч, яка змінила чи по-особливому вплинула на твоє ставлення до духовенства? Безумовно – це отець Дмитро Краснобаєв із Одеси, який не покладаючи рук, незважаючи на всі складнощі, іноді, на перший погляд і непереборні обставини, допомагає людям, які знаходяться у місцях позбавлення волі. Отець Дмитро допомагає людям, який вчинили той чи інший злий вчинок побачити зміст життя не в порушеннях закону, а в отриманні фаху, налагодженні побутового життя після звільнення.  Допомагає з одягом, ліками, предметами першої необхідності. Деякі люди, які виходять із в’язниці деякий час навіть живуть у нього, бо їм нема куди піти.

 Як і кожна професія, релігійна журналістика – не мед. З якими труднощами тобі доводиться зустрічатися у своїй роботі? Чи таки мед?

Я дуже люблю свою роботу. І пояснити словами це не можу. Це відчуття, коли тіло саме несе мене на інтерв’ю з тим чи іншим релігійним діячем.  Для мене – це пошук чогось незримого, того, що не побачиш очима та не опишеш словами.

Часто труднощі полягають у тому, щоб знайти канал зв’язку із тим чи іншим релігійним діячем з яким би хотілося поспілкуватися. Наприклад, з Папою Римським. Можливо він прочитає наше інтерв’ю та відгукнеться сам )))

І ще я часто згадую слова Преподобного Серафима Саровського: «Знайди мир у своїй душі і поруч із тобою врятуються тисячі». Ці слова дуже глибокі і можуть стати підказкою у різних життєвих ситуаціях. Наприклад, для розуміння суті будь-якої праці. Якщо людина робить щось зі щирим серцем, то й результат буде хорошим.

Запитувала Ірина Юрко.

Фото з приватної галереї Ірини Скоробогатої.

На титульному фото — Ірина Скоробогата під час розмови з Саїдом Ісмагіловим – муфтієм Духовного управління мусульман України «Умма» в м. Києві.