Уродженець Тернопільщини Володимир Титла став легендою Діснея

На початку 1900-х, коли електричних холодильників ще не придумали, Петро Титла, аби прогодувати сім’ю,  працює на виробництві  бочок  для риби: в  посудинах із сіллю  морепродукти не так швидко псуються і їх можна довше перевозити. Більш престижної роботи  звичайному українському емігрантові у США і не світить. Тут він, колишній заможний селянин  із  тернопільських Підгаєць, один із так званих “блакитних комірців”.  Його син Володимир також не боїться чорної роботи і часто допомагає батькові.  Він міг би піти  стопами батька, якби не випадок. 

Динозавр, який ожив

Дев’ятирічного хлопчика тітка одного разу бере з собою до Манхеттена. Там він потрапляє у театр водевілю та бачить  короткометражний фільм “Динозавр Джерті” Уінзора Маккея. Це перший фільм про динозаврів та ще й чи не перший з використанням анімації — намальований звір на екрані наче живий! Тоді маленький Володимир закохується у чорно-білий мультик. Цей випадок міцно засідає у пам’ять дитини, а звичайне дитяче хобі з перемальовування коміксів  набуває серйозного розмаху.  Хлопець  підробляє карикатуристом у  газетах, отримуючи непогані гонорари, а  вже у 16 років Володимир працює  на справжній анімаційній студії  “Парамаунт”,  де малює заставки для фільмів.

— Дідусь із бабусею ніяк не могли зрозуміти, звідки в нього цей талант до малювання. Бо раніше ніхто  в родині не був митцем, — розповідає син аніматора Пітер Титла . — Вони збирали гроші і віддали батька в мистецьку школу, а згодом він навіть поїхав у Європу, де півтора роки вивчав живопис і скульптуру.  Світові шедеври, про які раніше тільки читав, його настільки  вразили що він зрозумів:  у живописі точно не дотягнеться до такого рівня майстерності. Коли повернувся у Нью-Йорк навіть знищив деякі намальовані раніше картини і остаточно повернувся у анімацію. 

1934 року про здібного хлопця  дізнається Уолт Дісней, який шукає  для нещодавно заснованої The Walt Disney Company талановитих аніматорів.

Персонажі, що народжуються у… дзеркалі

Робоче місце Володимира схоже водночас на кабінет кресляра і гримерку.  На столі — пачка білого паперу,  добре відточені олівці і дзеркало.  Воно здавалося тут зайвим, втім дзеркала стоять на кожному робочому місці. Раптом він помічає, як один із працівників починає кривлятися до люстерка, а потім інший. Те, що на перший погляд нагадує божевільню, виявляється, пришвидшує творчий процес! Повторювати за колегами він  невдовзі стане і сам.

• 

Коли аніматор  малював  міміку персонажа, він дивився в це дзеркало,  робив гримаси та  швидко їх малював, — розповідає український мультиплікатор Євген Сивокінь. — Також на стіні висіло велике дзеркало і  ним користувались тоді, коли  треба було знайти якусь виразну позу чи жест. Тобто справжній аніматор мав бути і художником,  і актором. Аніматора зазвичай ніхто не бачить і не знає, але саме він справжній актор!

Гнома Буркотуна із “Білосніжки” Титла змалював із себе, ніс йому вигадав, задивившись на варений буряк, а брови  запозичив від самого Діснея.

У Діснея  чіткий розподіл праці: один аніматор  відповідає за окремий епізод, інший — за рух у мізансцені, а є й такі художники, які весь час малюють тільки хвости для білочок чи вовків. Володимир Титла — не посередній художник, тому одразу стає провідним  мультиплікатором у компанії. Він три роки працює  над відповідальним проектом — першим у США повнометражним анімаційним фільмом за казкою Братів Грімм “Білосніжка та семеро гномів” 

Кілька аніматорів, зокрема і Титла створює образ головної героїні, спостерігаючи за  її прототипом — юною танцівницею, яку Дісней особисто знайшов серед двохсот  претенденток! Володимир самостійно ще й втілює  образи двох гномів — Сонька і Буркотуна. Останнього художник  змальовує із самого себе,  ніс  йому вигадує, задивившись   на варений буряк, а брови  запозичує  від самого Діснея. Мультик згодом отримує безліч нагород, зокрема  “Оскар”, та стає справжньою класикою світової мультиплікації. 

Слоник — це рідний син

— Якось я, ще кількарічний хлопчик, крутився на підлозі, а батько стояв у дверях і довго дивився на мене, — розповідає син художника Пітер Титла, — Тоді він зрозумів, яким саме має бути його новий персонаж — кмітливий і дуже  вухатий слоник  Дамбо. Мої рухи, емоції, сміх, плач  він передав своєму героєві. І це справді було геніально і просто, адже що театрального може бути у дворічній дитині? Це одна із причин, чому люди у всьому світі  так люблять цього персонажа. Картина вийшла такою майстерною і зворушливою, що багато глядачів плакали під час перегляду.  “Дамбо”  став  настільки популярним та успішним у прокаті, що слоника збиралися помістити на обкладинку журналу “Time”.  Але через атаку на Перл Харбор та вступ США у Другу світову війну  в останній момент на обгортку  журналу розмістили новини з фронту. 

Він змінює уявлення про можливості анімації, і стає першим, хто так серйозно ставився до дії і почуттів своїх героїв.

— Відома сцена, у якій пані Джамбо купає слоника Дамбо,  —  це справжній епізод з нашою мамою, яка купала брата у ванній, — додає донька аніматора Тамара Шахер-Титла. —  Згадую, як батько вдома малював одного зі своїх персонажів, який нагинається, щось підіймає і кладе на стіл. Один такий рух він малював знову і знову, засікаючи час секундоміром. І так повторював 10-15 хвилин, поки цей рух  не стане досконалим.

• 

• 

Володимир Титла працює також над головними персонажами діснеївських  мультфільмів “Піноккіо” та “Фантазія”. Вже на той момент  він змінює уявлення про можливості анімації, і стає  першим, хто так серйозно ставився до дії і почуттів своїх героїв. Тому його досі називають  “Мікеланджело анімації” та “Великим аніматором”.

“Корів любив більше,  ніж мистецтво”

1941 року понад три сотні  працівників The Walt Disney Company виходять на кількатижневий  страйк  через низьку заробітну плату. 1943-го Володимир, який на той час був єдиним провідним диснеївським аніматором, сам  звільняється через  психологічне напруження в компанії. Він залишає Голівуд і з родиною переїжджає у Конектикут, де анімацію  поєднує  із фермерством. 

Батько любив слухати українську мову та козацькі пісні і навіть плакав, коли чув їх.

— Його тягнуло до землі, а корови — це взагалі батькове хобі і пристрасть, — пригадує Пітер Титла. —  Він продавав молоко, але це не був бізнес, бо ферма була маленька — мій батько мав лише двадцять  молочних корів, а для хороших грошей треба мати втричі більше худоби. Він з такою одержимістю  і завзяттям доглядав за своїми коровами, що, здавалося,  ферму він любив більше, ніж анімацію.

— На нашій фермі працювала родина переселенців із України, — пригадує Тамара Шахер-Титла, — Вони часто розмовляли з нами українською. Батько любив слухати українську мову та козацькі пісні і навіть плакав, коли чув їх.

Джерело: Локальна історія