Тернолянка Lilya Lylyk створила веселі вовняні віруси (фото)

Ну от буває: слідкуєш за чиєюсь творчістю, але все чекаєш нагоди порозмовляти. Так у мене із Lilya Lylyk, котра валяє головні убори, шалі, декоративні речі.

І тут побачила зваляні з вовни віруси. Ось, подумалось, — це ж саме те, що треба. Зараз таких іграшок шість, Ліля каже, робила під час карантину під кіна.

Тож почали з них, а закінчили розмову про творчість й те, що вона робить з людиною.

 

— Чому вирішила зваляти віруси? Випереджу відповідь своєю версією. Лякає невідоме й особливо те, чого не можна побачити. Тож оприявнення вірусів — це така собі боротися проти невідомого, це терапія.

— Віруси виникли спонтанно, так вийшло. Карантин і загальна паніка, очевидно, стали каталізаторами. Іграшки я давно планувала спробувати зробити, а тут життя підкинуло таку чудернацьку нагоду.

Я багато чого сприймаю з гумором, тому мої віруси веселі. Можливо, це сміхотерапія і не тільки для себе. Все ж хочеться, щоби в нашому суспільстві усмішок попри все було більше. Хочеться, щоби довкола було більше доброзичливих і щасливих істот.

— Що ти думаєш про валяння як процес? Є там щось на кшталт медитації, часу подумати про своє, зазирнути всередину себе?

— Будь-яка діяльність — це медитація, навіть сварка (сміється — А.З.). Водій слідкує за дорогою — це медитація. Мама годує дитину — це медитація. Двірник прибирає — це теж медитація. Кожному своє, як говориться. Мені подобаються різні творчі методи самовираження. Валяння — в тому числі.

— Пам’ятаєш, чому почала займатись валянням? Яким був перший поштовх?

— Валяння відкрила для себе випадково. Хоча, як кажуть, випадковостей не буває. Майстриня з Тернополя Юля Пізар шукала працівницю. Юля робить прекрасне валяне взуття. Я прийшла, спробувала. Мені не одразу сподобалось. Мала упередження щодо валянок і поняття «валяти» (сміється — А.З.). Проте це було цікаво. І почавши цим займатись, досліджувала тему. З’ясувала, що вовна й вироби з неї — це мегапотужний пласт декоративно-прикладного світового мистецтва, українського в тому числі. Повстяні капелюхи, наприклад, або давньогрецькі тоги. Щоправда виготовляти взуття валяне для мене не дуже цікаво, тому, пропрацювавши півтора роки з Юлею, пішла у вільне плавання. І зараз працюю з абсолютно іншим видом вовни, який для мене більш вільний та необмежує у творчості. Я люблю різноманіття.

— У тебе багато шалей. Вони мені нагадують павутиння — і фактурою — хаотично-впорядкованою, і орнаментами. То мені так здається?

— Шалі в мене різні. Є ажурні, такі, що в них хочеться загорнутися літнім вечором на терасі чи біля моря, а є теплі, зимові.

Мені більше подобаються ті, як павутина. І так, при створенні їх я впорядковую хаос (сміється — А.З.).  Хоча це, звісно, метафора. Хаотичність полягає в тому, що я ніколи не знаю на сто відсотків, яким буде результат. Це чимось нагадує всі природні процеси. Садиш квітку чи дерево, вирощуєш дитину — з такими речами ніколи не вгадаєш на всі сто (сміється — А.З.).

— Кольори. Мені подобається те, що ти вибираєш помірно-яскраві, скажімо так, але розкажи про своє бачення того, яким має бути колір виробу. Як собі плануєш то?

— Кольори. Вони всюди. Я багато дивлюся (сміється — А.З.).  Небо зранку інакше, ніж в обід і ввечері. Асфальт після дощу інакший, ніж до нього. А ще коли на ньому бензинові плями — то взагалі гурманство для очей. Я бачу кольори. В шалях, в шарфах просто поєдную те, що бачу в природі й те, що є в торбі з вовною.

— Валяння це більше про творчість чи про порядок? Ти плануєш те, що вийде?

— Планую, але не заморочуюсь. Бо плани завжди можуть змінитись. Буває, підготуєш шаль до роботи, а якихось десять грам вовни не вистачило.

Валяння — це не про творчість чи порядок. Будь-яка діяльність дає людині відчуття творця. І це вже творцеві вирішувати, чи принесе йому діяльність задоволення і матеріальну вигоду, чи тільки щось одне. Я обрала для себе впорядковану творчість. Коли мені подобається те, що я роблю і ця справа почала мені приносити дохід. Звичайно, є в процесі й рутинна робота — куди без неї.

 

— На твої палантинах є різні малюнки. Зокрема, метелики й квіти. Як ти собі вибираєш малюнки?

— Малюнки. Ну це цікаве запитання. В голові виникає думка: «А чи не спробувати ось таке?». А потім запускається процес, часом буває, як у приказці — очі бояться, а руки роблять. А малюнки беру, знову ж таки, з природи.

— Ти означуєш свої вироби як slowfashion. Що маєш на увазі?

— Slowfashion — новий термін у моді. Не я його вигадала. Так називають тенденцію використання екоматеріалів і того, щоби речі служили довго — це пов’язано з екологічною ситуацією. Slowfashion стає стилем життя. Зараз його пропагують всі світові бренди.

Хендмейд займає тут особливу нішу та має перспективи для росту. Також мені приємний той факт, що український хендмейд досить швидко підвищує якість і стає конкурентним на світовому ринку.

— Розкажи про матеріали, котрі використовуєш. Чим вони тобі подобаються?

— Працюю з дуже тонкою овечою вовною — мериносом. Вона подібна до ангори й мохеру, надзвичайно м’яка й приємна. Завжди додаю до своїх виробів тільки натуральний шовк, не менше десяти відсотків. Шовк — це просто чудо чудове! Це мій улюблений матеріал. Він дуже різний: дикий, свійський, кольоровий, природній. Його можна і самій пофарбувати. І, до речі, шовкова промисловість є дуже перспективною галуззю для України. Для мене це теж було відкриттям.

— Наостанок розкажи про особливу річ, котру створила сама

—  Що ти маєш на увазі? (сміється — А.З.) Овечок я не вирощую, шовкопрядів теж.

Важко сказати, насправді. Кожну річ, що роблю, «вирощую». Це, певно, банально, але я їх з любов’ю «вирощую», а часто під якісь пісеньки. Потім проходить час, я росту в ремеслі й розумію, що вже можу краще. Але, навіть розуміючи недоліки, не розчаровуюсь в тому, що зробила.

— P.S. А ще мені сподобалось, що ти одягаєш скульптури у свої вироби

— Мені теж подобається скульптури «вдягати». Слава фотошопу! (сміється — А.З.).

Анна Золотнюк. Ілюстрації надала Lilya Lylyk.

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *