Спогади про дворик на Сагайдачного

Двір по вулиці Сагайдачного, ви побачите його відразу за пам’ятником Іванові Франку. Саме так, той непримітний, але охайний дворик, де за деревами і кущами видніється будинок із рожевими стінами. Чи багато людей помічає його, проходячи повз?

Поціновувачі смачної кави — так, звісно. Останніми роками це місце заполонили затишні кав’ярні та кафе. Літні столики, дерев’яні лавки попри стіну, невеличкі клумби з квітами. Стіни першого поверху, пофарбовані у різні кольори, умовно відмежовують територію кожного закладу: зелена, червона, шоколадна. Спокійний куточок для безтурботного відпочинку серед літа.

Але зараз не про це. Зараз я хочу схопити вас за руку і прокрутити час назад, років на 20 тому. Я хочу показати вам інше життя. Те, якого ніхто не знав. Якого більше не буде. Але яке назавжди осіло в закапелках пам’яті.

Пізні дев’яності. Я стою на газоні, такому густо-зеленому газоні позаду пам’ятника Франку… А, зачекайте. Який пам’ятник. Це ж ще був фонтан. Поряд зі мною Галя. «Мені сім років», – каже Галя. Мені — дев’ять. Тут жила вона. Та, яка захопила мене виром своєї невгамовної фантазії, виром ігор і пригод. Щодня життя було новим. Сьогодні ми — детективи. Сидимо на турніку з іншого боку будинку, де колись був дитячий майданчик. Обговорюємо подробиці жахливого злочину. Негідники будуть знайдені та покарані!!! Адже ми — найкрутіші у світі розвідники… Гострі розумом і безстрашні. Розслідування починається. А наступного дня ми — русалки. Бігаємо двором, махаємо плавниками-руками, імітуючи шум води. Іншим разом — прекрасні принцеси, граційно походжаємо сходами під’їзду-палацу, притримуючи поділ уявних суконь… Але є одна загроза: зла чаклунка, яка підстерігає нас на горищі. Не підіймайтесь туди…. Нізащо. У під’їзді — взагалі рай. Поштова скринька — це квартира для паперових ляльок. На підвіконні старанно розкладаємо та міняємо їхні паперові вбрання.

Виходимо у двір. Під Галиним зеленим балконом — розкішна клумба із пишними заростями калини, високими і барвистими квітами. Жовтогарячі квіти з коричневими серединками — рудбекію — ми називали «шоколадками». Серединка квітки схожа на шоколад — логічно. Смачні та поживні ласощі для ляльок. А ще можна залізти у самісінькі зарості топінамбуру. Він високий, значно вищий за нас — ми у лісі. Ох, а де зараз та клумба? Кілька квадратних метрів зелені і квітів — ось і весь спогад про неї. Зрештою, добре, що хоч так.

Поряд, на куті, розташовувалось колоритне кафе «Русалка». Із цілком переконливим зображенням русалки на вивісці. Всеньке літо, із дня у день, з ранку до ночі зі стін цього закладу лунало всього три пісні. Одна за одною по колу. Як зараз пам’ятаю: Алена Апина — «Он уехал проочь на ночной электрииичке», Анжелика Варум — «Вишня, вишня… Зимняя виииишняяя», Иванушки International — «Да и на небетууучи, а тучи… тучи…. Тучи как лююююдииии!» Галина мама любила сваритися з працівниками кафе. «Я вам покажу тучі!!!» — погрожувала вона. А, згадала: іноді можна було почути ще Modern Talking: «Хендсап! Бейбіхендсап! Гів мі йохарт, гів мі гів мі йо харт…» Ми з Галею чули: «гів мі йога, гів мі гів мі йога».
А навпроти, де зараз майданчик для паркування автомобілів, був газон, рясно вкритий травою і подорожником. Те, що треба для розбитих колін. Тут ми стелили на траву ковдру і пікнікували, граючи в ігри: загадували слова, показували пантоміми. Двір умовно відділений від вулиці подвійним рядом маленьких деревець. Колись вони були густими-густими. Можна було ходити поміж двох стін зелені, як у тунелі. Ми ховались у ньому і шукали одне одного. Нещодавно, проходячи повз двір, я помітила, що деревця виросли, і там, де раніше була гуща зелені, зараз видніються лише стовбури, а гілля здійнялося високо вгору. Поряд з ними був бордюр — я й не помітила, коли він зник, разом із газоном.

А одного разу, взимку, просто за пам’ятником Франку, ми побачили у кучугурі снігу майже замерзлу маленьку ворону. Зі снігу стирчала лише її голова. У неї було зламане крило. Ми відкопали бідолаху, принесли у під’їзд, напоїли і нагодували. Однак розуміли, що за день пташка не одужає, а тому перемістили на горище. Щодня ми лазили туди драбиною, провідували і годували ворону, а жителі третього поверху скаржились на стукання дзьобом об стелю о шостій ранку. Одного дня, вибравшись туди, ми побачили, що пташка зникла. «Мабуть, одужала і полетіла», — вирішили ми. Хотілося в це вірити.

До речі, лише недавно я помітила біля входу у цей під’їзд меморіальну дошку, де йшлося про те, що саме тут у 1994 році було написане славнозвісне «Файне місто Тернопіль» братів Гадюкіних…

Одного дня Галя зателефонувала мені і сказала, що переїжджає. І хоч переїхала недалеко, в інший мікрорайон, після того ми ходили з нею гуляти лише кілька разів. Дворові пригоди закінчились. У квартирі на Сагайдачного залишились жити її бабуся і дід. Ще довгі роки, йдучи повз двір до школи, я мимоволі оглядалась на зелений балкон, згадуючи затишні дні, проведені у цьому домі. Як грались у повністю порожній кімнаті під час ремонту, наминали шоколадні батончики, сидячи на підвіконні, переодягались у мамині випускні сукні і співали пісень, обклеювали стіни зірками, вирізаними з фольги, дуріли на підлозі при світлі вогників новорічної ялинки, як бавились, видобуваючи звуки з піаніно – уривки, що змішались в яскравий калейдоскоп, і все це на тлі безтурботного дитячого настрою, коли нікуди не поспішаєш, ні за що не хвилюєшся: ані за минуле, ні за майбутнє. Є лише теперішня мить, сповнена веселощів без причини. Невже це було насправді? Здається, що це якесь інше, дуже далеке життя, схоже на сон. Але все це було…

Навіть зараз, йдучи у своїх справах, іноді не втримуюсь від спокуси заглянути у двір. Повільно проходжу, милуюсь висадженими ліліями та півоніями, заходжу до кав’ярні, замовляю капучіно, сідаю біля вікна. Мабуть, я належу до когорти дуже сентиментальних людей, які тяжко відпускають минуле. В той час, як життя оточуючих стрімко змінюється і невпинно йде вперед, я знову і знову повертаюсь у місця, дорогі серцю, тану в солодкій меланхолії і ностальгії. І ніяк не хочу її відпускати.
«Все заліплено штукатуркой, замазано свежей краской,
проведено много мелких работ.
Как вернуться в другую жизнь, которая кажется сказкой,
корда всюду прошел ремонт?..»

Катерина Гикава.