Тернопіль Ігоря Аркуші

Про улюблені та рідні місця розповідає дослідник історії та краєзнавець, корінний тернополянин Ігор Аркуша.

Сторінки історії на кладовищі

Микулинецький цвинтар — одне з улюблених місць. Коли маю вільний час, ніколи не пропускаю нагоди пройтися ним, подумати. Проходячи між могилами, часто міркую про те, що поховані тут мешкали у місті, залишили щось або когось після себе. Цікаво, що цвинтар у кожну пору року змінюється та стає іншим. І щоразу викликає різні думки. Завжди ходжу навмання, щоби побачити щось цікаве, ніколи не визначаю наперед маршрути, і щоразу відкриваю цікаві дрібнички.

На Микулинецькому — історія Тернополя, вся історія його окупацій. Шкода, що не збереглося інших давніх кладовищ міста, бо вони теж могли багато розповісти. Свого часу разом із Сергієм Ткачовим відвоювали на Микулинецькому шматочок, буквально з-під бульдозера, — і відновили німецький цвинтар Першої світової війни.

Мені дуже прикро за те, в якому стані нині цвинтар: скульптури та гробівці руйнуються, а разом із ними сторінки нашої історії. Думаю, церква, котра відправляє на лоно Авраамове, мала б опікуватися похованнями. На кладовищі росте багато хмелю, він оповиває скульптури. З одного боку, це красиво, а з іншого – шкода, що так, адже рослини руйнують камінь скульптур і гробівців. Так знищується (і, звісно, через недбальство загалом) багато цікавого. Ось придивіться до скульптур — колись по-іншому ставилися до виготовлення пам’ятників. Особливо цей контраст чуєш, коли дивишся на сучасні жлобські витвори. Колись ставилися до надгробків як до витвору мистецтва. Вони ніби й прості, але зроблені зі смаком, а нині намагаються зробити шикарні, а виходить дуже жалюгідно.

Я корінний тернополянин, мене цікавить історія міста, я досліджую її. Тому все це мені не байдуже. Ну, а тим, котрі приїхали у місто, не тернополянам, такі речі можуть бути й не цікавими.

Водночас треба пам’ятати, що кладовища — історія пам’яті не тільки нашого народу. І на Микулинецькому, і цвинтарях області є багато могил поляків. Тут хочу згадати випадок, який  недавно трапився у Зборові. Там поляки відновили каплицю та напис, де було зазначено, що тут покояться загиблі «за ойчизну». Відновили його без згоди із владою. Чому згадую про це? Бо це прикметний випадок. Адже напрошуються запитання: загиблі за яку вітчизну? Це так само, якби в Тернополі написали «За родину, за Сталина». Це політичне питання, і такі речі мали б контролювати. А ще мені дуже прикро за зборівчан, котрі занедбали цвинтар січових стрільців, і коли поляки запропонували його впорядкувати, радо погодилися. Хіба самі вони не могли того зробити? Хіба громаді не мало б бути за таке соромно?

Холодна «паркославовість» та «печера» з бетону

Але повернімося до Тернополя. Ще одне місце, котре мені цікаве, – Старий парк. Поки мені не виповнилося три роки, ми жили на алеї Парковій (тепер вулиця Петрушевича). Про парк розповідала бабуся, щоправда, колись він був Новим парком. Ще пам’ятаю, як там був павільйон, а бабуся пригадувала, що до війни там був ресторан, де грала жива музика, збиралася молодь. Пам’ятаю, як у парку стояв пам’ятник Леніну, пізніше виникла та закопана статуя свободи — вічний вогонь.

Але мене непокоїть ота «паркославовість» — вона надає місцю холодності, офіціозності. Парк не має бути цвинтарем. Солдатів, похованих там, думаю, треба було б перепоховати на Микулинецькому цвинтарі — так було би правильно. Або ж, якщо то парк Слави, треба було б вшанувати і українських вояків — воїнів УПА, січовиків, дивізійників…

Потім жив на Дружбі. Тоді ще не було ні педагогічного, ні шістнадцятої школи. І з п’ятого поверху відкривався вид на поле — жита до горизонту. Тепер аж не віриться, що таке було. Масив розбудовувався, прокладали каналізацію. Малим із друзями постійно лазили нею, бо тоді вона ще не була задіяна — така собі «печера» з бетону. Взимку каталися там на льоді, там великі були сталактити і сталагміти з льоду – так гарно. Якось взимку каталися з друзями на санках, і я впав в річку. Йти додому не хотілося, то залізли в ту «печеру», розпалили вогонь, я порозвішував одяг на арматурі, а коли все висохло,  знову пішли кататися.

Мабуть, через все те я люблю Дружбу, її ауру. Так само й Центр. Мені там дихається легко та приємно. Але тепер не раз ловлю себе на думці, що майже не бачу в Центрі тих людей, котрих зустрічав колись. З’явилися інші люди, та й місто інше.

Спілкувалася Анна Золотнюк.