Український поетичний сад тернопільської художниці Олесі Гудими

08:30 | 29.07.201910:33 | 9.08.2019 Redaktor 458 Views

«Коли малюю, перебуваю у стані, що близький до медитації. Цей стан допомагає мені зрозуміти, хто я та відновити свій зв’язок із Богом. Хтось може поїхати у святе місце — а я сідаю малювати», — каже відома в Тернополі та далеко за його межами художниця Олеся Гудима.

За роки наполегливої роботи вона виробила свій впізнаваний стиль, що характерний особистісним осмисленням питомо українського мистецтва. Художниця постійно експериментує, працюючи з різними стилями: експресіонізм, абстракціонізм, символізм, наїв-арт, магічний реалізм, постмодернізм. Зазвичай Олеся Гудима створює картини серіями — «Ангели миру для України», «Українська Мадонна», «Кроки». Тож я поговорила з художницею про одну з них — присвячену віршам українських письменників, а також про творчість загалом.

Від слів до візуальних образів

— Олесю, чому ти почала цю серію?

— Мені з дитинства подобались цікаві ілюстрації. Власне, навіть більше вони, ніж текст. Слова мене не надто вражали, а ось ілюстрації були наче перекладом написаного на близьку мені мову образів. Пізніше мене теж більше зачіпала візуальна частина книжок, я почала звертати увагу на деталі, те, як саме художник передав своє розуміння твору.

Коли була малою, ми багато читали з батьками, у них була велика бібліотека. З чоловіком ми теж зібрали свою книгозбірню — де б ми не були, везли з собою книжки. Мені подобається колекціонувати видання із цікавими ілюстраціями. Одна з моїх улюблених ілюстраторок від дитинства — Валентина Мельниченко, а її «Дерево життя» для мене дуже знакове. Пізніше приглядалась до дуже різних художників. Цікаво було спостерігати за рисами ілюстрацій, котрі були притаманні певному історичному періодові. Так, українські ілюстратори навіть за радянських часів дуже часто вдавались до іконографічних прийомів у зображенні. Ті твори, котрі мене зачіпали, залишались зі мною, бо коли ми когось любимо, то ніби приєднуємось до його світу.

Перші ілюстрації робила, перш за все, для себе. Моє малювання на поезію почалось із того, що я написала свою збірку поезій та захотіла її проілюструвати. І так захопилась, що перестала писати вірші, а ось малювати не перестала…

Нині у мене є мрія співпрацювати із такими видавництвами як «А-ба-ба-га-ла-ма-га» чи «Видавництво Старого Лева», але я перша ніколи не пропоную співпрацю, бо вважаю, що найсприятливіші обставини приходять самі собою. Так сталось з моїм «Деревом життя», котре побувало на обкладинках журналів і книжок, на листівках, у різноманітних проєктах… Мрію, що так буде й далі.

Зрозуміти автора

— Більшість віршів, на які ти створила картини, написав Павло Тичина…

— Його поезія подобалась мені з дитинства, вона мене зачіпає. Дуже добре пам’ятаю, що в нас вдома було два видання його віршів — одне з ілюстраціями, мені воно подобалось значно більше, ніж те, що без.

Перш, ніж братись за ілюстрації, прочитала «Феномен доби» — книжку, яку про Павла Тичину написав Василь Стус. Вона дуже глибока, дає розуміння того, яким був Тичина. Я ледь не плакала, коли її читала. Мені треба було торкнутись до поетової душі. Тепер я знаю, що Павло Тичина взутим і одягнутим спав і був готовий тікати через балкон, бо по нього будь-коли могли прийти енкаведисти. І це все переживала людина такої тонкої душі…

Я обрала кілька особливо близьких мені віршів. У своїх роботах хотіла не просто показати, про що у них йдеться, а й те, як я бачу Павла Тичину.

— У чому особливості цієї серії?

— Роботи я створила олійними фарбами. Вони насичені величезною кількістю деталей. Їх можна домальовувати безкінечно, проте я відчуваю момент, коли додавати щось уже немає сенсу — воно не збагачує роботу, а стає зайвим.

Випари олійної фарби шкідливі, особливо, коли дихаєш ними по десять годин у день. Але малювання того варте. Можливо, я для того й живу, що би творити. Якщо ми не будемо згадувати про митців, то і вони, і їхні твори можуть піти в небуття. Я не хочу, аби таке сталось. Тепер думаю, чи не проілюструвати збірку Павла Тичини та видати, не чекаючи, поки хтось запропонує це зробити. Це було би круто.

— Ти говорила про те, що для тебе ілюстрації були перекладом на близьку мову образів, а, як думаєш, яку роль виконують твої ілюстрації?

— Якщо у мене є матеріали, можливість творити та бажання, значить, Богу це потрібно. Для чого це все? Щоби було. Щоби було багато пісень, віршів, картин — для збагачення духовного та культурного. Це спадок. Мені не раз казали — нас не буде, але будуть твої картини, на них будуть дивитись наші діти. Для чого ван Гог чи Пікассо малювали? Тепер ми дивимось на їхні роботи, любимо їх. А якби цього не було? Це мій доробок, можливо, скромний, проте він є. І він примножує український доробок і продовжує життя нашим традиціям.

— Розкажи про символи та деталі цих робіт

— У картині на вірш Лесі Українки «Стояла я і слухала весну» образ весни втілила у молодій жінці, котра з глека поливає квіти, що символізує процвітання. У роботі на поезію Павла Тичини «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов» я поселила Катерину Білокур. Ця художниця дуже любила мистецтво, вона відчувала його дуже тонко й присвятила йому життя, а по собі лишила багато плодів-картин. Вона відчувала, що квіти — це святі й часто їх малювала. Квіти в картині на вірш Тичини «А я у гай ходила» — стилізована спрощена Петриківка, я одягнула героїню в світлий стрій, котрий носили у часи Шевченка. А ще поселила там зайчика — хотіла додати частинку свого дитинства. Ця тваринка була на моїх улюблених ілюстраціях і її дуже добре малював мій тато. Тепер робота «А я у гай ходила» зберігається в Мічигані, а «Десь на дні мого серця» – у Львові, «Стояла я і слухала весну» — в Балтиморі. Кожне моє полотно має свою долю та потрапляє саме до тієї людини, якій воно потрібна.

Питомо українське

— Коли ми спілкувались з тобою минулого разу, ти казала, що всюди наголошуєш — ти українська мисткиня. Ця серія виразно українська…

— Так. Я вважаю, що нашу культуру треба берегти, особливо зараз. Те, що у нас послуговуються двома мовами, дуже впливає на збереження та розвиток українського, адже слова іншою мовою несуть іншу енергетику, а вона змінює наше світосприйняття. Це впливає на те, що нині є дуже мало справді українського. Так, є багато художників, але не багато використовують у творчості автентичні символи, образи, фігури, сюжетами — тобто у своїй суті та корінні таке мистецтво не є питомо українським. Тому нашу культуру треба берегти та розвивати. Іноді українці нагадують мені індіанців — вони помалу втрачали свою сутність, поки майже не розчинились у інших народах… Якщо ми не будемо триматись свого, то воно зникне. І я думаю, можливо, моя роль саме така — підтримувати українське.

— Як ти прийшла до цієї думки?

— Спершу мене цікавило, що німці малюють, а що англійці чи американці, мені хотілось знати, яке сучасне мистецтво популярне, я хотіла рухатись із ним нога в ногу. За кордоном люди багато купують картин, а художники малюють. Коли відбувається такий процес, то митці дуже потужно розвиваються в усіх напрямках, бо кожного разу вправляються та вдосконалюються — вони мають можливість напрацьовуватись. Думала, що й я так рухатимусь. Але потім повернулась в українське мистецтво. Знайшла близькі мені знаки, інтерпретувала їх. І тепер мої роботи виразно українські. А ще дуже круто, що я тут живу та переживаю разом із людьми події, котрі відбуваються з нашою державою. Мої переживання справжні і це відчувається в роботах. А ще я зрозуміла, що німцям чи англійцям цікаві саме такі — виразно українські картини, їм не цікаві ті, де немає яскравого духу.

Поринути в себе

— Ти одразу знаєш, якою буде робота?

— Коли їдеш у машині, знаєш, що мусиш потрапити з точки А у точку Б, але не знаєш, якими буде шлях, чи будуть на дорозі ями, чи не трапиться інших несподіванок. Ти рухаєшся покроково. Так само і я. Накладаю фарбу шар за шаром, деталь прописую за деталлю. Головне бути повністю в роботі — відрізати себе від зовнішнього світу. Щойно починаю міркувати про щось стороннє, картина віддаляється від мене і я не можу над нею працювати.

— Для того цього важливі сприятливі умови…

— Дуже важливо бути серед людей, котрі тебе люблять. Я дуже люблю бути сама, але дуже тішусь, коли я разом із сім’єю — це ті люди, котрі мене люблять, а я їх.

Дуже погано, коли ти оточений тими, котрі тебе не люблять, а ти просто цього не знаєш. Тоді у тебе нічого не вдається. А справа в тому, що ти себе не любиш. У мене був час, коли мені багато чого не вдавалось, і тоді я зрозуміла, що треба працювати із самооцінкою та розрізняти людей, котрі тебе люблять, і ні.

— Творчість допомогла тобі зрозуміти, ким ти є та полюбити себе?

— Усе життя малювання було тим, що мене розраджувало. Вісім років я перла на негативний досвід, аби навчитись розрізняти поганих і добрих, але я хотіла того досвіду. Проте, яка біда не була б — малювання було тим, що мені допомагало та заспокоювало. І коли тепер я думаю про те, що зробила за п’ять років, я так тішуся! Кожному Бог щось дав і дуже круто зрозуміти, що саме тобі дісталось.