Ловитву літа у дереві можна побачити в Тернополі

Скульптор Ліланд Беті народився у Техасі. Нині живе та працює в Тернополі. В «Бункермузі» представив експозиції «Що кажуть дерева?» та «Плин». Останню склали абстрактні пласкі скульптури на дерев’яних плитах. Пошуки, розпочаті в «Плині», продовжилися в «Невловимому літі».

Цю експозицію днями відкрили у галереї «Бункермуз». Пласкі скульптури — на стінах, хоч Ліланд каже — природніше їх  було б оглядати на горизонтальній поверхні, бо так вони й створювалися, і саме так у них відкривається скульптурна складова – їх можна розглядати, обходячи й обираючи будь-який кут зору.

Серед цих робіт є різноманітні — майже мінімалістичні, й ті, де багато фарб й фактур. Власне, фактурність – одне з того, що залишається у пам’яті й по відвіданні виставки – те, як змінюється колір залежно від того, які його шари дерева зняті. Загалом же, мені здається, що роботи Ліланда — це занурення у дерево. Це проявлення внутрішньої структури матеріалу, де кожен рівень має свій колір, який проступає, творячи стихійні візерунки. Так до візуального додається тактильне – варто торкнутися дерева, відчути його тепло, рельєф, текстуру.

— Працюючи, я покладаюся на структуру дерева, воно веде мене, я резоную з матеріалом і приймаю те, що воно мені дає. Я не йду супроти природного, а йду за тим, що відчуваю. Я сам є часткою природи, і говорю її мовою, — каже Ліланд.

Він називає свої роботи абстракціями, бо наголошує, що саме в абстракції автор вільний та покладається на момент творення. Це відмова від контролю та запланованості, як танець чи серфінг — тільки так ти можеш бути частинкою творчого процесу.

Водночас зауважує:

— Творити абстракції не так легко, як може здатися – потрібно звільнитися від форми, а це означає змінити спосіб сприйняття, налаштуватися на інше бачення світу, стати ближчим до нього, відчути його в собі, відмовитися від намагання контролювати ситуацію, чи планувати роботу. Це відчуття миті і творення у ній.

Розмірковуючи про сприйняття абстракцій, каже, що їх розглядання можна порівняти зі спогляданням хмар –  кожен бачить у них своє. В творі важить не те, що «хотів сказати автор», а те, що ти відчуваєш, що переживаєш.

Окрім пласких скульптур – у виставковому залі — три скульптури. Схожі на об’ємний конструктор, вони привертали увагу текстурою та формою. Як розповів Ліланд, спершу він склеїв між собою дощечки, а відтак працював зі створеним масивом:

— Мені дуже сподобався цей експеримент. Енергія дерева скерована вертикально, і коли працюю зі скульптурою, врівноважую вертикаль горизонталлю. Тут ці лінії вже присутні. Це природній баланс.

Запитую про назву виставки.

— Це літо було важко вхопити. Воно прийшло пізно, а справді літня погода трималася не так довго. І ось ти намагаєшся втрапити у літній настрій, то не вдається, а врешті літо проминає, дні коротшають… Щось таке ж невловиме є в природній красі. Власне, красивою її робить те, що неможливо її вхопити чи описати. Краса – це момент, це переживання, свобода від правил і канонів.

Анна Золотнюк.

Фото авторки.  

загрузка...

Comments are closed.