Застиглі тернополяни в золотому меді. Галерея портретів Богдана Ткачика

– Ця виставка не для мене, а для них, – каже народний художник України Богдан Ткачик про експозицію «Історичні постаті Тернопілля».

Відкрилася вона кілька днів тому в тернопільській арт-галереї, там я й розмовляю з паном Богданом в оточенні майже півсотні портретів.

Є тут і наші сучасники — Богдан Мельничук, Микола Ткачук, Петро Сорока, й ті, котрі відійшли у засвіти — Михайло Бойчук, Соломія Крушельницька, Лесь Курбас, Петро Тимочко, Ігор Герета, Ярослав Павуляк, Степан Сапеляк…

– Така масштабна виставка, вочевидь, має слід певного підсумку, вагу певної віхи 

– На виставці до свого 65-річчя я представив різні полотна, серед них і портрети видатних уродженців нашого краю. Їх помітив очільник управління культури та мистецтва міської ради  Олександр Смик і подав ідею зробити тематичну експозицію. І ця ідея мене захопила. Я давно малюю портрети, але вони розходяться – на той момент у мене зберігалося лише близько п’ятнадцяти портретів – інші в музеях, приватних колекціях. Тож почав шукати свої твори. Це було важко зробити, але мені вдалося. Так для виставки назбиралось понад  п’ятдесят портретів. Але їх є набагато більше, приміром, тут представлені лише дві роботи, де зображений Ігор Герета, а всього їх до десяти. Ми були добре знайомі, часто бачилися, при спілкуванні відкривав його для себе по-новому і по-різному його малював. Так було й з іншими, чиї портрети писав по кілька разів

То дуже добра ідея зібрати їх в одному залі, а потім у каталозі. Тут є багато портретів тих, котрі відійшли у засвіти… І так я подумав, що виставку роблю не для себе, а для всіх них. Мені важливо, щоби історія не забувалася, і люди пам’ятали своїх видатних земляків.

Портрет специфічний жанр — треба зазирнути глибше, ніж  зовнішня оболонка…

– Мені до вподоби жанр портрету і я ціле життя ним займаються. Це – лише маленька частина того, що я створив. Є багато портретів відомих людей, котрі не були уродженцями, але пов’язані з нашим краєм.

Якщо зображення просто подібне на прототип – це модель. Я ж створюю образ — це набагато більше, ніж зовнішня подібність, тут головна подібність внутрішня. Я малюю тих, котрих добре знаю, відчуваю їхній внутрішній світ. Якщо ж зображаю історичних постатей, то дізнаюся максимально багато інформації про них, аби змоделювати внутрішній світ і передати його.

– Мені запам’яталося ваше поличчя Ярослава Павуляка. Знаю,  ви товаришували з ним, маєте особливе ставлення до його творчості, багато віршів настасівчанина знаєте напам’ять

– Моя творчість починається та будується на слові, адже воно було першим. Я дуже люблю вірші і, на щастя, найбільше друзів у мене серед поетів.

З-поміж них Ярослав Павуляк – геніальний та самобутній поет, подібних якому не було та нема. Його творчість коренями сягає, мабуть, у часи Кам’яної Могили. Його філософія настільки глибока, що мені іноді здавалося: він сам не розумів, звідки це все йшло. Мабуть, то все було закладено десь на генетичному рівні.

– На картинах багато велемовних деталей – гілочка в руках Ярослава Павуляка, горщики біля Ігоря Герети, ікона над Михайлом Бойчуком, колесо біля Петра Сороки… Та й одяг, у якому вони зображені, відповідає характерам

– Так, якби намалював Герету і «вдягнув» йому краватку, всі, хто його знав, сміялися б — він був простою людиною і не любив такого. Герета був геніальним археологом – могильник Черняхівської культури у Чернелеві-Руському, де він проводив розкопки, – найбільш досліджений в Україні. Він притягував, як магніт, він надихав, він умів ввести у світ творчого життя — люди розквітали й народжувалися по-новому.

Завдяки йому я познайомився з Іванною Блажкевич. Її портрет на цій виставці найстарішій — написаний 1975 року. Власне, з нього й почалася портретна серія. Пригадую, як ми — Борис Демків, Ігор Герета, Ярослав Павуляк, Ярослав Новак та інші — приїхали до неї в Денисів. То був кінець серпня, ми сиділи в її саду. Вона читала нам вірші Франка. Довго, близько двох годин. І щораз, коли підвищить голос, яблуко як бабахне на стіл. Це мені дуже запам’яталося. Тоді зробив начерки олівцем, з яких потім постав портрет.

– В руках у неї біла квітка

– Іванна Блажкевич писала для дітей. Дитячий світ – це щось світле, у ньому народжується надія. До речі, у тернопільській бібліотеці для дітей (нині — книгозбірня-музей літературне Тернопілля — А. З) створив настінний розпис, де зобразив її серед дітей.

– Важко не помітити, що багато робіт у золотих багетах, а для більшості робіт характерний тепле темне тло і м’яке золотисте світло

– Так, мій улюблений колорит — колорит меду. Він ранить душу і від нього хочеться жити.

– Розкажіть ще про кілька робіт і людей, котрі особливо дорогі.

– Картина «Мої друзі». Тут Дмитро Стецько, Борис Рудий, Ігор Герета – їх вже немає, а поруч – Ярослав Новак, Станіслав Ковальчук, я…

Ось це — портрет письменника Петра Тимочка, хоча він був з того ж року, що мій батько, у нас склалися дуже дружні стосунки. Він любив приходити до мене в майстерню на Острозького й дивитися, як я малюю. Присвятив мені вірш «В сутеринній майстерні Богдана Ткачика». А ось — це «Автопортрет з дружиною».

– Хто ви тут – яблуко чи вінець?

– І те, й інше (Сміється — А. З).

– А, коли малюєте автопортрети, розгадуєте себе?

– Часом себе важче розгадати, ніж когось іншого (Сміється — А. З). Стараюся створити той світ, в якому я живу, показати над чим міркую. Ось на цій роботі мальви — я їх дуже люблю. Це дуже українські квіти, вони монументальні. А я монументаліст. Розписи церков – це моя робота, а це – моє хобі. І хоча ці  речі в рамках, але мені здається, що монументальність у них теж присутня.

Анна Золотнюк.

Фото авторки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *