Олег Синовець – за що його поважає громадський сектор та побоюється тернопільський політикум

Цього разу ми зустрілися не в парку Національного відродження, де його можна побачити ледь не щодня, а на нейтральній території за горням кави. Олега Синовця поважає громадський сектор та побоюється місцевий політикум. Адже він де-факто став рупором боротьби проти забудови у парку Національного відродження і навіть після сутички з поліцією не зламався і не склав рук.

«Завжди хотілося щось змінювати»

– Ви родом із Тернополя?

– Ні, я народився на Чортківщині, в селищі Заводське. Там закінчив школу та поступив у Тернопільський економічний університет. Це був 2001 рік. З того часу «осів» у Тернополі. Мені зараз 34 роки, а переїхав у Файне у 17. Виходить, більше половини життя тут.

– Де Ви працюєте?

– Я приватний підприємець.

– У якій сфері?

– Ой, веду різні проекти. Здебільшого це штрих-кодування. Колись працював у видавництві, яке випускало різні газети, журнали. Спочатку був там піар-менеджером, потім керівником відділу піару, реклами та маркетингу. Займався практично всім, що не стосується збуту та бухгалтерії. Якось мені дали завдання зареєструвати та виготовити штрих-коди для більш ніж 100 періодичних видань. Довелося глибоко вникнути у цю справу, пізніше зрозумів, що можу самостійно на цьому заробляти. Для України такий вид діяльності маловідомий, я ж узявся.

– Йдеться про штрих-коди, які ми бачимо практично на кожному товарі?

– Так-так! Існують різні стандарти штрихових кодів для окремих груп товарів. Довелося вивчити багато інструкцій і стандартів у даній діяльності. Та я вникнув, знайшов свою нішу і почав рухатися в цьому напрямку.

– Люди по суті своїй байдужі, особливо до справ загальноміських. Чому у Вас склалося по-іншому?

– Мені завжди хотілося щось змінювати в місті. Починаючи з 2011 року для власного розвитку почав активно відвідувати різні тренінги, лекції, навчання. Мабуть, один із таких заходів, який вплинув на мене найбільше, був від Академії практичної адвокації. Пригадую, перед присутніми тоді виступали такі відомі громадські діячі як Олег Рибачук (засновник та керівник громадської організації «Центр UA»), Олександр Солонтай (експерт Інституту політичної освіти), Василь Гацько (співголова партії «Демократичний альянс»). Тоді я багато для себе дізнався. У тому ж році ухвалили закон «Про доступ до публічної інформації». Він фактично відчинив для мене двері. Почав писати інформаційні запити та звернення. Того ж року дізнався, що існує такий документ, як Генеральний план міста. Пригадую, витребував потім генплани різних міст в області, в тому числі й Тернополя. Однак мені надавали або відписки, або графічні матеріали, в яких неможливо розібратися.

«Нічний маршрут – на два тижні»

– Я часто пишу про конфлікти, що спалахують у місті. Здебільшого люди протестують тоді, коли зачіпають їхній персональний інтерес. Ось як, до прикладу, будівництво гаражів на вул. Чернівецькій, де інвестор «заліз» на прибудинкову територію житлового будинку. Мабуть, колись Вас теж щось персонально зачепило і затягнуло в громадський сектор?

– Так. З того, що запам’яталося найбільше, – у 2011 році ми зібралися групкою активістів та ініціювали в Тернополі створення нічних маршрутів. У 2006 році я виграв стипендію на стажування та жив місяць у Кракові. Позаяк регулярно користувався громадським транспортом, то добре там вивчив його специфіку. Я бачив, наскільки там інший рівень цієї послуги. Статистика говорить: якщо місто має понад 100 тисяч населення, то, як мінімум, має працювати один нічний маршрут. У Тернополі – понад двісті тисяч, а значить, повинно діяти два маршрути. Склавши для себе більш-менш цілісну картину досвіду сусідів, ми вирішили лобіювати нічний громадський транспорт у Тернополі. Навіть біля управління транспорту ТМР організовували акцію, до нас підходили люди, висловлювали свої побажання, придумували маршрути. Було досить цікаво. Влада до нас, звичайно, не дослухалася. Однак згодом цю тему підняли в медіа. На одному з ефірів начальник управління транспорту міськради Ігор Мединський пообіцяв, що запровадить нічні маршрути. Справді, він це зробив, але тільки на два тижні (сміється, – авт.).

– Маршрутки – це хоч важлива для всіх тема, але не особиста. Було щось близьке?

– З того, що безпосередньо торкнулося моїх, скажімо, спортивних інтересів. У парку «Топільче» були комунальні тенісні корти. Я часто з друзями проводив там своє дозвілля. Корти були старенькі, але цілком придатні. Одного прекрасного дня нам повідомили, що більше ми там грати не будемо, бо є інвестор, який облаштує чотири платні корти на місці двох комунальних. Ми з колегами були, м’яко кажучи, здивовані. Парк – громадське місце. Так, інвестиції потрібні, але якщо йдеться про землю в парку, то принаймні було би справедливо один корт залишити безкоштовним. Тому ми, згадуючи знання з усіх тренінгів, почали писати запити, звернення, листи. Взялися серйозно, навіть створили окрему громадську організацію з тенісу. Пригадую, я написав стратегічний план, як і коли маємо діяти. Ми колективно зустрічалися і з мером Надалом, і з начальником управління стратегічного розвитку ТМР Юрієм Дейнекою, і з інвестором, який був категорично проти. Говорив: «Ні, такого не буде! На ваші умови не піду!» Та ми продовжували тиснути. Запустили петицію, писали звернення та скарги. Відверто кажучи, не всі з нас вірили, що щось вийде. Однак інвестиційну угоду врешті-решт змінили та прописали, що один корт з асфальтним покриттям, який не потребує особливого догляду, буде безкоштовним. Ми це робили і для себе, і для інших. Це один з успішних прикладів того, як можна все ж відстояти свою позицію. Відверто кажучи, нас було небагато активних, але працювали злагоджено.

«Складно змусити себе працювати на основній роботі, якщо в цей момент у парку починають заливати бетон»

– Олеже, скільки часу зараз «з’їдає» громадська робота?

– Ой, останні місяць-півтора вона у мене займає більше часу, ніж робота. Я розумію, що є багато інших важливих справ, якими повинен займатися, але все одно відкладаю їх на другий план. Емоційна частина мозку, мабуть, переважає, і складно змусити себе працювати на основній роботі, якщо відомо, що в цей момент у парку починають заливати бетон.

– А на сім’ю часу вистачає?  

– У мене поки що сім’ї немає. Хоча є дівчина.

– Дівчина також із громадського сектора?  

– До речі, ні. Дівчина мене завжди підтримує. Вона працює у державній структурі і, чесно кажучи, не має часу на щось іще. Можливо, якби я працював від восьмої до шостої, то теж би не зміг бути настільки громадсько-активним.

– Вважаєш, що саме брак часу формує враження, що в Тернополі більше пасивних, аніж активних жителів?

– Це проблема всієї країни. Як на мене, потрібно проводити масштабну просвітницьку кампанію. Недарма міжнародні фонди вкладають великі кошти у розвиток людей. Насправді це неможливо зробити за місяць чи навіть за рік. Потрібно донести до людей, що деякі процеси в місті чи країні впливають на їхнє життя більше, ніж вони уявляють. У наш час популярно бути «диванним воїном». Дуже легко комусь щось пропонувати та радити, а ось справді щось реальне робити готові далеко не всі. З однієї сторони, я це розумію. Своя сорочка завжди ближча до тіла і займатися загальноміськими справами не всі готові.

– Через таку пасивність ми бачимо на акціях у Тернополі переважно одних і тих же людей, яких не раз чиновники називають «групкою проплачених божевільних». Та фактично більше просто нікому…

– Щодо проплачених, то дійсно є люди, які за громадську діяльність отримують грантові кошти, але нічого в цьому поганого не бачу, якщо, звісно, це все робиться прозоро. Особисто для мене винагорода за громадську діяльність є певним табу!

«Спочатку він нас залякував, а потім у хід пішло фізичне насилля»

– Тепер навіть тій жменьці активістів виступати страшно. Не так давно кількох хлопців побили у парку Національного відродження. Як вони почуваються зараз?

– З одним активістом справа дуже серйозна. Він зараз перебуває на лікуванні. Якщо буде потрібна фінансова допомога, то думаю, організуємо збір коштів. Уявіть, той випадок стався наприкінці квітня, а людина лікується досі і невідомо, що буде далі. В той день здавалося, що все не настільки серйозно. Після таких подій люди на адреналіні і не відчувають болю. Та коли пройшли обстеження, то травми виявились серйозними. Побачимо, як поліція розслідуватиме… Хоча достукатися до неї практично не можливо. Виглядає, що справу хочуть зам’яти. Чому? Бо керівник охорони об’єкта будівництва в парку, який брав участь у бійці, в минулому – поліцейський. Він навіть перед активістами цим хизувався. Спочатку нас залякував, а потім у хід пішло фізичне насилля.

– Знаю, що кількох активістів, що захищають парк, викликали днями у поліцію як підозрюваних. Нібито на них написав заяву інвестор за те, що пошкодили його майно. Зокрема, йшлося про паркан. Ви також у числі підозрюваних?

– На диво, ні. Та як активісти ходили в поліцію, я пішов з ними, щоби підтримати. Коли мене побачив слідчий, то сказав: «Добре, що ти, Олеже, прийшов. Ми якраз хотіли тебе викликати як свідка».

– Як не крути, але Ви стали «рупором» супротиву в парку: багато тягнете на собі. Руки скласти не хотілося?

– Насправді це дуже важко. Бувають дні, коли до мене телефонують кожних десять хвилин, постійно пишуть. Та завжди беруться звідкись сили, енергія.

– Можливо, від фотографії набираєтеся нових сил?  

– О, так-так. Від фотографії я беру позитив. Адже неможливо постійно «варитися» у тому треші, в якому ми живемо (сміється, – авт.). Щоб якось переключитися, у вільний час я шукаю добро і намагаюся передати його через фото.

«Подав одну світлину на конкурс і виграв головний приз – кухонний комбайн»

– Ось і дисонанс. А кажуть, що активістам усе не так, усе погано. Натомість Олег Синовець протестує у парку і разом з тим публікує фото під назвою «Неймовірний Тернопіль».

– Можливо, це нетипово. Раніше я цього не помічав. Мені інколи говорили, наприклад у мерії, що я збирач негативу. Так, частково це правда. Якщо є проблема, то я про неї говорю. З іншого боку, я часто роблю гарні відео, короткі презентації міста, ті ж фото. Намагаюся з різних сторін бачити реальність. Однак коли є негатив і я його бачу, то, звичайно, мовчати не буду.

– Давно, до речі, почали займатися фотографією?

– Так. Це передалося від батька. Він колись знімав на плівковий фотоапарат «Зоркий-4». Я застав ще ті часи, коли знімали на чорно-білу плівку, вручну виставляючи витримку та діафрагму. Було складно, але дуже цікаво. Коли ж придбав свій перший цифровий фотоапарат, то це був просто космос. Чесно кажучи, зараз я більше знімаю на телефон, тому що він завжди під рукою.

– Тобто фото, які Ви публікували нещодавно, зроблені телефоном?  

– Близько 90% – так! Якщо хороші погодні умови, то якісним телефоном можна зробити достойні фото.

– Знімаєте для себе чи, може, продаєте?

– Все для себе! Я жодної світлини не продав. Був, правда, випадок, коли подав одну на конкурс і виграв головний приз – кухонний комбайн.

– Що це було за фото?

– Було дві номінації: «Родзинка» Тернополя» і «Гірчинка». Я, звісно ж, виграв у другій (сміється, – авт.). Це був кадр, зроблений на Театральному майдані. Коли повертався з роботи і побачив, як людина, вочевидь безхатченко, спала посеред площі, а поруч неї лежала собака. Цікаво, що вона прилаштувалася до господаря у подібній позі. Насправді сміятися там не було з чого, але я все ж таки зробив фото. Якийсь час воно у мене зберігалося на телефоні. Коли оголосили про конкурс, я згадав про нього, подав і виграв. Цим фото хотів звернути увагу на дві дуже важливі проблеми в місті: бездомні люди та безпритульні тварини.

– Ви зараз більше парком займаєтесь?

– Парку зараз я приділив практично весь свій вільний час, бо це стало дуже наболілим питанням. Хоча нові проблеми з’являються завжди.

– Зараз по місту дійсно багато конфліктних точок. Всі нібито протестують, але сили розпорошені. Крім того, люди здебільшого дізнаються про проблему, коли вже заливають фундамент.

– Так. Проте без віри в перемогу нічого не вдієш. Я часто чую: «Нічого у Вас не вийде». Але на таких людей не звертаю уваги, просто продовжую робити свою справу. Найгіршим ворогом є зневіра, потрібно завжди вірити в те, що робиш, та відповідно діяти.

«Казали, ми тебе тут закопаємо, зариємо, заллємо бетоном!»

– У парку вже почали будувати. Ви вірите, що можна все відмотати назад? Бачите, як одного дня починають демонтувати будову?

– Так! Цілком вірю! Можна відстояти цю територію. Там можуть облаштувати стадіон, відкритий тренажерний зал, скейт-парк, але аж ніяк не готель. Там настільки все примітивно роблять. Те, що вони прикриваються соціально-спортивним центром, дітками, – просто смішно. Коли читаєш попередні документи, у них немає жодного слова про діток. Йдеться про готель і заклад громадського харчування. І до сьогодні, якщо відкрити кадастрову карту, там теж ідеться про готель. Хоча на інформаційній довідці вони пишуть про соціально-спортивний центр.

– Ви, до речі, спілкувалися з керівником громадської організації, яка нібито у підсумку буде опікуватись спорудою?

– З Несторовичем? Давно не говорили. Він раніше часто приходив на акції біля місця забудови. Та, мабуть, зрозумів, що немає сенсу когось переконувати. Все очевидно. Хоча сам він виглядає як порядна людина. Тому в мене є два варіанти: або його підставляють, використовують, або йому щось пообіцяли. Приміром, виділити кілька квадратних метрів під спорт. Можливо, є інші домовленості. Не знаю. На жаль, не доводилось спілкуватися з інвестором Володимиром Поточняком, його ніхто не бачив на даному об’єкті, тому є підозра, що він є лише підставною особою.

 – Вас залякували?

– На місці забудови чув погрози не раз. Казали, ми тебе тут закопаємо, зариємо, заллємо бетоном! Та до цього швидко звикається. Розумію, що роблю все правильно. До речі, дехто з активістів писав заяви у поліцію з приводу залякувань. Та я не реагую на такі речі.

– А з мерії щось подібне звучало?

– Ні, не звучало, але складається таке враження, що на Листопадовій живуть в якійсь іншій паралельній реальності. Проблему не лише ігнорують, а й все сильніше включають адмінресурс на протидію активістам.

– Знаю, що Ви намагаєтесь зупинити будівництво ще й через суд. На позов і адвоката збирали кошти публічно. Правильно?

– Так. Ми зібрали майже вісім тисяч гривень. Цих коштів вистачило, щоби провести акції, найняти адвоката та оплатити судовий збір. Скоро оприлюдню черговий звіт про всі наші витрати та доходи, щоби люди бачили.

«На той світ ще ніхто грошей не забирав»

– Ви бачите себе в політиці?

– Я є членом партії «Демократичний альянс» з 2015 року. Розумів, що один у полі –не воїн, тому шукав підтримку. Про цю політсилу чув лише позитивні відгуки, без заплямованого минулого та з абсолютно прозорим фінансуванням. Тому став партійним. У команді завжди ефективніше працювати над вирішенням проблем. Та, чесно кажучи, загалом не люблю політики, бо бачу, якою вона є у нашій країні. Мені це не зовсім близьке. З іншого боку, якщо не йти туди, то знову все вирішуватимуть за тебе. Я готовий присвятити частину свого життя політиці, показати на власному прикладі, що й там можна залишатися порядною людиною. Чесно, не хочу до пенсії займатися політикою.

– Як гадаєте, змогли би пройти випробування владою та грішми?

– Не хочу бути голослівним. Переконаний, що не пройшовши цього випробування особисто, ніхто не може стверджувати, що зможе його пройти. У моєму житті гроші ніколи не стояли на першому місці. Сьогодні вони є, завтра – немає. В мене глибше бачення цього. Людина має лише одне життя, яке повинна прожити достойно. В час технологій, великого потоку інформації все десь зберігається, фіксується. Тому збирати плями до свого імені, імені дітей, рідних, продатися за гроші, влізти у схеми… Це не складно, так, але для чого? Після смерті забрати нічого не можемо, окрім пам’яті про нас. Тому мені важливіше щось корисне зробити для міста, країни, ніж заробити статки. На той світ ще ніхто грошей не забирав. Слід дивитися глибше!

– Дякую Вам за розмову! 

Джерело: Тижневик “Номер один”