Це могло статись тільки з волонтером Лілією Мусіхіною
Таке може бути тільки зі мною.
Сьогодні нарешті надрукували листівки на підтримку мобілізації. Порізали, а ввечері кожен, хто був на Штабі, поніс додому купку листівочок із окремими точками із “Декалогу українського націоналіста”, оскільки кращої мотивації для захисту батьківщини я не знайшла. Малюнок вибрав Пастор із ПС і ББ, так що праця вийшла спільна, була схвалена усіма і втілена в життя…
Так от. Приходжу додому, кидаю торби і, прихопивши рулончик скотчу, вискакую клеїти листівки. Сусіди бурхливо обговорюють мою чергову діяльність, хтось почав мене повчати. Прошу:
– У мене мало часу. Будь ласочка, допоможіть мені, а заодно і поспілкуємось.
– Нема мені більше що робити. Он, – показує сусід на старенького дідуся, – дєд нічого не робить. Хай він і допоможе. – А тоді до дідуся: – Допоможете?
Дідусь поглянув на мене, на стосик листівок…
– А що там пише?
Читаю:
– “Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за Неї…”
У дідуся затрусилися руки.
-ДЕКАЛОГ…
-Ви знаєте звідки це?
-“Я дух одвічної стихії….”
У нього трусилися руки, але не від старості, а від хвилювання, а на очі набігли сльози…
Потім ми години дві клеїли листівки, він розповідав мені про ОУН, про Шухевича,якого знав особисто, про те, як загинув Провідник. Я слухала і розмотувала скотч, а він подавав мені папірці із тими, найважливішими під час війни, словами…
Я клеїла листівки із точками Декалогу з майже столітнім ОУНівцем, закликаючи українців боронити свою землю.
Таке могло бути тільки зі мною.
А він, виявляється, живе поверхом нижче. І я вже роки й роки нарікаю на цього вредного старого, що вночі вмикає телевізор на повну потужність. Приходжу ледь жива від втоми зі Штабу, а заснути не можу, бо заважає телевізор. Тепер куплю собі біруші.
І Ельці куплю.
Лілія Мусіхіна
Спочатку подумав, ніби нічого не розумію. Та – ні! І життєвого дсвіду вистачає, і освіту здобув у найкращому в Україні виші, і покійні, на жаль, нині мама з татом не навчили красти, а жити лишень за християнськими цінностями.
Коли так, давайте за порядком розбиратися по-суті:
– те, що ви, пані Лілю, натякнувши на власні надзвичайні зайнятість і втому, для початку рекламуєте себе улюблену (мовляв, все одно, “кидаєте торбу” і “вискакуєте” звідкись там зі скотчем), ще не дає вам жодного морального права ображати “бурхливої” реакції сусідів. Навіть коли у вас, можливо, і справді мало часу;
– стосвно ж “вредного сусіда” поверхом нижче – взагалі в жодні рамки не вписується. “Роки і роки” нарікати на таку заслужену людину (чомусь у цей викладений вами факт вірю), а опісля стати найвідомішою на Тернопільщині волонтеркою, не сумніваюся, непоєднувані речі. Коли, звісно, одна з ваших особиснісних “я” максимально не працює на особистий же піар. Про волонтера Мусіхіну нині чують усі. А про просто чуйну людину, яка за будь-якої обставини не омине увагою людину похилого віку, навіть та ж Мусіхіна раніше не згадувала;
– зрештою, не маючи нічого проти особисто вас (бо ж не знайомі), дозволю собі по-дружньому порадити: уникайте публічних звинувачень на адресу простих земляків. Замість того, аби дві години мордувати старого (нехай він лише подавав листівки), могли би одним махом розклеїти їх на дверях обласного і міського комісаріатів, тих же управлінь міліції, СБУ, інших “органів”, ласих до “подяк” від порушників законодавства. Їхні працівники раз на місяць чи два відправляються на ротацію в АТО кількісним складом 30-50 душ. А по селах і містах уже кривих зі сліпими позабирали. А тих, хто уникає незаконної за мірками цивілізованого світу (а не “ручних” депутатів) мобілізації на “гарматне мнєсо” без проголошення війського стану, навіть без рішення суду в злочинці записують. Законом, бачте, на думку “пана” Катинського, не передбачено, яким чином і де вручати повістки. А знищити армію, мабуть, передбачено. Прийнявши, як офіцер запасу ще колишнього сересер, присягу на вірність Укураїні, за майже чветь століття не викликався на збори. Коштів в МО, бачте, не було.
Усе ж досить, переконаний, і з мого боку повчань. Волонтерство надзвичайно цінне, коли ворог підступно напав на твій край. Коли ж через рік, після того, як люди мобільними переказами збирали мільйони, а далі і військовий збір почали сплачувати, на харчування солдат виділяють менше вісімнадцяти гривень, не залишається сумнівів у тому, що подібна ситуація вигідна і чиновникм з “Українського золотопагонного війська на роверах”, і багатьом іншим.
Із повагою,
Б. ДІКАЛЬЧУК,
P.S. Із Декалогом… теж важко не погодитися. Здобудеш Українську державу, чи неминуче загинеш у боротьбі за неї. Особливо за умови, коли до влади вже чверть століття ціною життя простих людей приводять одна за одною наступну “партію” мільйонерів, які мріють стати мільярдерами.