Як побудувати місто, використовуючи фрагменти Тернополя

Багатовимірність міста виходить на-гора за різних обставин і по-різному дає себе відчути.

Вона плавиться тінями під пальцями, перетворюючись в аморфне. Твердне рустом, стираючи шкіру. Натирається об стіни травою до блиску. Стирає підошви черевиків об брук. Випікає образи на внутрішній стороні повіки світлом одиноких нічних вікон. Грає на ксилофоні ребер цегли, котра чомусь опинилася під ногами.

Поверхні міста наче торкаються тебе, проникають та взаємодіють. Що більше міста ти обходиш, оглядаєш, торкаєшся, тим глибше проростають в тебе всі дещиці й деталі, аби, зрештою, змішавшись, утворити таку-собі амальгаму, або такий собі вимір.

З тої-таки амальгами легко витворити собі місто мрії (ми ж пам’ятаємо, що Тернопіль — топос фрагментарний та нестабільний) так ось — зібравши трохи там, трохи тут: десь двері, десь вікна, десь фронтон, десь еркер можна вифантазувати місто неторкнуте. Не так не торкнуте, скільки не перебудоване, не переплановане, зрештою, те, котре не знало війни. Таке, що залишилось, затримане у найліпший момент свого розвитку. Таке, що зродилось в умовах, відірваних від життя, такий собі гомункул, тільки міський, такий собі голем, тільки з будинків, котрий ходить твоєю свідомістю.

Багатовимірність стає ніби ключем до всіх цих конструктів і надбудов, а досвід різноманітності поверхні — матеріалом для будівництва. Бо ж будівництво завжди спирається на щось, волею-неволею ми завжди повторюємо чийсь досвід, снимо чиїмись снами, говоримо словами інших і творимо на чийсь манір.

Що робити далі зі своїм містом, аби ожило? Тут можем вдатись до перевірених і освячених віками обскуративних переписів — штибу носити його під пахвою скількись там сакральних днів, а далі трепетно плекати, згодовуючи мишей, жаб і комах. Але то вже я фантазую.

А про що я хочу сказати, то це те, що міські поверхні самоцінні, вони прекрасні у своїй різноманітності й навіть понівеченості чи спотвореності. Адже саме вони той місток, що відділяє нас від серцевини міста, а його від нас. Це та стінка, та простора текстура, котра вможливлює контакти сьогодні та вчора, ба навіть робить реальними ті вчора й нині, надає їм суті та огортає у форму.

Анна Золотнюк.