Головний лікар психоневрологічної лікарні Володимир Шкробот на своєму місці

Ще наприкінці 90-х років минулого століття цю лікарню в Тернополі називали з гумором «Остання зупинка 11-го маршруту». Нині це вже мало хто пам’ятає. Тернопільську обласну клінічну психоневрологічну лікарню сьогодні асоціюють винятково із постаттю її головного лікаря Володимира Васильовича Шкробота. І це заслужено, адже за 16 років його керівництва медзаклад змінився просто кардинально. А впродовж останніх 9 років лікарню визнавали найкращою серед 140 лікувальних установ аналогічного профілю в Україні.

Володимир Шкробот – виходець із Гусятина, але його родинні коріння – із Черкащини. І він – правнучатий племінник Великого Кобзаря по лінії його сестри Катерини.

Володимир Васильович пройшов професійний шлях від рядового хірурга міської лікарні до головного хірурга області. А в 2001 році очолив обласну клінічну психоневрологічну лікарню. За невтомну працю Володимира Шкробота нагородили чисельними державними, церковними, суспільними відзнаками і нагородами, він також є повним кавалером ордена «За заслуги». Окрім цього,Володимир Васильович – науковець та винахідник, у доробку якого 40 наукових праць, 20 рацпропозицій і 9 винаходів.

Не менших успіхів Володимир Шкробот досягнув і в сімейному житті, ставши прикладом для наслідування своїм найближчим: дружина  Світлана Іванівна – один із провідних науковців медицини психоневрологічного напрямку, а син, Леонід Володимирович, очолює обласний онкодиспансер і за прикладом свого батька впроваджує позитивні зміни в цьому закладі.

Незважаючи на всі регалії та заслуги, Володимир Шкробот – дуже скромна людина, яка на перше місце у своєму житті ставить роботу і людей, а десь уже віддалено – себе. Тому й не дивно, що нам довелося чимало часу переконувати головлікаря відверто розповісти про себе читачам «Номер один».

Відмовився очолити солідну столичну лікарню

– Володимире Васильовичу, вже багато років психоневрологічна лікарня у народі асоціюється з Вашою постаттю і навпаки. Як це прокоментуєте?

– Передусім зауважу, що лікарня  не змінила свого статусу психоневрологічної установи. І, мабуть, не зовсім коректно говорити мені про позитивні зміни у лікарні, не визначивши реперних точок, від яких слід сприймати позитивні зміни. Адже за 16 років у загальному відбулися грандіозні цивілізаційні зрушення як у державі, економіці, так і в суспільстві. Тому, якби ви запитали мене, що вдалося чи не вдалося реалізувати із запланованого впродовж останніх п’яти чи десяти років, то я, не кидаючи тіні на своїх попередників, спробував би окреслити основні позитивні кроки розвитку лікарні.

– Що Вас спонукало свого часу погодитися на пропозицію очолити цей медичний заклад? Чи пропонували керувати й іншими клініками?

– Тут особливих секретів нема, іноді в житті обставини складаються так, що рішення приймаються керівництвом в імперативному стилі. Щодо пропозицій очолити інші установи, то, справді, мені якось запропонували очолити вельми солідну столичну лікарню. Чому відмовився? Тому що на роздуми мені дали два тижні, тож було достатньо часу, щоби добре все зважити, застосовуючи метод Робінзона Крузо.

«Взірцеві клініки побачив, стажуючись у Держдепі США»

– Із чого почали розвиток ввіреного Вам медзакладу?

– Відразу після призначення головним лікарем мені пощастило побувати на стажуванні у США. Це була програма Держдепу із підготовки лікарів Тернопілля у клініках Америки: на конкурсній основі із понад 450 претендентів на стажування відібрали 10 лікарів. Ми стажувалися місяць.

Це дало багато для бачення і визначення першочергових завдань.

– І які новації Ви запровадили у Тернопільській психоневрологічній лікарні?

– Новації, звичайно, були, але це річ не спонтанна, а цілісний комплекс програм розвитку як на найближчу, так і довготермінову перспективи. Невдовзі після призначення на посаду, перебуваючи у справах в Міністерстві охорони здоров’я, почув від керівництва добру пораду. Мені пропонували поїхати в одну з областей України, щоб запозичити досвід їхньої роботи і постаратись підтягнутися до рівня рекомендованої лікарні-взірця. Оце й була, власне, реперна точка номер один. Але мушу вас розчарувати, бо у ту взірцеву лікарню я так і не поїхав, бо… бачив приклади лікувальних закладів дещо іншого штибу, стажуючись у Вашингтоні, а потім працюючи у клініках штату Вірджинія.

– Окрім суттєвого поліпшення зовнішнього і внутрішнього вигляду приміщень закладу, відбулося й оновлення устаткування та медтехніки. Що найважливіше вже вдалося зробити і як це покращило роботу медперсоналу?

– Безперечно, найцінніший наш скарб – це люди. Лікарі, медсестри, молодші медичні спеціалісти, технічний персонал. Тобто всі ті, хто утворив і складає дивовижний, водночас складний, але цілісний організм однодумців, які щодня доводять своїм професіоналізмом, патріотизмом та ентузіазмом, що здатні якнайкраще виконувати свою місію. Майже тисяча людей персоналу лікарні працюють, немов один злагоджений годинниковий механізм! Оце і є наше найбільше досягнення.

Як даємо лад господарці? Нарешті на роботу медичної галузі влада почала звертати значно більше уваги. Відчуваємо підтримку і голови ТОДА Степана Степановича Барни, і голови облради Віктора Вікторовича Овчарука, і керівника управління охорони здоров’я Володимира Григоровича Богайчука. Зокрема, днями очікуємо на позитивне рішення із фінансування капітального ремонту комп’ютерного томографа, а це значна сума – 1,75 млн. гривень.

Разом із підлеглими здавав іспити і захищав менеджерську дипломну

– Під Вашим керівництвом працюють багато високопрофесійних фахівців. Ви якось стимулюєте їх до вдосконалення, даєте можливість перейняти досвід в інших аналогічних лікарнях, у тому числі й за кордоном?

– У лікарні діє струнка система підвищення фахового рівня. Це різного спрямування курси підвищення кваліфікації, передатестаційні цикли, участь у конгресах, конференціях. Особливу подяку хочу висловити ректору Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського професору Михайлу Михайловичу Корді за тісну наукову і практичну співпрацю у загальній справі розвитку і реформування медичної галузі.   Всіляко заохочуємо стажування у провідних клініках як України, так і США, Англії, Німеччини, Польщі. Підтримуємо дружні стосунки з нашими колегами – лікарнями Кракова й Ополе. Багато запозичили корисного в наших партнерів зі столичної приватної клініки «Оберіг». Зростанню рівня підготовки лікарів сприяє також співпраця зі словацькою «HEMO MEDIKA», чий магнітно-резонансний томограф успішно працює у лікарні ось уже п’ятий рік. А ще 30 працівників нашої лікарні здобули освіту в Тернопільському економічному університеті.

— А для чого медичним працівникам здобувати освіту в економічному виші?

— Все дуже просто. Для прикладу, завідуючий відділенням як управлінець, під керівництвом якого працюють 50-60 осіб персоналу, на моє глибоке переконання, повинен знати основи менеджменту. Чи навчають цього на якихось курсах підвищення кваліфікації? Ні! Окрім лікарів, наділених управлінськими функціями, таку ж додаткову освіту здобули і наші старші медсестри. Маючи ступінь бакалавра і магістра в сфері медсестринства,   вони ще два роки навчаються у ТНЕУ й отримують диплом.

– Ви разом зі своїми підлеглими також складали іспити, здобуваючи фах менеджера. Для чого це Вам, адже у Вас і без того величезний досвід управління медперсоналом?

– Учитися новому треба завжди. І як би це виглядало: люди, якими я керую, здобули необхідний фах, а я – ні? Тому разом зі своїми підлеглими я вчився, складав  іспити. Наші лікарі й медсестри слухали, як у 2014-ому році я захищав дипломну. Таким чином я власним прикладом закликав своїх підлеглих удосконалюватись.

«9 років нас визнають найкращою установою психоневрологічного профілю в Україні»

– Що найголовніше за останні роки вдалося зробити у психоневрологічній лікарні?

–  Зроблено чимало. Ось уже понад 9 років нас визнають найкращою установою серед понад 140 лікарень психоневрологічного профілю. Лише за цей період проведено реструктуризацію ліжкового фонду, створені і відкриті реанімаційне, інсультне відділення, побудовано водолікарню у складі фізіотерапевтичного комплексу, переоснащено діагностичне відділення, консультативне відділення та багато чого іншого. Ремонт і реконструкція торкнулися усіх 27 відділень, 19 з яких — ліжкові. Станом на 1 грудня ц. р. завершили капітальний ремонт і замінили меблі у дитячому відділенні, другому неврологічному відділенні, шостому психіатричному та інших відділеннях.

– Чи є в очолюваній Вами клініці новації, аналогів яких в Україні не знайти?

–Так. Наприклад, в шостому психіатричному відділенні реалізовано концепт-ідею психіатричного відділення майбутнього. Завдяки фінансовій підтримці таких тернопільських меценатів, як голова наглядової ради «Бучачагрохлібпром» Герої України Петро Гадз, керівник будівельної компанії «Креатор-Буд» Ігор Гуда, начальник об’єднання ВАТ «Тернопільгаз» Олег Караванський, директор товариства «Україна» Герої України Олег Крижовачук, голова правління товариства «Бровар» Степан Троян, генеральний директор корпорації «Агропродсервіс» Іван Чайківський, голова правління «Тернопільобленерго» Ігор Юхимець та інших благодійників, на базі третього неврологічного відділення відкрито нейрореабілітаційний блок. Це перша така структура, створена в комунальній установі, на рівні кращих схожих центрів Європи. За взірець ми взяли німецький центр, але внесли в їхню ідею наші оригінальні новації. Тепер пацієнти, які перенесли інсульт, отримують комплексне реабілітаційне лікування буквально з перших днів після виникнення тяжкої недуги, а це не тільки змінює саму систему надання допомоги, а й радикально покращує результати постінсультної реабілітації.

Водночас можу вас запевнити, що ми лише на початку складного, але перспективного шляху розвитку нашої лікувальної установи.

Модераторами на сімейних медичних «форумах» стають… онуки

–  Яке Ваше життєве кредо?

– Кредо з латинської означає «вірю». Ось вам і кредо: просто я вірю!

– У Вас сім’я не просто медиків, а відомих на весь край, Україну і далеко за їхніми межами лікарів. Ваш син не так давно теж узяв на себе серйозну адміністративну ношу, а дружина — провідний у медицині лікар і науковець. Удома теж живете професійною діяльністю?

– Ви самі сформулювали у запитанні відразу й відповідь. У середовищі музикантів чи художників навряд чи будуть предметно обговорювати проблеми хірургії або неврології. А у в середовищі лікарів маємо нескінченний марафон консиліумів, і тематика зазвичай медична. Втім, живо цікавимося також мистецтвом, літературою, політикою, спортом. Нерідко модераторами на таких форумах домінують онуки.

– Ви – праправнучатий племінник Тараса Шевченка, але ніколи це не афішуєте, хоча хтось інший би заявляв про таке на кожному кроці…

– Про Тараса Шевченка – тут інтриги немає. Сестру Тараса Григоровича Катерину у 1823 році віддали заміж за Антона Красицького. Саме у Красицьких ріс і виховувався улюбленою сестрою Катериною малий Тарас. А згодом правнук Антона – Дмитро Филимонович Красицький  — одружився на Галині – рідній сестрі моєї мами.

– Дмитро Красицький і сам є відомою постаттю, пов’язаною із Великим Кобзарем. Чи підтримували з ним зв’язки?

– Звісно, не було такого року, щоб Дмитро Красицький, директор Київського музею ім. Т. Шевченка, не приїздив до Тернополя з лекціями, виступами, спогадами. Це були численні зустрічі в університетах, училищах, школах Тернополя і районах області. Красицькі у готелях не зупинялися, а ночували у нас, тож вечорами в затишній обстановці ми зачаровано слухали найяскравіші епізоди з життя Великого Кобзаря, співали пісень. Моя мама сідала за фортепіано, а тітка Галина Красицька брала в руки гітару…

– Ви — дуже скромна, як на мене, людина, яка тихо, без помпезності, на совість робить свою благородну справу…

– Колись казала мені, ще малому, моя бабця: «Знаєш, люди, як кури: одна — тихенько сидить і яйця несе, а інша — тільки кудкудахче».

– Чи є у вас хобі?

– Хобі є,  пов’язане зі спортом, але якщо я скажу, з яким саме видом, то це вже буде піар.

– Що Вам дає наснагу до життя та праці?

– Наснагу дає саме Життя.

Олесь Миколайчук

Джерело: Тижневик “Номер один”