Чому на Вишнівеччині так і не знайшли вбивць

Коло мене, на робочому столі лежать два товстих томи  СПРАВА № 10664 важливих документів з постановою та протоколами допиту свідків по розслідуванню трагічних подій, які відбулися на початку березня 1944 року   біля хутора, коло села Поляни Збаразького району Тернопільської області. Ці важливі документи зберігаються в архіві Управління СБУ Тернопільської області.

( Мовою оригіналу)

ПОСТАНОВЛЕНИЕ о возбуждении уголовного дела 22 сентября 1959 года. Город Збараж.

Ст. следователь следственного отдела Управления КГБ при СМ УССР по Тернопольской области капитан Догадин рассмотрев поступившие в УКГБ материалы о том, что на хуторе Мацки Кинаховецкого сельсовета Вишневецкого района 19 сентября 1959 года во время очистки колхозом им. Франка заваленного колодца на глубине 26 метров от поверхности земли были обнаружены останки человеческих трупов. В целях установления факта преступления, выявления преступников совершивших это преступление, и  привлечение  их к уголовной ответственности, руководствуясь ст.ст. 88 и 108 УПУ УССР,

ПОСТАНОВИЛ: по факту обнаружения в колодце на х. Мацки остатков человеческих трупов возбудить уголовное дело, приступить к расследованию и дело принять к своему производству.

Ст. следователь следотдела УКГБ при СМ УССР по Тернопольской области капитан Догадин.

Разом з документами зберігаються світлини, на яких зафіксовано процес перепоховання остатків жертв загиблих жителів сіл Поляни та Кинахівці у вересні 1959 року. Разом з світлинами багато протоколів допиту свідків, а саме жителів сіл Кинахівці та Поляни і також жителів навколишніх сіл, а саме Бутин, Мишківці, Федьківці, Старий Вишнівець, Вишнівець, Лози, Бодаки. Свідки розповідають що саме сталося у цей трагічний час, що бачили, кого бачили і що відбувалось у березневу снігову ніч. Адже на початку березня німцьких загарбників вже на Вишнівеччині не було, а комуністичні “визволителі” ще не прийшли. Наступив страшний період безвладдя та розгул беззаконня. І чому так на Вишнівеччині це сталося? Чому відбулися такі масові вбивства мирного населення? 49 вбитих знайшли у глибокій криниці на хуторі коло села Поляни. Це люди з двох сіл, Кинахівці і Поляни.  Найстаршій людині 82 роки, а наймолодшій не було ще року. Серед вбитих  малі діти, підлітки, дорослі і люди старшого віку. Всіх їх кинули у дуже глибоку криниць на хуторі Мацки, де вже на той час ніхто не проживав з літа 1943 року Цей хутір був на горі коло села Поляни. Постає питання, а хто вбивця?

Я ще декілька раз уважно переглядаю ці світлини 1959 року. Бачу, стоять сумні місцеві жителі, учні Бутинської школи, люди із сусідніх сіл і члени Вишнівецького райкому партії, працівники районного відділу НКВС, МВС. І там висить великих розмірів плакат. Там написані слова, що дуже вразили мене.

“Вічна  пам’ять тим, хто загинув від рук українських буржуазних націоналістів”

Цей плакат за словами очевидців був доставлений працівниками Вишнівецького райкому партії. Комуністична  партія вже без суду визнала хто вбивця місцевих людей. Вбиці націоналісти, не комуністичні, не сільські чи міські, не трудящі, а буржуазні. Ось і стало цікаво, а де в Полянах чи Кинахівцях, а може в селі Бутині були буржуї, які заснували націоналізм? Я ще раз уважно переглянув документи і знайшов відповідь.

 

(МОВОЮ ОРИГІНАЛУ)

ПОСТАНОВИЛ:

Следственное дело № 10664, возбужденное по факту убийства бандитами ОУН советских граждан в марте 1944 года в селе Поляни Вишневецкого района, из-за недостаточности собранных доказательств дальнейшим производством прекратить и сдать на хранение в учетно-архивное отделение УКГБ по Тернопольской области. Копию настоящего постановления направить Прокурору Тернопольской области.

Ст. следователь следотдела УКГБ при СМ УССР по Тернопольской области капитан Дехтяренко.

ВБИВЦЬ НЕ ЗНАЙШЛИ, і  докази вже десь пропали, тому краще все здати в архів на зберігання. Невже тоді комуністична система не змогла знайти вбивців?

 

З архівних документів:

Заява від жителя села Поляни Вишнівецького району Тернопільської області П’янтковського Степана Стаховича 1917 року народження.

У 1944 році на порчатку березня у ночі в село Поляни в’їхали на возах і санях озброєна група чужих людей, які оточили все село і розпочали облаву на місцевих людей польської національності, що проживали в цей час у цьому селі. Ці озброєні люди мали автомати і гвинтівки. Вони заходили в кожну хату і шукали поляків. Коли знаходили, то виводили на двір і садовили на вози. Серед затриманих були старі люди, середнього віку, молоді та діти. Всіх у ночі вивезли з села та повезли на хутір Мацьки і живими покидали у криницю. В цей час на хуторі ніхто не жив, так як всі будівлі були спалені ще у літку 1943 року. Цей факт, що кидали людей живими в криницю підтверджується тим, що ні одного вистрілу не було чути у цю ніч. На другий день деякі місцеві жителі, щоб взнати де поділися вивезені люди, виїхали своїми возами, загруженими гноєм на поля і побачили дуже багато слідів, які вели до глибокої криниці, що була на горі хутора Мацки. Туди звозили поляків з  села Кинахівці. П’янтковський Степан Стахович підозріває у цих страшних  злочинах Фурманчука Пантелеймона, бо він на думку П’янтковського був одним з учасників вбивств громадян польської національності, які проживали у цих селах Вишнівецького району. Ще раніше за словами П’янтковського  Степана Стаховича  Фурманчук у лютому 1944 року ще з двома озброєними хлопцями з села Бакоти Почаївського району увірвався до нього в хату, вивів його дружину, яка вже була на останьому місяці вагітності і хотів застрелити. Ці два молоді  хлопці не дали йому це зробити і сказали що вагітних жінок вбивати не можна і забрали в нього зброю.

 

Заява з слів  П’янтковського  Степана Стаховича записав оперуповноваженний  Вишнівецького районного відділу  МДБ в Тернопільській області лейтенантом Круть.

П’янтковсий Степан Стахович був неграмотний і не умів читати на писати. Чому тільки у 1959 році  Вишнівецький РВ МДБ В Тернопільській області підняв це болюче питання про загиблих? До того часу ніхто не знав про ці трагічні події? Знали і добре знали. І знали, що там не тільки поляки були вкинуті в глибоку криницю. А ще  після тих кривавих березневих подій, в літку 1944 року і потім в 1945 році серед ночі кидали вже українців, які боролися за незалежну Україну. Щоб замести свої злочинні сліди, енкаведисти повстанців мертвими у ночі  викидали не в одну криницю на Вишнівеччині, і не в одну глибоку яму, закопували групами на польських цвинтарях. А там серед вбитих, були молоді хлопці і дівчата. Наші з Вишнівеччини патріоти.  І хто вбивця? Адже у цей час силові структури Вишнівецького району заарештовувало десятками людей,  постійні допити, побиття, і слідчі не знали про ці події? А в цей час скільки було донощиків, десятками в чергу ставали і не один говорив про ці події. Але влада була глуха і не хотіла піднімати це питання. Чому скривала вбивство? Бо там наслідила так, що не треба було показувати свої злочинні сліди місцевим людям.

 

Спогади Ткачук Миколи Афанасійовича,  народився 1911 року,  жителя села Поляни Вишнівецького району, записані в жовтні 1959 року.

“ Я в цю страшну березневу ніч разом з дружиною не спав і в нас на кухні  постійно горіла лампа. Після дванадцятої години ночі у двері хтось сильно постукав і приказав погасити лампу. По голосі я впізнав що це кричав Беркета Петро. Ми погасили але спати не лягали і були дуже стривожені. Через годину знов хтось тихо постукав. Це був сусід, П’янтковський  Степан і сказав що хоче у нас сховатися. Я пустив до хати і він у нас перебув цілу ніч. А серед ночі до нас знову голосно постукали і хтось промовив під вікном, щоб я одягнувся і вийшов  на двір бо до мене мають справу. Я вийшов і коло дверей були озброєні люди. Серед них я побачив Беркуту Петра, який сказав щоб я запряг свої коні в сани і підїхав до будинку Цимбровської Олени. Була темна ніч і трохи мело. Через пів години я підїхав саньми до будинку Цимбровської. У всіх вікнах світилося світло. Там я чув незнайомі мені голоси людей. До мене швидко вийшли два озброєних молодих незнайомих хлопців і загрузили мої сани речами та мішками з одежею і сказали щоб я все це відвіз у села Дзвиняча і  Ридомиль. Вони також сіли на віз і ми поїхали. Вони по дорозі спочатку мовчали а потім почали говорити. Один з них сказав мені що це речі з хати Цимбровської. Що там постільне, перина, подушки, кожух, валянки та інші речі. Також казав що всіх поляків, яких встигли в селі зловити, покидали у глибоку криницю. Ці хлопці були молоді, віком 20-22 роки, один з них з села Дзвиняча, а другий з села Ридомиль. Вони і поділили між собою частину речей з хати Цимбровських. Хто вони і чиї я не знаю”.

 

Спогади П’янтковської Марії Тимофіївни 1921 року народження, жительки села Поляни Вишнівецького району Тернопільської області записані в жовтні 1959 року.

“На початку березня 1944 року, коли ще у нас в селі не було радянської влади, а німці вже відступили далеко, у ночі до нас в хату прийшли невідомі мені озброєні люди і забрали бабцю мого чоловіка Цісельську Антоніну. Її через місяць мало минути 82 роки. Вона була полячка і мій чоловік також по національності був поляком. Бабця не хотіла з ними йти і просилась щоб не чіпати, і якщо вже хочуть вбити, то вже тут вбивають і тоді хоч внуки похоронять. Але невідомі сказали що заберуть її з собою і силою вивели. А я  могла зробити?  Я була дуже сильно налякана. У цей час другі озброєні прийшли до мого сусіда Степаниська Григорія Захаровича. У нього в хаті була  його дружина Савелія і троє малих дітей. Самому меншому не було і рочку. Я чула як вона вже на дворі голосно просила хоч помилувати дітей, а діти голосно плакали. Але через короткий час все затихло. Мій чоловік  Степан в цей час перебував у сусідів Ткачука Миколи Афанасійовича.  Я через годину пішла за ним і там його застала живого. До хати за ним так і ніхто не приходив. Я з ним у Степаниська Григорія перебула аж до ранку і коли вже високо зійшло сонце пішли до своєї хати.  Десь по обіді мій чоловік запряг коні, нагрузив гною і поїхав в поле роздивитись куди невідомі люди повезли нашу бабцю і других людей з села. Вже в полі  по дорозі він побачив багато слідів від коней, возів та саней. А коло гори побачив місцями кров. Цей шлях вів на хутір Мацки. Тоді він повернувся швидко назад і завіз гній до себе на город, скинув, розпріг коні і пішов в хату. А вже у вечері  всі люди в селі знали що їх покидали в глибоку криницю що на хуторі між селами Кинахівці і Поляни”.

 

Спогади Цісельського Карпа Івановича, 1905 року народження, жителя села Поляни Вишнівецького району записані у жовтні 1959 року.

“Ще у літку 1943 року невідомі люди попалили полякам  на хуторах хати, але їх не вбивали, а сказали виїхати в Польщу. Багато виїхало. Інші пересилилися в другу місцевість. У нас лишилось дуже  мало поляків. А на початку березня, саме 13 числа, коли стемніло я пішов до Семенюк Теклі. Там вже були  Цимбалюк Володимир, Ткачук Лаврентій і ще двох сусідів. Ми так часто збирались у Теклі, сиділи і говорили до пізьного вечора. Через деякий час ми всі почули що дорогою коло її хати проїхало декілька возів з озброєними чужими людьми. Хто там їхав ми не знали, бо не було видно. Більше ми нічого не чули”.

Спогади Ткачука Лаврентія Петровича, 1914 року народження, жителя села Поляни Вишнівецького району записані в січні 1960 року.

“ На початку березня 1944 року я був коло млина, коли з сторони  дороги що на  Дзвинячу в село Поляни заїхало коло десяти возів з озброєними чужими людьми. На кожному возі сиділо по три-чотири озброєних невідомих мені людей. Я їх перший раз бачив. Тоді всім сільським жителям була дана команда не виходити з хам і не палити лампи. А на другий день я взнав що людей польської національності було вбито”.

 

(Продовження буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

 

 

Comments are closed.