На тюремному дворі всіх положили на холодну землю

“Нас вивели в тюремний двір і всіх положили на холодну землю. Ми лежали не довго і знову була дана команда, загрузитись на машини. Але і там ми повинні були лягати один на одного. Це були спеціально обладнані вантажівки для перевезення полонених до тюремних вагонів. Лягали там один на одного, а поверх нас кидали ще наші торби. П’ять таких вантажівок з тюремного двору рушили вперед. Куди нас везуть, ми тоді не знали, тільки через годину, коли машини зупинились і по звуках здогадались, що знаходимося коло залізничної колії. Конвой дав вказівку вилазити з машин і всі ми побачили, що на колії стоїть ешелон з товарними вагонами, яких ще називали “товарняком”. У цих “товарняках” були спеціальні камери з трьома ярусами у висоту, де ми і розмістились. У нашій камері було чотири ряди нар по три яруси кожний, а між нарами була відстань більше пів метра. За нашою вагонною тюрмою був невеликий коридор, де проходжувались охоронці. При загрузці в цю колісну тюрму, нас примусили бігти від вантажівки до “товарняка”. Але і цей короткий час я побачив блакитне, чисте небо. А коли піднімався по драбинці до вагона, то вгледів захід сонця, яке на одну мить торкнулось мого обличчя. Адже сонце мене поцілувало і благословило у далеку дорогу на страшну комуністичну каторгу. Я так давно не бачив цієї краси. З того страшного часу як мене заарештували і відправили у Вишнівецьку катівню, потім на муки в Кременець, на суд у Тернопіль, а потім у Львівську пересильну тюрму. Вона була найбільша в Радянському Союзі. Там сортували нас українців і партіями відправляли як рабів на каторжні роботи для розбудови Росії. В камерах там було по сто чоловік. Підлоги бетонні, але спати лягали на дошки.

З машини до вагону ми повинні були пройти коридор, суцільну огорожу конвоїрів, що стояли один коло одного, плечем до плеча, і постійно перераховували нас, вважаючи що ми з цього пекла можемо втекти. Коли нас впакували в ці страшні “телятники”, знову почали перераховувати, викликаючи кожного за прізвищем. Потім кожну камеру закрили, і ми почули як з шумом закривали наш “товарняк”. У нашій маленькій камері, де було дванадцять, покалічених допитами українців, не було навіть віконця. Свіже повітря до нас потрапляло між щілинами, які були між дошками коли поїзд рухався, а коли стояв по дві години, то в цей час ми не мали чим дихати. Кожен з нас шукав шпаринку, щоб отримати каплю свіжого повітря. Але в’язнів у нашій камері було більше, ніж шпарин. Коли вагон стояв більше шести годин, то ми задихались від страшного запаху і недостачі кисню. Саме більше мучились ті, хто був на третьому поверсі ліжок. В камері, яка була рядом, були старші за п’ятдесят, а може і за шістдесят років. Вони страшно мучились і стукали по стінах, кричали, що немає чим дихати. А на другий день там хтось помер. Ми чули, як конвоїри, коли взнали що там хтось помер, то сказали що заберуть тоді як доїдуть до Харкова. У Харкові ми стояли цілий день, нам дали поїсти і випити якоїсь баланди. Потім ми рушили дальше і з нас ніхто не знав скільки часу будемо їхати і куди. Годували нас раз вдень. Так ми довго, протягом двох неділь добрались аж до Новосибірська. У Новосибірську ми взнали що в нашому вагоні померло четверо. Де їх поховали, так і ніхто напевне з родичів і по сьогодні не знає. Тут в Новосибірську було дуже холодно і падав великий сніг. Конвоїри бігали коло вагонів в битих валянках і кожухах. Ми зрозуміли, що відбувається перезмінка конвою. Хтось пустив чутку що на цій станції мінятимуть на вологодських. А це найбільш безжалісний караул. Вони нас не будуть вважати за людей, і вони будуть поводитися з нами по звірячому. За цей час ми у вагонній камері все знали один за одного. З Тернопільщини було аж вісім хлопців, двох з Бучача, і по одному з Зборова, Тернополя, Теребовлі, Хоросткова, Заліщик, я і четверо з Львівщини. Всіх нас засудили на 20-25 років каторжних робіт. Адже ми дармова робоча сила для комуністів. Ми стали рабами. Робити, робити і робити поки не здохнеш. А на наше місце судитимуть других, і тільки за те, що ми українці. Але кожен з нас не втрачав надії і весь час мріяв про Волю для себе і для нашого українського народу.

Пролунала команда на перелічування. У страшний мороз нас виводили з вагонів, рахували і знову загонили. Потім караульні з дерев’яними молотками з довжелезними ручками били по кожній дошці вагону. Нам здавалося, що нас б’ють по голові. А іній, який висів на стелі вагону сипався нам на голову, а на верхніх нарах неможливо було лежати. Коли стукали по дошках, ми всі збивалися в купку і затуляли вуха від страшного звуку. Але і це мало помагало, закривали свої вуха шматами тканини. А охорона перевіряла, чи часом тюремники на відірвали у вагоні дошку і не робили спроби втечі. Така страшна дорога в пекло тривала довго. Ешелон набитий вщент мучениками, все повз і повз засніженою колією крізь морози і хурделицю. Ми минули Іркутськ, де простояли добу. Голод і холод постійно був з нами. Ще пройшло десять днів і ми приїхали на кінцеву точку. В мить вагони відкрились і ми побачили багато конвоїрів з собаками. Це було для того, щоб утворити коридор, яким ми строєм майже бігли. Потім ми взнали що це дорога до табору була довжиною коло двох кілометрів. Все кругом обнесене колючим дротом з вишками. Була ніч, з вишок на нас направили прожектори. Про вході нас знову почали перераховувати і звіряти по списку і розділяти групами по п’ятьдесят чоловік. Такими колонами нас заводили в концтабір. Ми групою йшли заметами і проходили коло довгого вонючого бараку. Там була довга купа і ми проходячи коло неї наступали на невелике, тверде і кругле. Там ми побачили двох чоловіків, які ломами там розколуплювали. До нас вони заговорили: “ що ви ногами товчете, це ваша їжа, йдіть трохи лівіше”. Я підняв цей круглячок, добре роздивився і зрозумів що це картопля. Від морозів вона стала як камінь. Вона була в кагаті, насипана прямо на сніг і снігом присипана. Потім нас провели між дерев’яними бараками. Коло кожного бараку стояла величезна бочка параша. Нас завели до одного, великого, дерев’яного приміщення. В двох місцях я побачив грубки, де горів вогонь. Кругом були пусті нари, але і були вже заселені. Супроводжуючий дав команду, щоб ми вибирали собі свої постійні, для проживання місця. Потім нам сказали, що в таборі зараз є коло 10 000 засуджених. Дармова робоча сила. Ми майже цілу ніч облаштовувалися і лише над ранок заснули. Через годину пролунала команда підйому. Прийшло начальство, призначило бригадира, ми самі вже вибрали між собою кухаря, який сам пішов у їдальню і приніс нам так званого хліба і баланду. Хліб поділили порівну, а коли почали нюхати вариво, то жахнулися. Воно було таке вонюче і ми довго дивилися один на одного. Їсти чи не їсти. Але до нас підійшов зек, який тут вже був декілька років і сказав щоб обов’язково їли все що дають. Кращого ми ніколи не отримаємо, тут все замерзло і прогнило. Дістати чогось кращого тут ми не зможемо і купити не купимо, бо немає де і немає за що. А хто хоче вижити в цьому комуністичному раю, то треба цю смердюху їсти, і вже починати негайно. А потім ще будете добавки просити. Ми опустили голови і повільно почали сьорбати, хоч яка вона не була. Половину хліба ми залишали собі на обід. Замотували в шматинки і ховали за пазуху. Потім нам видали робочий одяг. Ніхто не міряв і ніхто не перебирав. Але потім ми обмінювали один в одного. Кому попався великий розмір, а кому малий. Нам дали шапку, бушлат, штани і валянки. Все це було вже поношене. Коло ми построїлись, то були однакові. Нас погнали на роботу. Перший день каторги. Ми пройшли три кілометри і нам дали план. Спочатку розчистити від снігу землю а потім видовбати яму 40 на 40 і глибиною 70 сантиметрів. Кругом мерзлий ґрунт. Це було міцніше за бетон. Глина з каменем. А в руках тільки лом, який швидко тупився. Кожної години лом треба класти на вогонь, а потім виклепувати і потім гартувати в снігу. У перші дні від тяжких робіт у нас розпухали руки. Нам був план, півтора ями на одного чоловіка. А нас доля прирекла жити за колючим дротом, і ми знали тільки те, що треба робити, це довбати мерзлу землю. Адже табірна пропаганда кругом верещала, що єдиний спосіб вирватися на волю, це виконувати денний план. Але кожен з нас вірив, що прийде час і таки повернемось на рідну землю.

“Чимирис Карпо Тимофійович народився 1904 року в селі Бодаки Збаразького району Тернопільської області, член ОУН, станичний, вояка УПА, сотник. Заарештований 18 червня 1944 року ВББ УНКВС у Тернопільській області. Засуджений 07 липня 1944 року ВТ військ НКВС у Тернопільській області на 20 років ВТТ із конфіскацією майна. Перебував у Магадані. Звільнений 31 березня 1956 року. Чимирис Мотрона Федорівна 1919 року народження, дружина, виселена в Магаданську область 19 серпня 1950 року. Чимирис Ніна Карпівна 1937 року народження, дочка, виселена в Магаданську область 19 серпня 1950 року.”

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ