Набагато більше за тих, хто розмовляє українською, мене обходять ті, що мовчать українською, — Володимир Гевко

Набагато більше за тих, хто розмовляє українською, мене обходять ті, що мовчать українською.
Бо мова думок – це як домашній одяг, вона чесна, зручна і неоманлива. Якщо ти бачиш людину в розтягнутому в’язаному светрі до колін, в зачовганих капцях – ти їй одразу віриш. А коли тобі через 5 хв після дзвінка в двері, після незрозумілого шуму та перешіптувань нарешті відкриває людина у випрасованому шовковому халаті з драконами і вкладеним волоссям: одразу розумієш – шоу Трумана.
Я б не дуже тішився оцим переучуванням політиків у публічних спічах на солов’їну – це данина тренду, вимога часу.
Раніше хоч можна було маркувати, хто свій, а хто не дуже.
Зрештою, навіть коли неукраїномовний взагалі не париться мовою і не робить її першочерговою у своєму світогляді – це навіть чесніше і краще.
А оці всі “нові українці”, котрі під час виступу гарячково згадують десь там в голові “как жє ето слово, блін…” – вони непереконливі.
Мова інтерфейсу тепер не характеризує сам девайс, як колись.
Нашій мові не звикати переходити у мовчазне підпілля. Навіть коли кількість розмовляючих українською звужувалась до критичного мінімуму – завжди були люди, котрі нею мовчали. І рано чи пізно вона звучала знову.