У Тернополі безконечні свята тоді, коли там – смерть, – волонтери

Сьогодні мені просто погано. Погано, як давно вже не було.
Живу між пакунків і ящиків з трубкою біля вуха, жеру що прийдеться і коли прийдеться, одягаюсь як вийде і все,що тільки можна, відкладаю на невизначене “післяПеремоги”.Чекаю на повернення чоловіка і ночами реву біля малої, якої практично не бачу.
Я стараюсь бути сильною, підбадьорювати всіх, кого тільки можу, стараюсь допомогти, стараюсь вистояти і не зламатись. Але деколи мені дуже важко. Вчора був День молоді і День Конституції. Щасливі люди гуляли вулицямиміста, раділи діти.Було свято. “Як вони можуть?” – знизували плечима мої, а я пояснювала всім згідно Каюа філософію свята і будня. Сакрального і профанного часу та чомув непевні часи людям притаманно триматися разом, чому, власне “бенкет в часі чуми” не забаганка, а необхідність.
Я переконала. І їх,і себе.
А сьогодні, коли втомлена і засмучена не зовсім хорошою ситуацією на фронті поверталась додому, побачила афіші “Галицької дефіляди”, в парку лунала музика і знову було свято. Безконечні свята тоді, коли ТАМ – смерть, коли території віддають ворогу, коли ми не можемо забрати полонених і загиблих… Що це? Спосіб відволікти увагу від того, що влада відверто робить лише те, що в її інтересах? Культивувати в собі мояхатаскрайство? Мовляв, війна далеко і нас не стосується?
Все добре, але в міру.
Хлопці там і стоять заради того, щоб у нас тут був мир.
Але треба ж мати до них повагу.
Не може бути в країні, де йде ВІЙНА (перша кину в того каміть, хто назве оце, що відбувається, АТО) безконечних святкувань.
Мені погано. Я чогось не розумію, або живу у паралельній реальності.

Лілія Мусіхіна