Роман Воробйов: “Тепер я хочу побудувати в Тернополі маяк”

Коли я читала анотацію до нової поетичної збірки “Гіркий берег літа” поета, ідеолога “Сумної вівці” та “Тернопільська поезія мертва” Романа Воробйова там фігурував образ маяка.

«Маяк?» — подумала я. А який саме маяк? І зважаючи на вкорінення текстів у тернопільський топос і тернопільську людність чи то пак «озерних людей», то й маяк мав би бути свій. Ось про ця я й запитала Романа, а він розповів.

— Маяк — це як конечна надія, чи він буде поруйнований як олександрійський хтонічними коливаннями?

— В Те поряд озера є зупинка “Готель “Галичина”. Втім, усі водії маршруток, усі пасажири і всі таксисти знають її як “коло маяка”. Або і просто – “Маяк”. В дитинстві думав, що тут колись маяк стояв, справжній, великий, радянський, звісно, який світив ночами кораблям, які, відповідно, також колись тут були. Десятки кораблів, названі в честь капітанів та радянських військових. Думав, як класно було повертатися додому людям, що жили в цьому районі, бо завжди має ночами маяк світитися ж. В якому стані не поверталися б. Як не ясно не було б.

Тоді навіть і не підозрював, що цей топонім виник через кафе “Маяк”, що розмістилося саме поряд. Не підозрював цього, бо не мав грошей і не бував там.

Я ніколи не бачив справжнього маяка. Не бачив наживо те, як вони працюють, який мають режим, які проблеми вирішують, кому зараджують, який вигляд мають наглядачі. Думаю, там всередині мають бути такі високі гвинтові сходи з тонкими, витонченими поручнями. Хоча в деяких сходи кам’яні і поручі шершаві, грубі. Зверху має розміщуватися великий прожектор, який з зусиллями і зі скрипом можна буде повільно повертати. А на першому поверсі – сувенірний магазинчик з фігурками та листівками, а також – великою коміркою, де є місцина для кухні й для спання. Тому що в маяку має жити людина. Тому що комусь треба продавати сувеніри в магазині. Тому що треба, аби хтось піднімався по високих гвинтових або грубих кам’яних сходах і повільно, зі скрипом і з зусиллям повертав прожектор.

Саме тому не так важливо, чи може він зруйнуватися. Це і не конечна надія, тому що і «до», і «після» лежить робота. Певен, що маяки працюють зовсім не так. І що жити там і працювати з ними – це зовсім, зовсім інакше. Але це не так важливо.

— До речі, маяки – режимні об’єкти. Принаймні, в Україні туди не можна потрапити – таке може бути поглиблення метафори?

 — Нещодавно не зміг повернутися додому звичним маршрутом, бо люди з сусіднього дому встановили високу перегорожу з домофоном і перекрили таким чином шлях до заднього подвір’я мого будинку. Оминати все було довше, аніж шукати новий шлях, як мені тоді видалося, тому рішуче пішов малознайомими дворами. Цією дорогою, втім, довелося перелазити три інших забори, і на останньому я підвернув ногу, як приземлявся. Втім, уже в своєму дворі. Новий маршрут було знайдено – цілковито непотрібний, виснажливий, дурнуватий, що веде через зачинені та перегороджені об’єкти маршрут. Можливо, навіть режимні об’єкти.

Веду до того, що, гадаю, насправді можна потрапити всюди. Ти просто можеш в процесі підвернути собі ногу. Тому нехай це буде і таким поглибленням метафори.

Якщо в Тернополі побудують маяк (навряд) і якщо там буде конкурс (навряд-навряд) на наглядача, то хотів би бути саме ним. І в команді будівничих. Це був би не режимним об’єктом тоді, не повністю, позаяк сувенірна крамниця працювала б 24/7, тому що продавала там ще каву, чай та сіль… Десь так. Так, Анно.

Тепер я хочу побудувати в Тернополі маяк. Дякую.

Запитувала Анна Золотнюк.

Фото авторки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *