Дідусь і грушки

Їздила у вересні до батьків у село. Напакувала повний наплічник грушок, бо дуже хотілося. Вже на зупинці подумала: «Та коли ж я з’їм їх?». Але вони були особливо дорогі зараз, у вересні..
Двадцять років тому ми ходили у перший клас.  Йшли на уроки компанією разом із сусідами. Кожного ранку казали до сивого бородатого діда: «Слава Богу», до всіх інших – “Добрий день”. То був 1991, славити Бога ще не дуже прийнято. Вже з 8.00 дідусь стояв на воротах. Йому було 90, так казали люди. А він сам – не пам’ятав. Беззубий рот нагадував ротик немовляти. Таким вже безпорадним і щирим  був. Носив світлі штани-галіфе, зачовгані на колінах. На голові – капелюх.
Всі знали, що до діда треба вітатися, тоді – дасть грушку. А в літнього пана були добрі грушки, соковиті. І дідуся любили, казали на нього «добрий дідо». Ще вдосвіта він складав їх біля плоту, щоби потім боки рум’яніли на сонці. Навколо грушок гуділи бджоли, відчувався запах меду.

• Слава Богу, діду, – казали ми
• Слава на віки, золоті діти, – тішився дідо і світив своїм єдиним золотим зубом. – Чиї ви такі файні будете? Ааа. То я знаю твого діда, то той музика, шо по весіллях грав. А твій дідо найліпший майстер, він – дзигарки (годинники) ремонтує. Нате вам грушку.

Дідові грушки задоволено наминали. Хоч в кожного вдома був великий сад і грушок доста. Дідові були найліпші. У школі один другому переказували: «будете йти до школи, то до того діда, що стоятиме, спершись на ворота біля клубу, кажіть «Слава Богу» і він грушку дасть. Дідо дуже тішився, що діти такі побожні. Коли вже був жовтень, а грушки починали гнити, то сивий пан стояв на воротах з ножем. Він обрізав з грушок гниле, а добре – простягав школярам. До діда була черга.
От я зараз, повертаючись від батьків, стою на зупинці, заглядаю на те обійстя. Давно нема діда, до старших людей усі кажуть: «Слава Богу» і ніхто не дає і не просить за те грушок.  На дідовому подвір’ї виросла… ні, не молода грушка, а триповерхова хата і висока мурована огорожа, на таку – дідо б не сперся. Але запах грушок, здається,  нікуди не подівся. От тільки «Слава Богу» нема кому сказати, та і через ту огорожу – ніхто не почує.

Зоряна Биндас