Українці мене боялися, одружилася з росіянином: історія наймолодшої зв’язкової УПА з Лановеччини

Галина Кравчук учасниця ОУН-УПА, яка ще в дитинстві виконувала функції зв’язкової. За це її у 12 років ув’язнили і катували. Після допитів йшла додому на руках і колінах, бо на стопах не було шкіри. Згодом її з сім’єю вислали на Далекий Схід. Втім, жити без рідного краю Галина не змогла. Зараз жінці 87 років. Вона мешкає у Ланівцях. Має двох дітей, двох онуків і правнучку. Хоч мала три інфаркти і травми після ДТП, допомагає країні, чим може. Зв’язала 200 пар шкарпеток хлопцям на передову і щодня молиться за Україну.

Ми завітали в гості до пані Галини. Живе жінка у двокімнатній квартирі у центрі Ланівців. Згадуючи про своє життя постійно повторює: «Бог до мене дуже добрий, і я не перестаю Йому дякувати».

Народилася Галина Кравчук 3 березня 1933 року в селі Гніздичне, що на Збаражчині. Мала трьох старших братів-упівців, які загинули, і має молодшу на 4 роки сестру. Мати – Петлюк (Рибчинська) Ганна спершу вчителювала, потім виховувала дітей. Батько – Петлюк Микита, уродженець села Білозірка Лановецького району – православний священник у селі Шибина (Хмельницька обл.). Усі були патріотами і націоналістами.

В УПА жінка допомагала своїм братам і іншим членам визвольного руху. Носила передачі, записки. Іноді інформацію їй вплітали в косички. «Хто там подумає, що я щось маю в косах. То ж дитина, грається собі», – каже пані Галина. Знала де криївки в околиці, одна була в них в хаті. Страшно було виконувати функції зв’язкової, але знала, для чого це робить.

Згадує випадок, коли дізналася про першу смерть в сім’ї, яка спіткала брата Миколу: «Я вже спала. Мама прийшла і каже: «Дитино, вставай, Колю забили». Я встала, ще ж мала була, 11 років. Пішла, через городи і поля на горбок. Ще сніг був, бо то 17 березня. Там побачила краплі крові і хусточку, на якій мама колись вишила ініціали Колі. Я спускаюся на долину, а брат лежить вже забитий. І кожушок піднятий в нього. Я так і зімліла. До нині не знаю, як мене принесли додому… А він застрелився сам, щоб ворогам не здатися живим. Йшли ж тоді не за квартиру, не за пенсію. Йшли за волю України, за погляди свої».

За пів року пані Галина втратила трьох старших братів. «То Міша, старший, казав: «Я витерплю». Микола казав: «Я не здамся. Якщо мене оточать, я не здамся». А самий менший, Толік казав: «А я всі муки перетерплю, але я нікого не видам». І так вони всі…. 17 березня середущий загинув, застрілився. 2 червня старшого закатували, а 16 серпня молодшого закатували. То був 1945 рік».

Коли арештували, били так, що не було шкіри на стопах і сідницях.

Заарештували Галину Кравчук, коли жінці було 12 років за те, що допомагала українським повстанцям. Це трапилося на весіллі в селі Гніздичне. Здав її молодик, який в той день одружувався, пан Павло. «То було десь на Зелені свята. І я тоді як дитина пішла на весілля дивитися. Ну а той начальник «стрибків» (винищувальні батальйони (в народі — «стрибки») в СРСР), що мене арештовували, якраз був на тому весіллі. І той пан Павло, наречений, показав воєнному на мене. Потом я його бачила Павла, нічо йому не казала. Думаю, та хай Бог йому суддя. Тоді той начальник з-за стола вийшов, взяв мене за руку, «пошлі», – каже. І всьо, заарештував мене. Там біля магазину в Гніздичному тримав. Я в вишитій сорочечці, в спідничині, тапочках якихось була. Маму зразу попередили, що Галю арештували. В той вечір він мене не бив, нічо не робив. Тільки сказав: «Якщо тобі холодно, то там два трупа лежить. Підеш, ляжеш коло них», – таке дитині сказав».

«Мені було дуже страшно, як мене везли. Люди стояли, як ото мерця поховали, по сторонах вулиці», – розповідає жінка.

До арештованої донечки одразу примчала мама з сестричкою. Дала вартовому підкуп, щоб передати пальто. «Сиділа біля тих дверей з сестричкою коло мене всю ніч. Я руку пхнула в шпару і мама мене так всю ніч тримала за руку. А потім солдат над ранок сказав мамі піти, щоб він не мав проблем».

За три дні допитів МГБісти не отримали цінної інформації від 12-річної Галини. Дівчинка терпіла всі тортури. «Вони хотіли криївку знайти. Бо вже братів не було. Нікого не було. Мене питали, де криївка і хто був зв’язковими. Я знала, але не сказала. Дуже били. До того б’ють, що вже що-небудь видумаєш. Вони підуть шукають, а там же ж нема його. Вони приходять і повторно ще більше б’ють. А я ж дитина. Казала придумані місця. Наприклад, там коло мосту закопана – пішли копали, копали,  а там нема ж нічого. Приходять і по новій починають бити. Бачите, в мене нігті такі деформовані. Бо пальці в двері пхали. В мене на сідницях шкіри не було і на підошвах ніг. Шомполом (стрижень для чищення й змащування частин стрілецької зброї), били, ви не думайте, що чимось. Металевим, такої товщини як палець».

Як ви те витримали?, – питаю. Відповідає: «Я не знаю… витримала».

З того часу, Галина Кравчук стала терпеливою і ніколи в житті не кричала: «Як він мене став бити, мама була надворі і я кричала дуже, бо ж болить. Після того я не кричу ніколи. Родила, кололи, що зі мною робили після автомобільної аварії… я ні звуку. Лікар каже: «Що, не болить»?, а я кажу: «Болить, але мовчу. Мене радянська влада навчила мовчати».

Додому йшла на руках і на колінах. На ноги стати не могла

Щоб Галину випустили з-під арешту, мати мусила заплатити золотом «потрібним людям». «Як випустили, довезли до Олексинців і сказали йти тихенько, щоб ніхто не бачив. То уявіть, я йшла на руках і на колінах. Я ж на ноги стати не могла, бо шкіри не було. Двоє суток так ішла. Там кілометрів 12. Ще вночі йшла. Бабуся як побачила мене, злякалася. Вона думала, що то мрець, що то душа моя. Збита була така. Але я пережила то і вже живу 87-й рік. Бачите, Бог дає. Я дуже дякую Богові, що дав мені таку долю і що я її пережила», – розповідає жінка.

Лікував лікар Хрущова

Після арешту дядько забрав 12-річну Галину до Києва. З цього періоду жінка пригадує: «В мене нервовий стрес був. В мене з серцем було погано. І чуть-що, в мене кров йшла з носа. Але такий був смішний випадок. Мав дядько мій в Ірпіні дачу. А там була ще й дача Хрущова. І наша дача була від них метрів 50. А в Хрущова був лікар. Не знаю якої національності, бо говорив з акцентом. В білому полотняному костюмі ходив. А ми тоді по хліб в черги виходили десь в 4 ранку. І бувало стою за хлібом, а мені кров з носа. І він каже до дядька: «Що ви не лічите ту дівчинку? Вона хвора». І мене тоді лічив лікар Хрущова. Ліки давав все. І такого простого рецепту навчив: натуральне полотно, бажано не нове. Намочувати холодною водою і класти на серце. Щоб воно висихало, до ранку навіть».

Потім був період, коли Галина Кравчук жила у Молоткові Лановецького району. «Через нашу націоналістичну позицію мати вигнали з хати в Гніздичному і вона переїхала до сестри в Молотків. Пам’ятаю, заставляли нас писати клятву піонера в школі. Ну я була не з тих спокійних дівчат. Хлопці тікають через вікно і я з ними тікаю. Щоб не писати ту клятву. Приходжу додому. Мама каже: «Дитино, ти ж знаєш, в якому ми положенні. Хіба то змінить, що ти напишеш. Вертайся, пиши. Бог бачить, що в тебе в серці». Вертаюся, дверима вже, писати ту клятву».

В Москву коли привезли – вели в баню. І люди – там впав – вмер, там впав – вмер. Знесилене ж було все. І ми переступали трупи і йшли дальше.

Після того в житті Галини важлива зміна – ще один арешт і виселення на Далекий Схід.

«В березні 1949-го нас вивезли на Далекий Схід. Там ми канали копали. То ж золота зона, там золота промисловість. Ми пороззувалися і на вічній мерзлоті босими ногами, як має бути», – пригадує жінка.

Коли виселили з рідного дому разом з матір’ю та сестричкою їй не було ще 16-ти. «В Копичинцях ми сиділи. То тоже були страшні часи. Чули, як людей катували. Годували страшно. Зварять з риби суп, сольоний. А води не дають. Чи то в мене ангел-охоронець був такий…там був узбек вибрав мене і каже: «Дєвочка, іді прібірьошся в кабінеті». То він мені якусь булочку всуне чи кусок хліба. Якось так мене шкодували. А потом везли нас з Копичинець до Москви товарняками і вже не годували і в туалет не було де сходити весь той час. Якщо виглянеш в вікно – стріляли. До Москви привезли нас, повезли в баню. То було 9 травня, добре пам’ятаю. І уявіть, ведуть нас в ту баню, і люди – там впав – вмер, там впав – вмер. Знесилене ж було все. І ми переступали трупи і йшли дальше. І тоді вже нам дали їсти. Пам’ятаю, що лапша була рідка з консервами. Вже як за Урал заїхали, було легше. Люди знали звідки ми, видно багато було вже наших, українців. І вже приносили щось їсти, навіть молока часом приносили».

Сказали, що на вічно в Сибіру

Страшно було, коли приїхали на місце: «Коли привезли нас, сказали, що ми на вічно тут. Тайга, гори… страхіття. І нас помістили в школі. Нас було 4 сім’ї в невеличкій кімнатці».

Далі – важка праця. Галина Кравчук згадує добрих людей, які не дали їй пропасти під час роботи на вічному холоді. «Була там дівчина з Івано-Франківська, ми двоє були маленькі, худенькі. Нас ніхто в бригаду не хотів брати. Та й ми вдвох все робили. А треба було виконати норму. Я везу ту тачку. Точніше тачка мене везе, а не я її. Я падаю з тею тачкою, наші люди стоять, сміються, що я впала. То там такі були репатрійовані. Два грузини і німець: Дік Арутр, Бугашвілі дядя Коля і Закаїдзе дядя Міша. Їх ніколи не забуду. І такий ще був дядя Володя Сапожніков. Ті дядьки підійшли, тачку підняли і навозили землі. Помагали. А їсти як хотілось. Бувало зварить мама кашу вівсяну. І така вона добра… Потом послали її в овочесховище, щоб картоплю перебирати. То мама бувало візьме пару картоплин, обв’яже пояс і так принесе. І люди кажуть, що зараз біда. Нема, люди біди. Нема біди. Тілько розуму нема в нас», – каже пані Галина.

Українці не хотіли зі мною одружуватися, боялися.

На Сході сім’я Галини була в особливому статусі. Три хлопці-упівці загинули. Батько – український націоналіст, ув’язнений. Були білими воронами. Офіційна причина нашого виселення – сім’я бандерівців.

«Наші хлопці боялися зі мною одружуватися. Було мені 22 роки, коли я зустрілася зі своїм чоловіком Іваном. Мій Пінєгін (чоловік) якраз перший день прийшов з армії. Служив в льотних військах. Симпатичний був в мене чоловік. Я любила всьо гарне. Ми познайомилися в клубі. І потім я вийшла заміж, змінила прізвище і вже був мені в якійсь мірі захист. Що такої людини вже нема. Я на ковбасному робила, тоді касиром. Потім була головним бухгалтером бази. Я вже мала життя».

У 1960-х мама і сестра Галини приїхали на батьківщину, в Ланівці, а жінка залишилася на Далекому Сході. «Я вже роботу тоді мала, чоловік був членом партії, я – ні, звичайно. Він був механіком по холодильних установках, депутатом, профсоюзом керував, мав доступ всюди. Але я нічого не хотіла. Хоч буде тільки бараболя і сіль, але на Україні. І так і його перетягнула. Ми приїхали в Ланівці і одразу нам дали роботу. Бог давав. Я не знаю, як Богові дякувати».

На запитання, чи не боявся чоловік-росіянин переїжджати до Західної України відповідає: «Мене дуже любив, то певно не боявся. Через мене приїхав».

Згадує також свій перший приїзд в Україну після 12 років в Сибіру: «Як можна не любити свою землю? Пам’ятаю, перший раз як я їхала з Сибіру в 1961 році ми перетнули українську границю, Астафьєво, не забуду ту станцію. Я землю цілувала, я дерева цілувала. Ну як люди можуть не любити землю…»

 

Я вірю, що таки Господь з нами. Я вірю в мій народ.

Пані Галина мала важку долю, але всі випробовування витримала. Втім, Україна витримала ще не всі. За це й хвилюється зараз Галина Кравчук:

«Як йшов Майдан в мене такий страх був. Я плакала, молилася. Я не переставала молитися. Я що могла давала. І на АТО я 200 пар шкарпеток зв’язала. І чим тілько могла помагала. І дочка моя так, ми всі так. Я переживаю за Україну, дуже переживаю. Люди пасивні. Я вірю, що таки Господь з нами. Не може бути, що стільки пролятої крові – даром. Наша земля, вся ж в крові. Я вірю в мій народ. А ті діти певно там за нас моляться».

Підготувала Марія Дерех.