Я — музейний експонат, який знав, що хоче стати письменницею ще в дитинстві, — Надійка Гербіш

Інтерв’ю з письменницею Надійкою Гербіш.

Надійка Гербіш – письменниця, перекладачка, фахівець з міжнародних книжкових прав.

Її ім’я стало відоме всій Україні в 2012 році, коли країна прочитала «Теплі історії до кави». Потім книга перевидавалась більше десяти разів, а її загальний наклад перевищив 50 000 примірників. З того часу Надією написано чимало яскравих книг і для дітей. Деякі з них: «Мене звати Мар’ям», «Мандрівка з Чарівним Атласом: Венеція», «Мандрівка з Чарівним Атласом: Гринвіч», «Одного разу на Різдво» були перекладені на шрифт Брайля та переведені в аудіо-формат для використання у програмах інклюзивної освіти. Надійка переклала понад два десятка книжок з англійської – зокрема «Ключові рішення» Дж. Буша – молодшого, «Розвиваючи лідера в собі» Дж. Максвелла, «Снайпер Арафата» Тасса Саади. Ілюструвала фотографіями кілька книжок для видавців із України, США та Канади, зокрема, “Found” Karen Kingsbury – американського бестселера за версією New York Times.

---

За легендою ідея книги «Хатина дядька Тома», як і шматок сюжету майбутньої книги, прийшли Гаррієт Бічер – Стоу під час недільного служіння в євангельській церкві. Ця книга почала у американському суспільстві публічну дискусію про неетичність рабства. З Вами трапляються осяяння? За яких обставин народжуються Ваші книги?

Думаю, це можна назвати й «осяяннями», однак вони не приходять спонтанно, зненацька, безпідставно, «осяюючи» темряву. Усередині весь час відбувається розмова – з Богом, з собою, з людьми, яким хочеться ввіряти серце. У цій розмові зринають питання. А відповіді приходять звідусіль: теж через розмови – живі, ословлені; через читання, спостереження за світом довкола і тим, як серце на це реагує. Власне, ті відповіді і є «осяяннями», якщо хочете. Але, здається, цей світ так влаштований, що кожна отримана чи сформульована відповідь розбурхує всередині ще ціле суцвіття нових питань. Але це добре – вони стимулюють шукати далі, ніколи не зупинятися, рости.

Коли і як почали писати книги? Як до цього поставилися Ваші рідні, друзі, Ваше оточення?

Я – той ідеалізований музейний варіант, який знав, що хоче стати письменницею ще в дитсадку! Тож процес підготовки рідних-друзів був тривалим і нагадував радше снігову кулю. І вони мене підтримували. Навіть не так: вони заохочували, нагадували, підбадьорювали, просили писати ще й не ховати то в шухляду.

У мене дві вищих освіти, однак основну літературну школу я пройшла, працюючи оглядачкою в газеті – мені пощастило на найкращих вчителів, терплячих, мудрих, добрих, іронічних.

 Які формували Ваш світогляд і Ваше покликання

Їх формували й гартували люди, думки, пригоди, випробування. Мама і дідусь – пригодошукачі й усіляко неймовірні люди. Бабусина турбота. Дім у Збаражі. Родинні історії. Пастор і друг Петро Сельський. Церковна спільнота. Місіонерська команда, яку перекладала мама, а потім і ми обоє. Читані книжки. Гімназійні, а особливо ліцейні викладачі. Друзі. Мрії. І в усьому цьому – Господь, із яким я ніколи не припиняла вести діалог.

Зрештою, мій світогляд продовжує формуватися – щодня. І я дуже вдячна тим, хто впливає на нього сьогодні; свідомо чи ні.

Чи треба вчитися писати книги, вірші, картини, знімати фільми? Освіта, в принципі, важлива? Чи почесно залишатися «самородком»?

Освіта – важлива. Особливо для «самородків»! І освіта – це не разовий диплом, а, знову ж, постійна робота над собою, постійний вихід за межі себе і простору знаного, постійне шліфування. Мистецтво – це про натхнення (щоденне і природне, ритмічне навіть, як дихання), про дисципліну, про компетенцію.

Про що люди сьогодні хочуть читати?

Це небезпечне питання, бо воно скеровує нас до популізму.

Про що пишете Ви? Які теми досліджуєте? Чи очікуєте, що історії, розказані Вами, викличуть резонанс?

Зараз пишу найбільше на історичну тематику. Про війну, біль, біженців, людей із ПТСР, ґетто… Але у всьому цьому – про радість усупереч. Про світло. І про кінцеву переможність добра. Скоро з’являться кілька моїх нових книжок у новоствореному, але дуже цікавому та амбітному київському історичному видавництві «Портал» про ґетто, Першу й Другу світову війни. А ще – свого роду енциклопедія Різдва. Її ми написали в співавторстві з одним із найкращих українських (і європейських) істориків. Звісно, я дуже хочу, щоби ці історії зрезонували – і розбудили щось у тих, хто їх читатиме. Очевидно, буде критика, будуть дискусії. Але мені залежить на тому, щоби люди не залишалися байдужими, щоби зауважили поставлені питання.

Чи відчуваєте Ви відповідальність за сказане і наслідки цього? Що є для Вас камертоном? У чому суть творчості?

Так, звісно, я розумію відповідальність. Тому завжди перед написанням книжки досліджую контекст, звертаюся до джерел, знавців, очевидців, співставляю історії, сумніваюся, ставлю питання, шукаю відповіді – або ж залишаю питання в тексті, передаючи їх далі. Камертон – це внутрішнє чуття, яке теж постійно потрібно звіряти, чи не фальшивить раптом. Як я уже казала, це постійний потік, постійне занурення в спостереження, у діалог, у любов. А любов – продуктивна. З неї народжуються плоди. Власне, цей процес я і називаю творчістю.

У минулому Церква бажала формувати світову художню літературу і подарувала світові Андерсена, Свіфта, Дефо, Льюїса, Толкіна, Бічер-Стоу тощо. Чи мають сьогодні звучати у громадах проповіді про покликання поза стінами церкви, про місіонерство не тільки в інші країни, але і у «недуховні» сфери життя суспільства, у т.ч. у мистецтво?

Так! Абсолютно! Говорячи, що мистецтво – «недуховна» сфера життя, ми змушуємо царя Давида закочувати очі і робити facepalm на небесах, хай то і не зовсім ґречно, тим паче – там! Ми не можемо зачиняти Христа в церкві! Ми не маємо права влаштовувати ґетто для християнської думки власними ж руками. Апостол Павло не закривався на ґанку храму чи в якомусь закапелку синагоги, де мав собі знайомих ребе, а піднімався, зокрема, на Акрополіс і звіщав Ісуса, цитуючи поганських поетів. Він – мій герой.

Говорячи, що мистецтво – «недуховна» сфера життя, ми змушуємо царя Давида закочувати очі і робити facepalm на небесах, хай то і не зовсім ґречно, тим паче – там! Ми не можемо зачиняти Христа в церкві! Ми не маємо права влаштовувати ґетто для християнської думки власними ж руками.

Чи є у сучасних українських християнах бажання та сила впливати на рідну культуру, формувати її? Чи покладена на нас така відповідальність? Чи може християнин дозволити собі бути космополітом, якщо покликаний бути сіллю і світлом для країни, в якій живе?

Є відповідальність, є бажання, є сила! Є різниця, якою мовою розмовляти (зокрема у церкві), якою мовою читати книги і дивитися фільми, яку назву носять вулиці і міста, з якими національними героями себе ідентифікують люди. Космополітизм без патріотизму – не надто стійка надбудова. Якщо у країнах, де нам так легко космополітитися, не буде відповідальних патріотів, то й у нас не буде особливого бажання туди їхати. Важливим є стиль життя, яким ми покликані «інфікувати» (тут реферую до любленого Льюїса) людей довкола себе. Патріотизм – це не вивищування себе над кимось, а усвідомлення, що за той кавалок землі, який Бог дав мені під ноги, Він у мене запитає, коли настане час. І я дуже хочу почути від Нього «добра й вірна раба, увійди в радість Пана свого».

Як Ви стимулюєте в християнах бажання і необхідність писати книги?

Власним прикладом! А ще я є членкинею журі чудового літературного конкурсу ім. Джона Буньяна, який свого часу заснував Богдан Галюк. І це, як на мене, прекрасна – і дуже продуктивна – ініціатива. . Але вона (і навіть її нагорода) не передбачена як кінцева ціль. Це майданчик усередині, насіння з якого має розсіятися далеко за його межі.

Чи існує християнська спілка письменників?

Я не певна, що є, і не певна, що долучилася б, якби знала про існування такої. Не люблю визначення «християнські письменники» – це ґеттозація.

Що Ви маєте на увазі, коли говорите про ґетто? Чи можна впливати на тенденції в культурі (та у літературі) з цієї позицій?

Затишне українське християнське ґетто наразі добровільне. Але ґетто – це ніколи не про свободу. Це ніколи не про вплив. Ми самі зводимо довкола себе мури, які легко оточити зовні. І тоді нам доведеться здаватися, колабораціонувати або вмерти – і тут я можу говорити дуже багато, посилаючись на конкретні історичні кейси (зокрема, колабораційної політики лодзького ґетто в період Другої світової), а можете просто повірити мені на слово.

Якщо у країнах, де нам так легко космополітитися, не буде відповідальних патріотів, то й у нас не буде особливого бажання туди їхати.

Важливе уточнення: кордони, межі потрібні. Відділення (те, що біблійною мовою також називається освячення) потрібне. Зброя потрібна. У прямому й переносному сенсі. Але чи потрібна стіна надівкола?

Знаєте, як трактував середньовічний ребе Раші послання розвідників, яких Мойсей послав у Святу Землю-to-be? Про сильних людей і їхні укріплені міста? Вони тлумачили укріпленні міста як ознаку сили. Однак ребе Раші казав, що тлумачення було неправильним. Вони укріпили міста, бо не мали власної міці й сподівалися, що їх захистять мури. Розумієте, про що я? Кордони, зброя – захищають. Мури – дають радше те, що російською звучить як «беспечность», аніж безпеку.

Мистецтво поза політикою? Талант – єдина вимога до діячів культури чи для країни важливий їхній громадянський вплив?

Така позиція ущербна. Ніщо не поза політикою.  Ми по-різному можемо трактувати наші рішення, мати різні стратегічні бачення щодо них (і не всім мусимо роз’яснювати приховані мотиви певних кроків), але кожне наше рішення – політичне. Точно так само, як кожне наше рішення – духовне. Те, як ми спілкуємося всередині сім’ї – теж не поза політикою і не поза духовністю. Те, як ми спілкуємося назовні – через книжки, картини, музику, інтерв’ю – теж політика і духовність.

Ніщо не поза політикою.  Ми по-різному можемо трактувати наші рішення, мати різні стратегічні бачення щодо них , але кожне наше рішення – політичне. Точно так само, як кожне наше рішення – духовне. 

Як проявляється Ваша громадянська позиція?

Моя громадянська позиція – це тихе волонтерство (я офіційно не долучена до жодної ГО-шки, однак маю особисті посвяти служити своїм ресурсом там, де маю розуміння, що це потрібно); робота з текстами, які, вважаю, піднімуть значимі дискусії в суспільстві; це лекції, які даю; це патріотичні команди, з якими співпрацюю; це інтерв’ю і це мій голос у виборах. Але не лише. Це книжки, які я дарую в бібліотеки чи висилаю на Схід. Це мова, якою я спілкуюся зі своєю дитиною. Це розмови, які я підтримую на кухні. Це, зрештою, моє життя.

ІРИНА РОЖКО

Джерело: Християни для України