Маю одне бажання – повернутися додому живим, – захисник Іван Почигайло

Військовий  ЗСУ Іван Почигайло отримав нагороду «Золотий хрест» за успішне виконання бойових завдань. Івану 37. Він найвищий і найсильніший військовослужбовець у його частині. Спілкуємося в Чорткові. Іван якраз приїхав додому у відпустку.

– Було дуже багато запитань – за що? – розповідає Іван. – Навіть телефонували братові, який у Великобританії. Питали, за що мені дали нагороду «Золотий хрест». Так само і мені телефонували.

– Які відчуття були, тримаючи в руках цю нагороду?

– Не можу сказати. Я повернув би нагороду назад, лиш би мене відпустили додому. Не добивався ніяких нагород. Не маю амбіцій. Просто хочу, щоб був мир на нашій землі і щоб ми повернулися до свого звичного життя. Уже казав хлопцям: «Хочете, я віддам нагороду вам? А ви ідіть до командира і скажіть, щоби відпустив мене додому». Війна виснажує і морально, і психологічно, і фізично.

Важко було знайти берці – розмір взуття 50

«Золотий Хрест» – перша нагорода Івана Почигайла. Також недавно він отримав медаль «Ветеран війни».

Його позивний – «Малюк».  Зріст Івана – 2,06.  Через це важко було роздобути форму і берці.

– Я був у Кам’янці-Подільському на навчанні, – розповідає Іван. – Там мене одягнули. Найважче було знайти берці. Форма теж була впритул. Яку найбільшу форму хнайшли, таку мені й дали. Розмір взуття – 50 номер. У нашій частині аж цьогоріч мені дали берці. Перші берці передавав брат з Великобританії, також хлопці передали берці з Америки. Далі були проблеми із зимовими берцями. Не міг знайти. То волонтери з Білобожниці цього року пошили мені під замовлення і передали.

Перед повномасштабним вторгненням Іван повернувся з-за кордону до рідного села Білобожниця Чортківського району. До того жив у Великобританії. Потім їздив до Польщі, де працював водієм.  А воювати вирішив одразу, як тільки почалася велика війна.

– У лютому 2022 року приїхав додому з Польщі, – розповідає Іван. – Чекав на запрошення. Уранці 24 лютого 2022 року до моєї кімнати зайшла мама і повідомила: «Почалася війна». Я одразу сказав мамі, що піду воювати. Сам прийняв рішення. Мені дали повістку, але я і хотів іти.

Коли Іван Почигайло поїхав на першу ротацію, там йому придумали позивний «Малюк».

– Коли ми поверталися машинами і говорили по рації, у кожного вже були свої позивні, –  пригадує Іван.

Люди усміхаються, коли бачать двометрового військового із позивним «Малюк». Богатирський зріст має і переваги, і недоліки.

– Недоліки – важко маскуватися в окопах, – розповідає Іван. – Перевага хіба у фізичній силі. Їздимо до лісу і заготовляємо дерево на бліндажі. Вантажимо його. Одну колоду беруть четверо хлопців. То якщо за один кінець колоди беруть двоє хлопців, я сам можу взяти з іншого боку.

– А цілу колоду?

– Залежить, яка колода. Якщо така, що в межах розумного, то можу. Спеціально перевантажувати себе не буду.

– Жінки захоплюються тепер більше?

– По-різному буває. Не можу сказати, що я якийсь плейбой, щоби так за мною дівчата попитували (сміється). Не користуюся цим. Якщо комусь подобаюся, я це побачу сам.

«Живу одним днем»

– Вдається хоч трошки відпочити під час відпустки?

– Ні. В голові постійно крутиться війна. Знаю, що дні відпустки збіжать дуже скоро. Це на фронті дні довго тягнуться. Мушу повертатися після відпустки. Тому не можу відключити себе на якийсь період, щоби не думати. Правда, трохи розслаблююся вдома у звичній обстановці, на своєму улюбленому ліжку.

Деколи хочеться зачинитися в кімнаті на день-два і ні про що не думати. Але так не виходить. Коли приїжджаю додому, розумію, що треба допомогти щось мамі. Зараз спеціально приїхав, щоб зустрітися з племінником Назарчиком, бо не бачив його дуже давно.

Війна змінює. Живу одним днем. Прокинувся вранці – почався день, я його прожив, подякував Богу і чекаю до наступного дня. Щось планувати на майбутнє не можу. Не бачу поки попереду якогось просвітлення. Воно, звичайно,буде. Питання – коли. Та відколи пішов на війну, не планую собі нічого. Правда, одну мрію залишив. Дуже хотів купити автомобіль. То недавно виконав цей план. А щоби задумувати щось на місяць, на два чи на рік наперед, немає такого.

Війна загартовує. Щоправда, залежить ще від того, хто як себе налаштує. Звісно, бувають і нервові зриви. Деколи розумію, що не хочу туди їхати. Та переосмислюю, налаштовую себе і все одно їду.

Маю одне бажання – повернутися додому живим. Щоб мої рідні  мали підтримку і допомогу. Бо тепер у суспільстві непросто.

– Іване, а хто для тебе є опорою?

– Мама, брат, племінник Назарчик. Це найближчі люди, про яких я завжди думаю і ніколи не забуваю. Завжди кажу собі: «Іване, у тебе є ці люди, отже потрібно про них піклуватися. Маєш повернутися». Таке налаштування, що заради цих людей мушу повернутися живим. Я давно не бачив племінника, але ніколи не забував про нього. Назарчик завжди в молитві у мене. Завжди.

«Усі військові кажуть, що все добре – навіть коли і недобре»

– Що було нещастям для тебе?

– Пережив багато втрат. Боліло, коли хлопці гинули. З одного боку, я розумію, що триває війна. А з іншого – цього могло і не бути.

Дуже багато побачив за ці два роки. Була справедливість, була і несправедливість. Здивований, що армія у багато чому не помінялася ще з радянських часів. Деколи дивишся на все і розумієш, що можна зробити по-іншому. Але наказ є наказ і опускаєш голову. Це про дрібниці йдеться. Бо якщо, наприклад, я знаю, що не заїду туди машиною, бо там небезпечно, то навіть якби був наказ, усе одно не поїду туди. Не можу заїхати на територію, яку не перевірили сапери. Було, що казали: «Їдь, там все добре, сапери пройшли». Відповідав: «Ні, поки я не побачу міток, поки не переконаюся, що вони дійсно там були, доти не поїду». Є розумні командири, які кажуть: «Не виїжджайте туди, де не пройшли сапери».

Можна розповідати ще багато. Але волію мовчати. Бо це суто моє і воно буде зі мною постійно. Переважно мовчу, тримаю усе в собі. Я знаю, що це неправильно, бо деколи хочеться просто кричати. Та усвідомлюю, що не кожна людина зрозуміє і почує. А просто присісти комусь на вуха, щоби хтось одним вухом почув і другим випустив, а потім з кимось поспілкувався і сказав: «О, він якийсь дурень, щось таке мені розказує»… Поки не зустрів такої людини, з якою можу поділитися всім. Розумію, що геть усім ні з ким і не поділишся. Наприклад, коли приїжджаю додому, мама хоче знати все, підходить до мене з різних сторін. А в мене усе гаразд. Усі військові так кажуть, що все добре. Навіть якщо в нас і недобре, у мене все одно все добре. То у цивільному житті не завжди все гаразд, а як там може бути все добре? Але для наших рідних у нас завжди все добре: нас нічого не болить, нічого не турбує, ми спимо нормально, в теплі (усміхається). Щоб потім не було зайвих запитань: а чому, а як? Краще сказати, що все добре. Хоча там нічого доброго немає.

– Чи дивує щось тут під час відпустки?

– Здивувало, як люди нарікають, що часто відключають електроенергію. Немає в цьому проблеми. Там сидять без електрики і газу із 2014 року і терплять це. А тут вимкнули електроенергію на три години і вже все, проблема, бо в неї холодильник розмерзається.

Я не можу запланувати, що буду робити, коли закінчиться війна. Не знаю, що буду робити. І коли вона закінчиться, чи нас відпустять. Чи ми будемо відбудовувати, відновлювати усе. Деколи у мене є відчуття, що коли закінчиться війна і нас відпустять з армії, ми ще будемо щось їм винні. Бо ніхто не знає, які закони ще можуть придумати.

Авторка: Наталія ЛАЗУКА, ПроТе