Методом побоїв і катувань до втрати свідомості вербували в агенти МДБ на Тернопільщині. Протокол допиту Петра Сухоцького. Частина друга

Протокол допиту Петра Васильовича Сохацького

 Р 31. Справа ч.: 12/48 Р-н В. Дедеркали Сохацький Петро а/в РО МГБ – “Мартинюк – Дуб”.

Місто  Крем’янець. Дня 15.8.1948 р.

«На слідуючий день мене знову покликали о 7 год. З льоху завели до згаданої кімнати, де допитував цей самий мл. л-т. Питав дальше, чи маю автомат. Я говорив, що автомата в мене не було. Крім цього, питав про те, чи ненакидав солому в Тодоськи, де Іван говорив, що була криївка (в дійсності не було, хіба що я не знав, але не знайшли там нічого). Про це питав мало. Найбільше питав про автомат, при чому весь час бив (було їх трьох). Так тривало з годину часу, я не признався й тоді мене дальше відправили в льох. Зараз після цього, як я вже прийшов з допиту, мама принесла передачу. Про це повідомив дижурний, який це передав. При цьому він сказав, щоб написати до мами записку та написати, що про все, що знаю признаюся і мене пустять, отже, щоб не журилася. Викликали мене надвір, де я написав під їх натиском записку. “Не журися мамо, я все, що знаю признаюся й мене пустять додому” й дав дижурному. Як мамі цю записку давали, не знаю, бо якось я не пригадав спитати її. Після цього знову зачинили мене в льох, а цих жінок по одній покликали на допит, який тривав лише по кілька хвилин. В полудне знову мене викликали надвір солдати і пропагували, щоб признатися. При цьому був також Іван й говорив, що бачив у мене автомата ще раніше, що я не хочу признаватися і т.ін. Тут повторилась попередня сцена, бо я дальше говорив, що автомата нема. Мене штурхали, і сміялися, били в голову кулаками, а по годині такої “гостини”, бо спочатку просили їсти та пити чай, заводили знову в льох. Після цього я вже сидів спокійно аж до ранку третього дня. 

 О 7 год. третього дня мене знову покликали на допит. Привівши до згаданої кімнати, дижурний відійшов, а мене мл. л-т питав про автомата. Більше не питав нічого, лише  бив та питав про автомат. Я дальше говорив це саме – що в мене автомата нема. Попитавши мене з 20-25 хв. відвів до другої кімнати, де я застав нач. з району. Він був сам, сидів за столом та переглядав якийсь журнал. Сам він високого росту, худощавий, лице довге, в зеленому військовому вбранні, з білими погонами, а на них було дві зірки. Цей, що привів мене, сказав, що передає йому мене, після цього відійшов, а я залишився. Коли нас було вже тільки двох, він спитав, як моє прізвище, ім’я та по батькові й тоді спитав, як я сюди попав. Я відповів, що вночі була в нас на хуторі засідка, на якій сталася стрілянина. Після цього вдень солдати арештували Шевчук Маньку. За якийсь час її понесла передачу сестра Ксенька, яку також придержали. Обидві сиділи в Тeтильківцях. На слідуючий день їх мати Тодоська йшла досвідком до свояка Барановського Вікентія позичити хліба, бо хотіла нести передачу дочкам й стрічалася біля моєї хати зі солдатами, при зустрічі здалека спитала: “То ти Петька?”, боялася, щоб на неї не стріляли. Вони її арештували і почали допитувати, що то за Петька. При цьому від мене завернули її додому та приказали варити обід. Самі за той час крутилися в неї на подвір’ї та по городі. Тоді до Тодоськи прийшов Іван Жураковський, який в неї молотив. Він почув, що солдати питали, що це за Петька й сказав, що знає. Тоді вони відкликали його до стодоли й щось довго говорили. Пізніше на слідстві мені казав, що бачив, як я тікав зі засідки з автоматом. А це не правда, бо в той час я був вдома й в суботу пішов до Голюка Хрестона зі Шпиколос Крем’янецького р-ну, + помагав йому орати. Отже коли Іван поговорив зі солдатами в стодолі, вони пішли до мене додому й забрали батька, пішли в Шпиколоси і арештували мене. В суботу увечері привезли мене у Тетильківці, де кажуть, щоб признатися, що в мене є автомат. А в мене автомата не було й нема. Це все я розказав, а цей з району писав. Закінчивши дав мені підписати. Я підписав. Була написана одна сторінка зі журналу. Після цього прийшов той мл. л-т, що привів до нього, цей прочитав йому те, що я розказав, а він записав, і сказав, що справа закінчена. Мене відвели в льох. В льоху я був до післяполудня. Передвечером мл. л-т покликав мене надвір, забрав у цю комірку, що попередньо допитував і став мене вгощати горілкою, маслом і хлібом, пропагуючи при цьому, щоб признатися, мені за це нічого не буде. Судити не будуть, бо я ще молодий, що мене підмовили, я нічого не винен і т.п. Я відповів, що  горілки не можу пити, бо зараз мене зірве на воміти, що маю слабу голову, а признатися не маю до чого і т.д. Тоді він примусив мене випити килішок горілки. Я випив і він дальше почав мене вгаварувати, що я молодий, що для мене щойно життя почалося, щоб не бути дурним і признатися, бо за це нічого мені не буде і т.п., а коли я відмовлявся дальше і твердив, що в мене таки нема автомата, він силою вилляв в мене з пів літри горілки, залишив на лавці й сказав надуматися, а сам вийшов. Я схилився на лавку і так дрімав, бо дійсно був п’яний. В голові шуміло і все тіло було як дерево, не міг ворухнутися. Десь приблизно за 30 хв. Він вернувся й став питати мене, чи вже надумався. Я не обізвався, вдавав цілком задурманеного, а крім цього й був п’яний, що на ногах не міг вдержатися. Тоді він взяв мене під пахи й відвів до льоху. Того дня мене більше не кликав. Рано о 7 год. мене знову покликав дижурний і завів до мл. л-т в згадану вище кімнату. Там мене залишив. Цього ранку був знову цей мл. л-т тільки сам. Він почав дальше питати, чи в мене є автомат. Я відповів, що нема, тоді він став мене бити, а опісля покликав бійців через вікно і сказав, щоб зв’язали мені руки і розстріляли. Вони (3-ох) зв’язали мені руки і вивели на подвір’я, але пустився дощ, отже вони посадили мене на досці на подвірю, а самі поставали під цією хатою, й сміялися, штовхали і т.п. Так поки не перестав падати дощ. Опісля повели надвір (20 м. від хати) і розположилися стріляти. В цей момент з хати вилетів мл. л-т і став кричати, щоб не стріляли, й забрав мене знову у цю кімнату. Тут приніс сухої риби, булки, масла, горілки й просив пити та їсти. При цьому просив, щоб признатися, що він врятував мене від смерті, що дасть мені грошей (і положив на стільці 20 карбованців), що зменшить батькові ставку податок, що пустить додому і т.п. Я сказав на це, що як я признаюся, коли в мене нема автомата й я на засідці не був. Тоді строго сказав, що як не признаюся, то зараз мене знову зв’яжуть і розстріляють. Я боявся, щоб дійсно не розстріляли і сказав, що був на засідці, мав автомата та втікав в напрямі Горанки. Разом зі мною були Володька Романюк, Сапіга Лукіян і Гриць Ласюк. Тоді мл. л-т спитав як моє псевдо, та де я подів автомата. Я відповів, що автомата, коли я втікав, забрав Володька Романюк, бо я не міг донести. Коли я це сказав, він спитав, чи я міг би так зробити, щоб піти до них, взяти автомата і підвести їх на вказане місце , щоб побити. Я відповів, що цього не можу зробити бо вони не повірять, що я втік, а догадаються, що мене пустили, щоб їх знищити, бо знають, що я арештований. Крім цього говорив, що я весь час з ними не був, а тільки деколи, і автомат не мій, а вони мені видали, як був з ними. Тоді він сказав, що зараз мене ще не пустить, а повезе в район, звідки  нас усіх будуть звільняти додому. На цьому слідство закінчилося і мене відвів у льох. Цього всього, що йому наговорив, не було. Я автомата дійсно не мав. З повстанцями нігде не ходив, але він мене бив та лякав розстрілом і тому я рішив що небудь наговорити на себе, щоб перестали бити та, щоб не розстріляли. У четвер о 10 год. за моск. часом нас всіх арештованих 3-ма підводами відвезли в район. В районі здали МГБ чи МВД де нас з місця замкнули на другому поверху в якомусь великому залу. Через 2 год. приблизно покликали Жураковського Івана на допит. За 15 хв. його привели назад, а покликали мене. Покликав дижурний і завів до нач. РО МВД Храпатого. Його я застав самого. Сидів за столом. Перед ним лежала якась книга. Коли я прийшов, він в першу чергу спитав, як моє ім’я, прізвище та по-батькові. Я сказав. Тоді він спитав, як моє псевдо. Відповів, що моє псевдо “Пас”. Після цього сказав сісти напроти нього та дивитися в очі. Я сів. Після спитав, як псевда тих, що зі мною бігли. Я відповів, що Володька Романюк “Крук”, Лисюка Гриця – “Явір”, в Сапіги Лукіяна псевда не було. Це все він записував. Після цього він питав, в якому році поступив у повстанці, що робив, з ким перебував, у кого перебував. Я відповів, що в 1946 р. в місяці липні, 25 числа, я познакомився з ними й ходив тільки деколи, а так перебував удома. Вони тільки часом приходили, давали мені автомат і брали мене, як треба було кудись іти. Ходили ми по Кушлинецьких хуторях, по Заваллі і оце зустрілися на засідці, після чого став арештований. Робити ми ще нічого не робили, бо я щойно другий раз з ними був. Тут він став питати, куди ми втікли. Я говорив, що втікали біля саду в напрямі Горанки, але я залишився зараз за Іваном, бо не міг з ними втікати. Вони взяли від мене автомата й я пішов додому. Потім повів пасти коні. Опісля поїхав у поле орати, та орав до вечора. Увечері поїхав до супражника Голюка Хрестона, бо в мене не було плужка, отже й за плужок був змушений йому орати. Під час цього мене арештували бійці з Тетильковецького гарнізону. Їх до мене привів батько, бо вони питали його про мене. Зі Шпиколос забрали мене в Тетильківці, а з Тетильковець в район. Опісля, записавши це, спитав з котрого я року. Я відповів, що з 1927 р., на що він сказав, що я точно з 1925 р. Я нічого на це не відповів, після чого він покликав дижурного і він відвів мене у камеру (цей зал). Після мене покликав по одній з цих жінок. Цього дня вже на допит мене більше не кликали. Жінки були на допитах може по 30 хв. Коли верталися не говорили нічого, бо був Іван і його боялися. На другий день рано мене покликали на допит першого. Дижурний завів мене в цю саму кімнату, але на місці Храпатого, як пізніше я довідався, (він сказав, що мене допитує нач. Сорокін) сидів нач. Сорокін. Він найперш спитав моє прізвище, ім’я, та по батькові. Я сказав і тоді він попросив мене сісти на кріслі проти нього. Після цього спитав, як моє псевдо. Я відповів, що “Пас”. Тоді спитав, які ще зі мною “бандити” були та які їх псевда. Я відповів, що зі мною ще були: Романюк Володимир, Гриць Ласюк та Сапіга Лукіян. Їх псевда: Володька – “Крук”, Гриця – “Явір”, а в Сапіги Лукіяна псевда не було. Опісля спитав, яку зброю носили вони, та яку давали мені. Я відповів, що Романюк Володька ходив з десяткою, Ласюк Гриць з крісом, Сапіга Лукіян також з крісом. Тоді він спитав, чому вони давали мені автомата, а самі ходили з крісами. Я відповів, що я малий і не міг носити довгої зброї, а крім цього заманювали мене автоматом, щоб йти з ними. Тоді спитав, в якій одежі вони були, і в якій одежі ходив я. Я відповів, що Романюк В. був у військовому зеленому і чоботях, а Сапіга Л. був у цивільному, а Ласюк Гр. у військовому кашкеті та мундирі, а штани були цивільні, я ходив так само як мене арештували у воєнній рубашці та штанах, в пілотці, босий. Після цього спитав, коли я з ними познакомився. Я відповів, що в липні 1946 р. і то вони примушували йти з ними. Тоді питав, куди я з ними ходив. Я відповів, що був з ними тільки два рази: раз на Кушлинському хуторі тільки переходили, а другий раз попали на засідку біля Володьки Шевчука. Тоді Сорокін спитав, чи вони там скриваються, але я відповів, що перебував з ними дуже мало часу, отже не знаю про це. Після цього став питати, чи я знаю станичного та провідника району. Я відповів, що знаю, та сказав, що нач. району є Гонта, а станичний є Богун. Тоді питав, яких я ще знаю повстанців. Я відповів, що знаю ще: Довгого, Василя і Дем’яна. Тоді він спитав, як я їх знаю. Я подумав, що може вони вже знайшли криївку вдома, й сказав, що в мене вдома є криївка й вони в мене скривалися. Тоді спитав, чи вони зараз там перебувають. Я відповів, що нема й уже два тижні як відійшли. Після цього питав, як часто приходили, чи як вони приходили чи довго були, як скривалися. Я відповів, що були випадки, що приходили через місяць, через два тижні, а навіть часом через тиждень. Перебували найбільше тиждень часу. Тоді спитав, чи весь час, як квартирували, сидять в криївці, чи виходять на подвір’я, чи перебувають в хаті. Я відповів, що виходили з криївки до хати, виходили надвір, ходили по саду, увечері ходили в копанку купатися. Опісля чи я не чув, як вони говорили між собою, до яких вони ще хатів заходили. Я відповів, що такого не говорили. Тоді спитав, де вони харчі брали, чи давали зі своєї хати. Я відповів, що  харчі мали свої, звідкись приносили. На питання, що приносили, відповів, що приносили пшеничну й пітльовану муку на хліб, приносили м’ясо, сало. Після цього питав, в якій годині відходили від мене, а в якій приходили. Я відповів, що відходили в 10 год., а приходили приблизно о 2-3 годині. Після цього спитав, в якому вони були вбранні вбрані та яку мали зброю. Я відповів, що ходили у військовому, в такому як більшовики. Нач. району мав МП – і, станичний автомат, Довгий десятку, а Дем’ян і Василь були з крісами. Тоді питав, що вони робили, як перебували, чи читали, чи писали. Я відповів, що читали газети, книжки, літературу. При цьому спитав також, чи давали мені щось читати, але я відповів, що ні, бо я дуже мало грамотний і не вмію читати добре. Опісля сказав, щоб я описав кожного зокрема. Я описував: Гонта: білявий, середнього росту, середньої будови. Довгий: русявий (темнорусий), високого росту, тонкий, щуплий. Станичний – Богун: чорний, середнього росту, будова – худощавий. Дем’ян: середнього росту, чорний, середня будова. Василь: низького росту, чорний, середня будова. Крім цього, питав про кожного звідки, та як їх прізвища, але я відповів, що жодного я не знаю особисто. На цьому закінчив питати про цих, а питав про одного з Пищатин (Піщатинці) (називав псевдо, але я вже не пригадую) та чи не знаю Комара з Горанки. Я відповів, що таких не знаю (вдійсності не знав). Питав мене також, коли була копана криївка, як її копали, де вхід, скільки днів копали, скільки людей копало і т.п. Я відповів, що криївку викопали в листопаді 1945 р. Копали її 5 осіб (ті що сиділи я казав) через 3 дні, землю видовбували та виносили в яму на городі недалеко хати, вхід спочатку був на середині хліва, а опісля переробили в порозі, бо казали, що так небезпечно. Це все він писав. Коли скінчив, прочитав все мені, і дав підписати. Я підписав прізвищем, ім’ям, та по батькові. Коли це все було закінчене, покликав дижурного, (з Вікнин Гордій, чи Олекса), який відвів мене у цю кімнату, з якої забрали. Тут все було по старому, лише не застав уже Івана. Його я вже й не бачив там більше. Жінки сказали, що його покликали зараз після мене. На допиті я був около двох годин. Після цього кликали на допит цих жінок, але вони довго не були. Приблизно за дві години після того, як мене привели з допиту, знову прийшов дижурний і забрав мене до Сорокіна.

Продовження буде.

СТАТТЮ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ  КРИВОКУЛЬСЬКИЙ