Її руки зцілюють людей – це про тернопільського маркетолога Вікторію Чисту

З нею можна говорити годинами. Слухаючи прості, але настільки важливі речі з її вуст, одразу хочеться щось змінити. Кардинально поставитися до свого способу життя та й справді робити речі, які тобі до душі. Відкрити таємниці свого серця, вивчити своє тіло та опанувати емоції не так просто, як на словах. Її руки зцілювали та зцілюють людей. Слова лікують душу, а серце відкрите для кожного. Ні, вона не цілитель,не знахарка та й не відьма. Це жінка, котра навчилася думати, говорити та робити одні й ті ж речі. Думаєте, це легко? Спробуйте…

Вікторія Чиста – маркетолог, комерційний директор. А ще мама двох чудових синів, остеопат, викладач йоги, масажист та просто чудова і відкрита жінка. Сьогодні вона розповість, як навчитися прислухатися до себе та чому важливо знайти і займатися саме тим, чого хоче наше серце, оскільки від цього залежить наше здоров’я.

«Відвідала 29 країн, і це ще не межа»

– Вікторіє, розкажіть про себе.

– Народилася я 16 лютого 1972 року в Теребовлі. Мама у мене була  вчителем української мови та літератури, батько – заслужений юрист України. На даний час у нас із татом дуже тісні стосунки, я досі вчуся у нього, любимо разом чаювати та розмовляти про всі зміни, які відбуваються у нашому світі. Коли мені було вісім років, наша сім’я переїхала в Тернопіль, тут я закінчили 19-ту школу та поїхала навчатися у львівський вуз. Отримала освіту, вийшла заміж, народила двох синів – Олександра та Владислава. Здавалося б, усе стандартно. З дитинства дуже любила читати про надзвичайні місця на Землі. Любила мріяти, як побуваю на самісінькому краю світу. Надзвичайно подобаються гори, на даний час розумію, що всі мої подорожі, які здійснилися і ще обов’язково відбудуться, не дарма. Не було моменту, щоб я жалкувала, що побувала в різних країнах. На даний час працюю у газетній типографії, моя робота мені подобається, оскільки з нею можу поєднувати свої захоплення, хобі, займатися тим, що хоче моє тіло та серце.

– Чим Ви захоплюєтесь?

– У мене дуже багато захоплень, якщо мені щось подобається, починаю це пізнавати, старатися освоїти. Першою моєю улюбленою справою є туризм. Обожнюю подорожувати. На даний час відвідала 29 країн, і це ще не межа. Здійснила  одну зі своїх дитячих мрій. Коли була ще зовсім маленькою, гостюючи у бабусі, побачила книжку, на якій було зображено дуже красиве озеро. Читати ще не вміла, але ця картинка запам’яталася мені на все життя. Це було озеро Іссик-Куль – безстічне озеро у Тянь-Шані (Киргизстан). Воно заворожує своїми масштабами, бо знаходиться на висоті 1600 метрів. Я скупалася в цьому озері. Дотепер пам’ятаю ці відчуття, як тебе накриває невідома хвиля радощів і тепла. Цю подорож запам’ятала на все життя. Після неї багато що змінилося. Також люблю займатися йогою, спілкуватися з людьми, які мені приємні,  допомагати їм. Займаюся масажем та остеопатією, саме через неї людям і допомагаю. Люблю навчатися, досі намагаюся здобути все більше знань у галузі остеопатичного лікування.

– Як Ви почали подорожувати?

– У мене завжди було бажання до пізнання чогось нового. Я любила і люблю бачити те, що бачать дуже мало людей, хотіла пізнавати нову інформацію. Старалася об’їхати та побувати у всіх містах України, помандрувати найцікавішими закуточками, побачити найдивовижніші пам’ятки архітектури, а в нас їх чимало. Своїм дітям змалечку багато розповідала про гори, про подорожі, і вони розділяли, напевне, мої захоплення, бо наступні подорожі ми здійснювали разом із сім’єю. Коли молодшому сину було 4 роки, ми вирішили здійснити сходження на Говерлу. І це було фантастично. Влад ішов сам, ніхто його не ніс, не було жодних істерик і криків, Сашкові (старший син) було 5 з половиною років, він також ішов з нами. Діти відчували відповідальність, розуміли, наскільки це важливо для них самих, тому ця подорож нам далася із неймовірно позитивними емоціями. Хоча був один інцидент. Ми піднімалися з друзями, які також були зі своїми дітьми, назустріч ішли багато груп туристів. І мій Влад побіг уперед. Я втратила його з поля зору, почало вечоріти, а моєї дитини немає. Звісно, в сльози,  всі кинулися на пошуки дитини. Через певний час група, яка сходила з Говерли, підходить до мене і каже: це, напевне, ваш молодий турист, він трішки помилився із маршрутом. Після цього ми все-таки здійснили сходження на гору. І щороку вже подорожували Карпатами спокійно, разом, було таке, що йшли невідомими шляхами, маючи компас, і знаходили неймовірно красиві місця, які не прописані на маршрутних картах.

«Шукайте внутрішню свободу»

– Яку країну найпершою Ви відвідали?

– Після того, як Україна була вивчена, прагнула розвиватися, побачити світ, не просто побувати в країнах, привезти магніти на пам’ять, я бажала вивчити культуру, дізнатися традиції, спілкуватися з людьми. І першою моєю великою подорожжю був Непал, Гімалаї. Я пройшла трек навколо Аннапурни (піший туристський маршрут у Непалі, що проходить уздовж схилів гірського масиву Аннапурна по території однойменного національного парку). Піднялася на висоту 5 416 метрів, і це був хороший старт. Пройшовши трек, побачила зовсім інший світ, іншу цивілізацію. Це не просто гори Гімалаї, це більше, тому що мандрувала їхніми духовними центрами, спілкувалася з людьми, які там проживають. І на фоні побаченого зрозуміла, що мені не можна зупинятися. На наступний рік  поїхала у Тянь-Шань. Пройшла також по їхніх горах та спустилася до озера Іссик-Куль і в серпні 2016-го скупалася в ньому. Природа, яку бачила, не передати словами – неходжена, незнищена, дика, глибокої краси. Коли ти бачиш настільки незміряну красу, в середині починає пробуджуватись почуття свободи, це не свобода вибору або слова, це відчуття, яке прокидається лише за наявності вільної думки. Ти хочеш залишитися назавжди там. І в такі моменти тебе не цікавлять проблеми, негаразди, просто хочеш залишитися наодинці з природою, з цим світом, незалежним ні від кого.

– Чого Вас навчили такі подорожі?

– Відповідальності, різного роду почуттів, я поверталася назад. Проте з кожним моїм поверненням усвідомлювала, що забувати, не розвивати в собі тієї свободи, яку ти раз відчув, не можна. Зрозуміла, що варто звернутися до своєї людськості, до себе справжньої, відкинути егоїзм, образи, зруйнувати шаблони, які нам навіювали в дитинстві. Відкрити в собі щирі та правдиві почуття.

«Остеопатія лікує не хворобу, а її причину»

– До йоги у нас в країні відносяться швидше як до тренду. Чи давно Ви займаєтесь цим мистецтвом?

– Я ніколи не гналася за тим, що модно. У кожного свій шлях та вибір. Йога супроводжує мене все життя, навіть не пригадаю, скільки років нею займаюся. Почала це робити, бо відчувала, що саме йога допоможе мені у всьому. Упродовж своїх подорожей спілкувалася з дуже цікавими людьми, це була сильна команда справжніх альпіністів. І якось, жартуючи, сказала, що подорож на Мачу-Пікчу мені треба здійснити, а потім будемо думати, що робити далі. Через деякий час мені пропонують летіти в Перу та відвідати «місто в небесах». Жодної хвилини не вагалася. Саме під час моїх зборів на Мачу-Пікчу  зрозуміла, що йога мені стане у пригоді. Не помилилася. Був третій день нашої подорожі, стояв проливний дощ, я зняла своє взуття і боса крокувала по Андах. Чому так зробила? Навіщо? Так мені підказувала моя середина. Краєвиди, які бачила в Перу, були дуже схожими на ті, в котрі занурювалась під час медитацій або практик із йоги. Ішовши під проливним дощем, складалося враження, що всередині все очищається, змивається весь бруд, всі вчинки, які заподіяли комусь неприємність, всі слова, сказані в запалі, – все змилося.  На четвертий день нашої подорожі ми ввійшли у «Ворота Сонця». Це був ранок, дощ вщух, і нас зустріло ранкове ясне сонечко, яке засяяло в душі.

– Що таке остеопатія? Як Ви відкрили цей талант у собі?

– Остеопатія – це та сама медицина, але вона лікує не хворобу, а її причину. Її можна освоїти,  у цій галузі спочатку варто навчитися слухати своє тіло, а потім уже тіло пацієнта. У Перу бачила ці практики, почала навчатися, хотіла спробувати опанувати цей вид масажу. Відвідувала семінари, вивчала дуже глибоко анатомію. Отримувала міжнародні  сертифікати, почала практикувати отримані знання. Також у нагоді стали і знання з йоги, які удосконалювала і на фоні цього  у мене почали з’являтися люди, з якими працюю досі.

«Понад 20 років не вживаю м’яса»

– Ви часто вживаєте слова «відчуття», «відчуваю», що Ви у них вкладаєте?

– Так, я не соромлюся цього, адже вважаю, що чутливість розвивається тоді, коли слухаємо себе, коли залишаємося наодинці з собою. Зазвичай ми починаємо перемелювати своє минуле, не приймаємо того, що маємо на даний час. Немає реального усвідомлення, що ми живемо тут і зараз. Так, на словах це є. Але не у середині. Ми не живемо по серцю, ми живемо так, щоби нам заздрили, щоби нас наслідували, не розуміючи, що саме цей фальш нас і руйнує. Порушує нашу гармонію, котра повинна бути в кожного. Якщо немає гармонії з природою, то хоча б гармонія зі своїм тілом, своїми думками, діями повинна бути. Люди вміють відчувати, хтось називає це інтуїцією, інші знаходять окреме пояснення. Але відчувати, чути потрібно вміти, робити те, що ти чуєш, а не те, що від тебе хочуть. Якщо людина поступає не за своїми відчуттями, вона хворіє. Ми звикли говорити, що  головні болі від погоди, а не від неправильно вчинених дій. Нам завжди підказує серце, як краще чинити, але слухаємо ми когось зі сторони, а пізніше дивуємося серцевим захворюванням. Складно слухати себе, адже внутрішні почуття внаслідок довгого ігнорування можуть просто шепотіти, але при бажанні їх можна почути та відновити. Ніколи не пізно змінюватися.

– Вікторіє, у Вас двоє синів, чи поділяють вони Ваші вподобання?

– Так, мої сини – це моя опора, я їх безмежно люблю. У нас зі старшим сином, Сашком, дуже сильний зв’язок, коли почала займатися остеопатією, допомагала йому, бо він часто травмувався на тренуваннях. Сашко також опанував цю техніку,  вдосконалив її в собі, остеопати відчувають  біль через руки, а син зумів це відчувати певним чином від людини напряму. Він є прикладом для брата. Сашко сильний, мужній, він вдосконалює не лише своє тіло, а й думки.  Влад займається йогою, рафтингом, він тренер, турист. Як кожна мама, пишаюся своїми дітьми і радію, що вони відшукали в собі своє сокровенне і йдуть за ним. Вони не діють так, як модно, престижно, вони йдуть за своїм серцем. Насправді людині для життя треба зовсім мало. Більшість того, що ми кажемо нам треба, – це наші фантазії.

– Ви займаєтесь вегетаріанством. Не важко Вам?

– Ні, понад 20 років не вживаю м’яса. І почуваюся прекрасно, живу, розвиваюся, подорожую, не хворію. Навколо людей, які не їдять м’яса, дуже багато міфів. Я росла в такому оточенні, що мені більше давали фруктів, овочів, м’ясо теж їла, ніхто не забороняв мені його вживати. Я не читала про користь цього способу життя та не наслідувала різних людей. Просто перестала його їсти. Прекрасно живу без м’ясних продуктів, якщо раптом мені захочеться чогось м’ясного, сама приготую і з задоволенням з’їм.  Стосовно вегетаріанства не категорична, ніколи нікого не переконую. У кожного свій життєвий вибір. Але є факти, проти яких я не можу піти. Мої сини – спортсмени, високі, проте худі. Коли Сашко почав практикувати сироїдство, яке включало в себе велику кількість горіхів, бобових, злакових, олії різних сортів холодного віджиму (до речі, ця «дієта» куди дорожча, ніж 2 кг м’яса), його м’язова маса значно зросла. Це не означає, що м’ясо заважало, а саме цих елементів потребував організм для нормального росту. Я практикую просте здорове харчування: жодного майонезу, соусів, напівфабрикатів, сама випікаю хліб без дріжджів, печу на замовлення для близьких друзів із різних видів борошна. Ось так.

– Побажання для читачів

– Будьте самими собою, а не тими, ким вас хочуть бачити оточуючі.

Соломія Вершигора

Джерело: Тижневик “Номер один”