Місця щасливих людей у Тернополі

Київська

У тернополян із покоління «92» період юності у Тернополі був між собою дуже схожий. У нас було два основних місця концентрації — двір, який мав ще одну оригінальну назву – «вулиця», та школа як альтернатива для акумуляції життєвого досвіду.

Ці дві локалізації заслуговують на окремі оди. Мій двір і район у всіх барвах описав в одній зі своїх книжок Анатолій Дністровий. Коли читаєш, то десь там між рядками бачиш, як пробігають твої дворові друзі, та й зрештою, ти сам то з м’ячем, то в магазин, то на велосипеді, а то, щоб «винести попити»… Загалом Київський двір мого дитинства нагадував «комуналку», де більшість людей знала одне одного і не привітатись із сусідкою вважалось восьмим смертельним гріхом. Тьотя Люся щопятниці вивішувала прання, у яке ще до настання сутінок, ми встигали поцілити запилюженим м’ячем. По суботах Антона «Батона» до обіду можна не чекати в дворі, бо він прибирає. Підвечір завжди тріпає свої килими Кантужений. Ще був дід «Крикун», який сварився через те, що ми лазили по деревах і збивали горіхи. І завжди, завжди була якась «добра душа», що гиркала на нас, із вікна багатоповерхівки, через петарди. Як можна було не розуміти, що це весело, – думалось нам.

Клімат Київської у книжці Дністровго відрізняється від наших рожевих спогадів, але підтверджує підозри, які ми відчували краєм ока, та боялись вникати через перестороги батьків. Тому біжімо  в слід за мурашками по шкірі до іншого сентиментального місця в Тернополі.

«Вчитись, вчитись, вчитись»

Цей надпис на стіні двадцятьдругої школи я пам’ятаю і в яскравих «партійних» відтінках, і в часі, коли від нього поступово почала відбиватись плитка, і навіть облитим фарбою на знак протесту. Пам’ятаю також його відреставровану відсутність, коли через кілька років після випуску, у ностальгії прийшов на «наше місце», щоб просто покрутити в голові кадри з минулого.
У часі навчання від думки про школу як освітню інституцію робилось млосно навіть відмінникам. Їм не пасувало признаватись, але було видно, що внутрішні істеричні конвульсії перед контрольними теж примушують їх генерувати негатив у бік середньоступеневої Альма-матері… Вже зараз є розуміння того, що дітям, повним енергії, ідеї та бажання творити та чудити, всього лиш потрібно було більше практичних занять, а нас, у нашому енергетичному розквіті, заставляли висиджувати по сім уроків. Власне, проблема не в безкінечних потоках правдивої чи неправдивої інформації, яку нам подавали на заняттях, а саме у сидженні. Тому в силу нашого небажання «відсиджувати» у формальній школі вчителі були мучителями із прізвиськами, які передавались із випуску до випуску, із покоління до покоління. І саме на нашому випуску кілька сакраментів розкрилось… В разі чого, хочу випередити думки читачів, і повідати також про нашу любов до Вчителя як тонкої, відданої, терплячої, розуміючої натури, котра ще й встигала підчитувати на перервах журнали з психології, та послухати кілька записів Емінема чи Металіки, щоби бути в курсі наших зацікавлень і ліпше розуміти сучасну на той час молодь. Такі вчителі однозначно мали «респект», хоч ми й не всім виражали його в голос, проте внутрішня повага завжди була.

Та найцікавіші речі діялись у «неформальній школі», на «прибудинковій території». Після 18:00, коли животи наїджені, уроки «зроблені» (під цим ствердженням мається на увазі перекладання підручників на наступний день) і «повернись до десятої» батьками сказано, на пришкільному баскетбольному майданчику здійснювалась наша мрія бути дорослішими, ніж є насправді. Дехто з нашої баскетбольної команди для цього голив під пахвами, а дехто навпаки, наче магічними кулями, світив на всі боки розкішними «підручними» шевелюрами.

Тут знайомились, зав’язували перші стосунки з протилежною статтю, розходились та мирились, цілувались та бились. Перше знайомство з алкоголем, пісні під гітару, обговорення створення світу, мрії та плани — все тут. Невдовзі мине десять років від часу, коли у баскетбольне кільце влетів останній м’яч нашої команди, пролунав останній акорд із пісень «Скрябіна» та «Ская» у нашому виконанні, сказано останнє «до зустрічі». Все було зроблено із впевненістю, що це — міраж, що так як було у шкільні роки буде завжди, а нині дивишся, як люди з нашого оточення порозлітались світом, абсолютно протилежно до того, про що мріяли, проте усміхаєшся, що це було.

«Драмат»

Коли тобі п’ятнадцять – щастя у безтурботності. В тому віці вона приходила рідко, оскільки переймались всім чи можна було — від прищів на лобі до страху бути висміяним за «інакомисліє». Тому театр був іншим світом, де тебе розуміють, висвітлюють твої внутрішні проблеми, показують, що на тебе чекає, як цього можна уникнути, як було і як буде. Тут люди не соромились нічого, іноді навіть своєї нагості. Після того, як я розповів друзям, що на одному зі спектаклів показували бюст і то не був гіпсовий бюст Леніна, на виставу збіглись навіть ті наші знайомі, котрі взагалі не знали, що у Тернополі є театр.

Культура вчить краще, ніж освіта. У культурі завжди знайдуться люди без освіти, котрі знають про фундаменталізм світу і таблицю Мендєлєєва більше, ніж люди з двома дипломами. Тому театр прекрасний, перш за все, ритуалами. Відвідуючи його, тобі нічого не заважає пофантазувати, що ти граф чи іншого титулу аристократ, який купається в багатстві чи бідності (в залежності від квитка в партері чи на балконі), театральний критик, фоторепортер, журналіст, актор, а навіть… Дон-Жуан?
Приходити до театру у товаристві юнки твого віку, яка у світлі та тінях театральних прожекторів викликає надзвичайні, бурхливі думки про внутрішній світ протилежної статі, а також радість, що саме тут, у Тернополі, все це відбувається з тобою… — золота варте.

Сторінками ретро

Якщо вже бути максимально відвертим, то у Тернополі є секретний портал у післявоєнне місто. Щоб туди потрапити, навіть не потрібно мати корінь мандрагори, куряче стегенце і кулак соняшникового насіння від бабусь із зупинки на Київській. У найближчій бібліотеці варто позичити книжку Володимира Сушкевича «Листи до друга» та сісти на одну з лавочок біля пам’ятника Франку (там входження у портал найкраще). До вух одразу долинуть звуки першого в Тернополі патефону, перед очима спалахне блакитний вогник, який у сорок шостому був далеко не в усіх, перед очами виринуть давно забуті вулиці, зниклі будинки, безсмертні люди, а в ніс закрадеться нереальний аромат борщу.

Короткий епілог

Люди, котрі перебувають між рядками цього тексту, вже кілька, а можливо, кільканадцять разів змінили свої життєві пріоритети та місця проживання. В часі коротких митей контакту з ними ми завжди приходимо до твердження — наша спільна юність у Тернополі назавжди залишиться одним з найяскравіших моментів абсолютного щастя.

Святослав Черній, тернополянин.