Голод, холод і ворожі кулі не були страшні для “Чайки” – повстанця з Тернопільщини

“ Дня 28 липня 1946 року коло села Менево з боку села Снігурвка група повстенців в кількості семи чоловік зробили масковану засаду коло дороги що веде до села Снігурівка. За інформацією з цього села на Бодаки мали виїхати стрибки і четверо більшовиків під керівництвом оперуповноваженого РВ МДБ Кліміна. На шляху їх чекали повстанці, які на озброєні мали кулемет, три німецькі автомати і криси та десять гранат. Через дві години появилося дві повозки запряженими кіньми де сиділи стрибки і більшовики. Повстанці вирішили з кулемета не стріляти. Коли перший віз наблизився до десяти метрів “Ведмідь” влучно вистрілив в одного більшовика і він впав з воза не землю. В цей час у стрибків почався великий переполох. Стрибки першими кинулися з возів і почали тікати в різні сторони. Повстанці стали стріляти по більшовиках. Їздові намагалисе розвирнути вози, коні з переляку не слухалися команд. Троє більшовиків було на другій повозці на відстанні ста метрів від повстанців, і повільно почали відходити відстрліючись від засади. За інформацією, тоді один більшовик був вбитий, один поранений і було поранено два стрибки, один з Бодак і один з Вишнівця. Повстанці гранат не використовувавли і з кулемета вогню не вели. Поранень з повстанців ніхто не отримав.”

Таких війскових операцій було багато. Адже окупаційна влада на Вишнівеччині у кожному селі почала тримати певну кількість військових. З місцевого населення формували винищувальні групи (стрибки). Формувалася і велика група сексотів, які постійно слідкували за місцевими людьми, хто куди йде і до кого. Більшовики розпочали нічні вилазки і облави. Йшла боротьба. Кожного дня чи ночі були перестрілки між повстанцями та окупантами. Рій де перебував “Чайка” тільки раз в тиждень не виходив у вилазки, це тоді коли повідомляли про велику кількість більшовиків.

“Дня 30 вересня 1946 року десятеро  повстанців на чолі з “Гострим” вирушили до села Малий Раковець на чотирьох возах.  Там більшовики заготовили у місцевого насалення картоплю і на другий день хотіли вивезти до Збаража, щоб потім вагоном відправити на схід. Склад картоплі був розміщений коло сільської ради у великій стодолі. Охороняли тоді кожну ніч четверо стрибків з Вишнівця і два міліціонери. Коло другої години ночі повстанці наблизились до стодоли і побачили що там ходить один сторож а інших не було. Місцевий доповів повстанцям що два міліціонери пють у сусідній хаті за сто метрів від складу, один стрибок спить з коханкою в кінці села а двоє тут. Хлопці швидко  провели операцію і захопили цих сторожів без шуму.  Картопля вже була в мішках. Було 100 мішків.  Тихо без шуму за короткий час повстанці перенесли картоплю з складу на вози, а в складі залишили великий аркуш паперу де було написано: “Забрано те що більшовики награбували в людей”. Повстанці поїхали у напрямку села Діброва. У ранці першим прийшов стрибок від коханки і  побачив двох повязаних сторожів з завязаними ротами, ногами і руками. Він побіг до міліціонерів, але вони були такі пяні що нічого не могли зрозуміти. Йому прийшлося добиратися у село Великий Раковець щоб там зателефонували у Вишнівець. Аж в обід з Вишнівця прибули військові обходили кругом і нічого конкретно виявити не змогли. Так при зусиллях повстанців картопля залишилась у місцевих людей”.

А були і великі бої і поряд лежали вбиті більшовиками побратими.

“14 листопада 1946 року.  Два рої Лозівський і Снігорівецький проводили перехід до села Шимківці. Вирушили коли стемніло і рухалися двома колонами по одному в ряд. “Чайка” йшов третім, а по переду Долінський -”Крига”. Другий рій йшов за двісті метрів з боку. Десь коло другої години ночі минувши село Решнівку , вийшли на шлях до села Шимківці. За сто метрів по переду йшло двох повстанців, як розвідники. Зійшовши чуть в невеличку долину раптом пролунало дві кулеметні черги по молодих хлопцях Всі в одну мить впали. Добре що вони йшли один за одним на відстання 10-20 метрів, а другої колони ворог  не побачив. Стріляли по Лозівському роєві. Першими впали “Клим” та “Вовк”. Ворожі кули пройшлися по них. Почувши ворожі вистріли впав і “Чайка”. Постріли лунали хвилин десять. Повстанці так і не знали куди стріляти. Бідолахи попали у небезпечну ситуацію.

Почувши кулеметні черги впали і бійці другого роя, але ворог їх не бачив і по них не стріляв. Трішки відійшовши від небезпечної ситуації снігурівчани зібравшись в невелику дугу і побачивши звідки ведеться ворожий вогонь пішли в обхід, щоб напасти на більшовиків з заду. Вони кулемета не мали, але з пяти німецьких автоматів відкрили вогонь і голосно почали кричати, щоб створити шум. Кинули декілька гранат. І це подіяло. Більшовики не чекали що буде ще одна група. Вони чекали одну, бо думали що повстанці йтимуть разом. Почалася перестрілка. Бульшовиків було більше і можливо що через деякий час їм могла підійти підмога. Тому було вирішено відходити. Лозівські забрали своїх двох вбитих, пораненими були “Охочий ” і “Сашко”. З сторони  Снігорівецьких хлопців троє поранений. Коли почало світати хлопці відійшли в ліс, залічувати свої рани.  Треба було швидко йти в сторону Лановеччини, бо  і боєприпасів було вже обмаль. Пройшовши до десяти кілометрів вирішили перепочити а двох хлопців послали в пошуках за їжею. А бідні поранені хлопці стогнали від болі, від ворожих куль. Треба лікаря. Прострілена в одного нога, а в другого легені, третій мав поранену руку. Саме гірше в було з простріленою груддю. Кров, біль, постійно врачав память і просив щоб його дострілили, бо мучитись не має вже сил. Ось так воювали за свою неньку Україну наші місцеві патріоти.

На початку місяця лютого 1947 року згинули вірні побратими “Чайки” – “Сніп” і “Незабутко” . Вони мали криївку в селі Бодаки.

“Цієї ночі четверо повстанців зайшли до свого схрону. «Сніп», «Незабудко». «Максим» і «Клепка». Поївши Маліголовка пішов, друзі залишились на базі. Та через годину на село насунулась облава кількістю 70-ти енкаведистів. Окружили господарство і залягли, погрожуючи криками і нецензурними словами. Друзі зрозуміли, що ситуація критична, але здаватися не збираються. Одразу кинулися нищити архів, Все рвали на дрібні кусочки, щоб не попало ворогам. Прийняли рішення одночасно йти на прорив в різні сторони. «Незабудько» швидко переодягнувся в жіночий одяг. Кинувши гранати вони побігли в різні боки. Тримаючи в руках автомат «Незабудько» почав прориватись через оточення коло сусіднього будинку. Кілька солдат впало, а інші поховались за будівлями. Костя побіг в сторону Манева, та кулі наздогнали його. Упав і відчув сильні болі в ногах, але зброю тримав в руках. Повільно сповз до великої яблуні і притих. Господарство горіло, там лунали постріли і вибухи гранат. Тим часом в другому напряму на Конюжини проривався «Сніп». Пробігши два будинки, він упав прострелений ворожою кулею. «Сірко» старався пробитися на захід, але повернувся назад до схрону. Бій тривав до двох годин. Вороги почали кричати до нього, що здавався, Обіцяли зберегти життя, але він промовив що не зрадить Україну, Перехрестився, попрощався з родиною, і своїми друзями-побратимами заспівав гімн «Ще не вмерла Україна». Вороги не стріляли і зачаровано слухали сильний голос українця. «Сірко» піднявся в руках з автоматом і пішов на солдат. Постріли, герой впав мертвий, але не скорени. А недалеко від куль помирав «Незабудько» Він з сльзами на очах дивився як гине його побратим «Сірко» «Максим» Росіцький Данило Маркович 1921 р с. Малий Кунинець, бойовик СБ ОУН сотні «Сокола». Та тишу порушив шелест трави. Повернувши голову побачив «Клепку».
-Друже. Ти живий, я перев’яжу рани і понесу тебе.-
Так «Незабудько» шість місяців заліковував свої рани на Хмельничинні у далеких родичів. Після лікування брав участь у визвольних змаганнях на Хмельниччині і на Вінничині. Тим часом після бою енкаведисти погрузили своїх вбитих сім солдат та двох повстанців і поїхали на Вищнівець.На другий день, коло приміщення НКВД під мурами огорожі старого костелу посадили мертвих героїв, що продемонструвати свою варварську комуністичну перемогу над волелюбним українським народом. Потім ці трупи кинули в яму, що була на польському кладовищі. Так закінчилося життя двох Героїв, але живе і буде жити в пам’ять нащадків їхня відданість у боротьбі за волю України. Коли “Чайка” взнав про цю страшну трагедію то сльози котилися по його обличчі. Роки спільної боротьби пройшли, разом прогодили підворожими кулями, мерзли і голодали, але ніколи не думали про зраду, не думали про страх, не думали про смерть. Проходив час і побратимів все меншало і меншало. А окупанти жоростоко проводили страшні військові вбивчі акції.

“Чайка” час від часу навідувався до своєї домівки. Мама готовила переодягнутись, годувала і часом лікувала. А лікувала свого простудженого синочка. Адже він хоч і дорослий, але для мами синочок, якому треба приділити увагу і надати ласку. А в цій страшній боротьбі, де холод, голод, ворожі кулі, втома, безсоння   в був постійно поряд з повстанцями. Весь час треба було бути на підйомі, бо поряд зрада і вороги. “Чайка” приходячи до себе в хату, ніколи не йшов в день, а по середині ночі, коли все село спало і кругом було захмарено, щоб видимість була мінімальна. Не тому що боявся ворога, а переживав за свою неньку, що паскудний сексот не доповів більшовикам, щоб потім маму не тягали і допитували де син. Мама пустила чутки що Платон поїхав на Донбас і десь там. Чому не подає звідти вістки — не знає. Вона йому не раз говорила щоб він викопав в стодолі схрон і там переховувся. Щоб замаскував так що і ніхто не міг догадатися що він у дома живе. Адже так багато робили. І в самих Бодаках, Лозах чи других селаз через хату були київки, то під пєцом, то в стодолі, чи коло льоху, або на горищі, чи на городі, або в садку. А другі, щоб не наводити на рідних підозру, робили в полі чи в лісі. Але там були свої проблеми, доставка їжі. “Чайка вибрав з побратимами другий шлях. Криївка коло лісу.

(Продовження буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *