Ірина Кошелінська вишиває таємничий Тернопіль минулих століть (фото)

Хочете поблукати вуличками стародавнього Тернополя?  Торкнутися вічності  давно розрушених замків, фортець чи храмів? А картини ретро фільмів вам до душі? З Іриною Кошелінською все це можливо.

За фахом  Ірина Богданівна – інженер-механік, змалку любила точні науки. Але, як сама каже, від народження вишиває.

Спочатку це були серветки, картинки з котиками, рушнички з ружами. А чотири роки тому  відкрила для себе мистецьку нішу – голкою з ниткою відтворювати красу  історичного Тернополя. У мріях – вишиття усіх замків та відомих храмів, що є на території нашої області. Зараз у її руках  уже ожили фрагменти  Збаразького  і Вишнівецького. Свій доробок, а це 15 полотен, майстриня виставила в обласному центрі  у  бібліотеці-музеї «Літературне Тернопілля».

Дивлюся на картини і ловлю себе на тому, що бачу  світлини з  чорно-білого фільму.

Пані Ірина усміхається і каже, що, в дійсності,  цей спосіб роботи, як німе кіно – простий, але дуже елегантний.

Картини різних форматів у межах   найбільших стандартних фоторобіт. Здалеку і видаються   великими світлинами, чіткими, об’ємними. Але коли глянеш ближче, видно, як густо розсипалося маковиння дрібненьких хрестиків, що акуратно дивляться в один бік.  І хоч здається, що картини чорно-білі, насправді, зображення створює безліч  відтінків. Кількість їх знає лише вишивальниця.

– Щоб роботи були в одному стилі, я замінюю ті кольори, які  підібрала схема, – говорить майстриня.

Я уточнюю, звідки схема знає такі світлини будівель стародавнього Тернополя, які бувають в одиничному варіанті і лише на репродукціях чи фото. Пані Ірина ділиться секретом, що   з комп’ютером на «ти», от він і зчитує фото, перетворюючи на програму  вишиття хрестиком. Це ж наскільки полегшує роботу! Колись вишивальниці відшивали узори одна в одної, копіювали через папір… Мисткиня    згідна, що тепер з технікою значно простіше, але голку з ниткою в руках ніщо не замінить. Як і смак майстрині, яка сама бачить звучання кольорів.  Там,  де я  зауважила чорно-біле вишиття, вишивальниця   використовує до двох десятків відтінків.

– Це для того, щоб  була атмосфера давнини. Чорно-білий монохром із зеленим відтінком. Ви могли й не помітити,  але я використовую блакитний, сірий, білий, коричневий, зелений  тони. Інколи, щоб передати цей перехід, створити об’ємність , беру і по дві нитки різних кольорів.

Не даремно кажуть, що вишивання допомагає проявити фантазію і реалізувати творчі здібності. У нашої  героїні вони проявилися з любові до  ретро світлин  вуличок Тернополя, храмів, околиць, замків, будівель.

Адаптація ж  світлин у вишиття  дозволила здійснити  свої мистецькі  забаганки. Про з’яву ідеї і передумови пані Ірина нічого не може сказати.

– Видно, там  Хтось це запланував, – і показує рукою вгору.

Не відірвеш очей, вдивляючись в об’ємність зображення. Так і хочеться заглянути за картину, щоб знайти  продовження вулиці, чи рогу будинку, чи  торкнутися ліпнини, яка зачепилася  за  фронтон…

Пані Ірина бере в руки  полотно, на якому зображена вулиця.

– Такою колись була  вулиця Руська. Маленька, в’юнка. Ретро автомобілі, які тоді були найсучаснішими. Це була моя перша робота. Дуже хвилювалася, бо фрагментами не могла оцінити чи те, що мені хотілося,  роблю. А коли вишила, зрозуміла, що саме те.

Потім пані Ірина підходить до картин «Костел єзуїтів», «Синагога», «Катедральний собор»…

– На щастя, він зберігся. Пам’ятаю, у школі нас водили туди – там була картинна галерея.

Благословив на цю мистецьку стежку  Ірину Богданівну  її батько, який  у хворобі  потребував догляду. Чергування біля його ліжка і вдень, і вночі дало час на тільки для роздумів про життя, а й спонукало до заняття. Вишиття   і допомогло пережити цей складний період.

– Татові дуже сподобалася моя ідея  вишивати особливі будівлі Тернополя, – каже вишивальниця. – Він також дуже любив рідне місто. Коли побачив  парафіяльний костел, як на малюнку, згадав, як його підірвали. Він ще застав його красивим і неушкодженим. Казав, коли його руйнували комуністи, люди навколішки молилися і плакали… Його можна було ще від реставрувати, але підривали його не для того, щоб відбудувати…

Присвятивши себе такій незвичайній і оригінальній справі, пані Ірина сама стала істориком, архітектором,  поціновувачем легенд Тернополя, адже вона тернополянка в третьому поколінні, дитина асфальту, як сама каже.

– Це не просто місце, де народилася, це моя родина, це щось близьке і сокровенне,  це як обійми найрідніших людей, – розчулено каже тернополянка. – Ніде не змогла б жити, навіть не уявляю себе окремо від цих зелених вулиць,  ставка, стародавнього замку…

Слухаю і думаю,  що просто надійшов, визрів  для талановитої людини той час, коли в такій оригінальній формі можна зізнатися у своєму коханні цьому голубоокому красеню на ймення Тернопіль. Хтось вірші йому пише, картини, пісні складає, а Ірина Кошелінська – вишиває світлини, повертає до життя втрачену красу,  за якою може  стужився і сучасний Тернопіль. Майстриня вибирає такі світлини кінця 19-20 століття, де місто загадково-таємниче, привабливе, має особливий шарм. Історії будівель обростають легендами в розповідях старожилів. У своєму каталозі робіт, який поки що є в єдиному екземплярі, Ірина Богданівна зібрала історію про кожен об’єкт  вишиття. Ось ця картина особлива для вишивальниці.

– Це будівля сучасного кінопалацу – тоді це було польське гімнастично-пожежне товариства «Сокул», збоку читальня. Там далі у будинку працювала моя бабуня. Вона була компаньйонкою у пані. Сиділа біля вікна і вишивала, а дідусь йшов вулицею, побачив її і закохався.  Вони одружилися і виростили четверо дітей, восьмеро внуків. Дуже втішилася, коли побачила цю світлину. Якась особлива енергетика йшла від неї, – говорить  пані Кошелінська.

Треба сказати, що торкаючись картин очима, їх зримо і відчуваєш. Зефірні об’ємні будівлі ніби теплом віддають. Чи тому, що ти знаєш ці місця,  бачив на світлинах, чи якусь магію заклала в них авторка. Ірина Богданівна  усміхається і каже, що поки  вишиває – проживає в тій будівлі, десь там стоїть в гурті людей, чи мандрує  в підземних переходах, які з’єднували старовинні будівлі.

– Ось тут біля замку,  на світлині було багато людей, я залишила на  вишитті лише одну дівчинку… А може то з моєї родини,  з іншого життя. Це так загадково, коли гортаєш історію, чиєсь прожите життя-чи людини, чи будівлі. Це ж усе людські руки творили. Руйнували також, – філософськи коментує свої роботи мисткиня.

– Вишивання – цікавий процес, який вимагає посидючості, уважності і акуратності. Цей вид діяльності  під силу і початківцям, і  досвідченим рукодільницям. Єдина, мабуть,  відмінність – швидкість виконання роботи і її складність, – цікавлюся у вишивальниці.

– Спершу над однією картиною працювала 3-4 місяці. Зараз цей час скоротився майже удвічі, – говорить жінка. – Простіше вишивати  самі будівлі. Ось «Синагогу» я вишила швидко. Хотіла  виокремити, власне, стіни, монументальність. А «Вхід у парк ім. Т.Шевченка» кілька разів випорювала, торочила. Світлина була сонячної днини, листя  розвітрювалося, тіні врізнобіч. Ті кольори, які комп’ютерна програма видала, мені не сподобалися, я їх не відчувала. Складно людей вишивати, в русі, маленьких. «Катедральний собор» дуже багато часу забрав,  тони і напівтони, переходи – це ціле мистецтво. Скільки шию, скільки щось сама для себе відкриваю, вдосконалюю майстерність.

Ірина Кошелінська  планує  вишити сто картин у цьому стилі. Продавати навіть не думала, хоч виставка уже подорожувала по області і пропозиції були.

– Я не уявляю окремішньо одну картину, вона сумуватиме в когось в колекції. Вони силу мають, коли разом: візуально доповнюють одна одну,  підтримують, збагачують, вражають. Я хочу, щоб їх бачили люди. А картини також хочуть дивитися на людей, обмінюватися енергетикою, жити. Бо світлини  вигорять, зімнуться, загубляться, а картини – вічні…

– А ви не боїтеся, що вони витиснуть вас із квартири? – запитую, бо не уявляю сто таких потужних полотен  у габаритах помешкання.

– Я знайшла їм домівку. Вони тут будуть у приміщенні бібліотеки, де багато відвідувачів, поціновувачів старовини, рукоділля. Бібліотека, це ж аптека для душі. Може і мої роботи  стануть для когось солодким медом.

Це рукотворне диво  тепер у постійній експозиції бібліотеки «Літературне Тернопілля».  Хочете бачити, у що може втілитися любов до своєї маленької батьківщини, завітайте. Бо не знаю чи ще  де є   відображена історія Тернополя у такій великій концентрації любові.

Людмила ОСТРОВСЬКА, ПроТе

загрузка...

Comments are closed.