Кожна жінка має знати дві речі: чого і кого вона хоче, – Зоряна Замкова

Тернополянка Зоряна Замкова  навіть у буденності шукає естетику і творчість. Із семи років – в’яже. Нині – захопилася вишиванням сорочок. Друкується в обласній пресі, журналах, альманахах. Видала дві поетичні збірки “Фрески собору видінь” і “Клопоти з ідеалом”. Працює над інформаційним забезпеченням управління виконавчої дирекції ФСНВ в Тернопільській області. Заміжня, має доньку і сина.  Вона – цікава словесно, візуально і душевно. Ще одне підтвердження цьому – наша розмова.

– Яким був твій перший заробіток?

– На міжшкільному  комбінаті, де я, старшокласниця, здобувала спеціальність радіомонтажника, за паяння схем нам заплатили близько 20 рублів. На той час це для мене були чималі гроші – можна було місяць в кафе морозиво їсти. Та наближалося свято в моїх батьків – фарфорове весілля. І я купила  велику фарфорову вазу ручної роботи в українському стилі, розмальовану соняхами. Вона досі прикрашає їх оселю.

Першу свою заробітну плату в редакції «Подільського слова» ніколи не забуду. Цей журналістський колектив був не лише творчим, а й веселим.  Оскільки  тодішні мої «параметри» були 90-60-90. Щоб я їх не втратила, мені подарували тренажер – грацію, обклеєну картоном з обох боків, на якому значилося: «1 копейка». А в додаток мої друзі випустили газету під назвою : «доходи і видатки Зоряни». Там були дві графи: до зарплати і після. До зарплати – платив кавалер, після – фондую сама і т.д. Досі бережу наші  редакційні спогади і щиро вдячна моїм першим вчителям на професійній (і не тільки) ниві за ті напрочуд емоційні, приємні враження та набутий досвід, який ціную, шаную та пам’ятаю.

Взагалі кажуть, що душу  треба провітрювати враженнями.  Це найвища форма багатства.

– Яке найбільш яскраве враження маєш від спілкування з батьками у дитинстві?

– Дуже любила малою  з батьками ходити за озеро в ліс, пішки, через пів міста. Гратися в слова, коли дописуєш літеру і утворюєш нове. Колись в нас двері, практично, не зачинялися. Завжди було повно народу.

Перший серйозний виховний урок  теж пам’ятаю. Бачу себе трирічною в Одесі, де ми тоді мешкали. На сусідському подвір¢ї  до двох дерев підв¢язаний гамак – це предмет моїх найбільших і найпотаємніших мрій. Не іграшки, не солодощі… Сусідські діти кілька разів кликали погойдатися в гамаку, але мені не зручно проситися знову. І я заздро, вперше у житті заздро дивлюся на щасливих володарів такого скарбу. Але знаю, що ми не можемо собі дозволити купити такий самий гамак. Бо й так на останні гроші винаймаємо житло. Настрій у мене псується. І я зачиняю у кімнаті бабу Валю, німу господиню обійстя, яка любила мене, як свою дитину. Зачиняю на великий гак і баба Валя пів дня сидить в кімнаті, а потім вибиває скло в дверях. Вона тяжко дивиться на мене, коли мама приходить з навчання. І все без слів розуміючи, мама вперше ставить мене в куток подумати над життям.

– У чому полягає сенс сім’ї для тебе зараз?

– Хороша сім‘я, шлюб грунтуються не лише на взаємній любові чи повазі, а й на таланті довіри, дружби та підтримки. Коли мова йде про мою сім‘ю, я не намагаюся пригадувати себе від часів Адама та Єви. Це мій оберіг.

-У чому секрет гармонійних відносин між чоловіком та жінкою? Чи бувають ідеальні стосунки?

– Здається, ідеальних стосунків не існує. Приглядатись до людей, навіть дуже близьких,  треба злегка примружуючись. Коли ви перебуваєте в гармонії з собою та навколишнім світом, ви таку ж гармонію транслюєте, випромінюєте в світ. І це позитивне налаштування  завжди веде до успіху і творення стосунків.

Якщо знатиму, що коханому потрібні мої власноруч зліплені вареники, я із задоволенням буду їх ліпити. Не постійно. Щоб це не перетворилося на звичку, яку перестають цінувати. В кожному русі жіночої сутності шукаю отой смак життя.

Недавно у всесвітній павутині зустріла опубліковані останні слова Стіва Джобса: «Багатство, яке я нажив, я не можу забрати з собою. Все, що я заберу – це лише спогади, пов’язані з любов’ю. Ось справжнє багатство, яке повинно супроводжувати вас, давати вам сили йти далі…»

З роками обручки стають або тіснішими, або вільнішими. Мудрість стосунків – у вмінні надавати світлих барв коханню, пам‘ятати, що невеличкі знаки уваги роблять послугу великому спільному життю.

– Жінці в сучасному суспільстві все важче? Чи навпаки?

– Жінка повинна реалізуватись, знайти себе, відчути свою потрібність. На якомусь відтинку життя треба чесно відповісти собі на всі запитання й вибирати: присвятити себе суспільству або мистецтву, дітям або чоловіку, якого любиш. Поєднувати все це теж можливо, якщо в тебе є підтримка.

Кожна жінка має знати дві речі: чого і кого вона хоче. Якщо ви хочете  мати те, що ніколи не мали, вам прийдеться робити те, що ви ніколи не робили. Головне для жінки – зберігати в собі гармонійність. Турбуючись про свою красу, варто починати із серця і душі, інакше ніяка косметика не допоможе.

Квітучі жінки алергії не викликають. Та ніхто не молодіє після сорока, але ми можемо бути неповторними в будь-якому віці.

Якщо так сталося, що в жінки з особистим не склалося, вона змушена бути сильною. Може навіть себе й суспільство переконувати, що це — єдино можливий шлях для жінки. А потім зустрічає чоловіка, який стає центром її всесвіту. Тоді вона буде говорити, що сила жінки — в її слабкості. Тобто, жінка — дуже гнучка істота. І в цьому є мудрість. Потрапивши до інших обставин, вона буде дотримуватися зовсім іншої філософії.

Мій головний афродизіак – це інтелект чоловіків, їх доброта, щедрість, почуття гумору  і вміння вести себе і за собою. Бо чоловіки в соціумі  вміють елегантно відкривати двері перед жінкою, пустити у свій світ, а потім зачинити у тому світі, у  впевнених в собі жінок намагаються максимально викорінити цю впевненість.

Я теж борюся зі своїми слабкостями і, мабуть, ця внутрішня боротьба назовні виглядає – як сила. І чоловіча підтримка мені потрібна. Причому не така, як для багатьох жінок. Для мене головне – поруч сильний чоловік, який знає три важливі слова: «я це зроблю». Якщо людина в чомусь талановита  і може себе реалізувати — це теж є її силою.

– Як виховуєш своїх дітей? Що на твою думку у вихованні найголовніше?

-У вихованні дітей бувала часом жорсткою, боялася виростити амеб. Тепер шкодую за втраченим часом, бо  забувала в життєвій метушні про найпростіше і найголовніше – дітей треба не розвивати, не привчати, чи «дресерувати», а просто любити, бути з ними емоційно.

Н.Гаєвська, психолог, помітила одну цікаву тенденцію серед батьків – шалену, часом просто маніакальну орієнтованість на успішність своїх дітей. Потрібно всюди встигати, а то залишишся, не дай Бог, за бортом життя, станеш невдахою. Потрібно долати лінощі. Потрібно привчатися працювати. Розповідаємо своїм дітям про те, що займатися чимось просто необхідно. При цьому в очах дитини часто бачимо згаслий погляд і нерозуміння. При цьому зникає найважливіше, що ми можемо дати дитині: просто любов, просто час на спілкування двох особистостей. Виховувати потрібно себе, а дитина – це наше відображення. Діти не вміють фальшувати й пристосовуватися. Вони люблять не за щось, а просто тому що люблять. І вони вірять у дива. До речі, коли я знайомлюся з людиною, то відразу ж уявляю, якою вона була у п’ять-сім років…Взагалі, я побоююся людей, котрі не вміють іронічно ставитися до себе. По-моєму, це певне розумове каліцтво.

Батьки виховують синів – майбутніх чоловіків, в яких закладають свої ідеали і бачення світу. Жінки виховують дочок – закладають в них сакральне почуття самоповаги і материнства. Родини виховують нове покоління держави. Як бачу із сучасних подій, теперішнє молоде покоління в Україні – те, що треба: з новітніми знаннями, прагненнями, оцінками. І найважливіше – в молодих працює прадавній генотип, пов’язаний з відчуттям свого коріння, роду, батьківщини, цінностей.

– Хто для тебе авторитет у журналістиці, у літературі і в житті?

– Насамперед, це батьки. Вони в мене обоє належали до журналістських кіл і привчали з дитинства до роботи над словом. А загалом,  в  журналістиці, в літературі – це щороку інші автори. Але є з десяток тих, кого перечитую і щоразу дивуюся, бо на різних відтинках життя ті самі твори сприймаються інакше. Вчуся, дорослішаю, перемірковую, переосмислюю і свою поезію. Подобаються твори С.Татчина, Г.Осадко, В.Щавурського, багатьох інших. Доростаю до П.Сороки, Л.Романчук, світлої пам’яті Б.Бастюка. Багата наша земля талантами, у яких не гріх повчитися.

– Від яких речей отримуєш найбільше задоволення?

– Від музики, від художнього слова, від спілкування з розумними людьми, від творчості, яка в мене різнопланова. В’яжу з семи років, так що стаж достатній. Мені хотілося покласти край буденності, сірості та  однотипності тодішнього одягу. Зрозуміла, що моя краса, мій стиль — у моїх руках. У сьомому класі на дискотеці красувалася в новому костюмчику, який створила сама. Тепер навіть не пригадаю, скільки речей вимережили мої руки. Процес чимсь схожий на написання віршів — „вмикається” підсвідомість. Власне, тому я так люблю в’язати, вишивати — голова моя в цей час зайнята абсолютно іншими речами. Це така собі медитативна практика. На додаток до позитивної, ця пристрасть ще й дуже практична: хіба тепер купиш ексклюзивну, вишукану річ за кілька сотень гривень? Якщо в мене щось не виходить, застій в творчості – я розумію, що винуватити мені немає кого, треба встати і робити щось в цьому напрямку. А ще творчістю намагаюся рятувати свою уяву.

– Любиш самотність? Скільки найбільше часу можеш пробути наодинці із собою?

– Один тернопільський письменник колись мене запитав: «В твоїх віршах зустрічається слово «самота». Ти була самотньою?» Ніколи не була одинокою, покинутою.

Самотність – це внутрішнє відчуття дисонансу, настроєності,  коли необхідно побути у власній тиші, зважити, сконцентруватися або розслабитися. Настроїти камертон своєї душі. Адже насправді тільки втративши самого себе, стаєш по-справжньому самотнім. Колись написала:

…Наче вічна черниця,

піде самота поміж люди

І причинна усмішка,

як хвиля, збіга на вустах.

Десь під серцем була,

а тепер у світах світом нудить,

Хтось носив на руках,

а тепер – вітром стомлений птах.

У посрібленім дні

(що від снів посрібливсь)

причаїлась.

Із небесного ока дощем

обмивала сліди.

Підніми мене в сни!

Самота в моїх снах

заблудилась.

Хай живе там сьогодні.

Подітись немає куди.

 

– Як ставишся до критики на свою адресу? Що відчуваєш, коли несправедливо звинуватили?

– Кому з нас буде приємно вислуховувати на свою адресу критичні зауваження? Така вже природа людської натури. І це нормально, адже від сторонньої критики страждає самолюбство, часто виникає образа. Критика подібна на больовий синдром – вона попереджає тебе про проблему набагато  серйознішу, ніж сам біль. В першу чергу, варто навчитися відрізняти критику і критиканство. Останнє – це лише мішень для тренування в словесній майстерності.

Конструктивна критика має великий потенціал, і коли людина володіє переконливістю і силою, щоб її почули, значить, у неї є всі шанси успішно розвиватися і самовдосконалюватися. Я насамперед визначаю, наскільки обґрунтована критика, стараюсь зрозуміти опонента, вникнути в причини його невдоволення. Здатність брати на себе відповідальність за власні помилки – гарна риса дорослої, сильної особистості.

Якщо ти дав маху – визнай це. Нехай розуміння своєї помилки стане відправною точкою для початку продуктивної бесіди.

– Як вважаєш, чи є в житті речі, яких варто боятися?

– В кожної людини, як у надрах землі,  є все, що потрібно для повноцінного життя. І лише від кожної людини залежить, що вона дістане з глибини своєї душі, яке почуття, відчуття, емоцію, знання.

Боюся, коли люди зі своїх глибин витягають заздрість, байдужість, злість, а відтак боюся  ножа в спину, відчаю і зневіри. Боюся проспати щось надважливе, боюся втрат. Особливо – втратити віру у майбутнє своєї держави. Зрада, тривога і печаль – безмежна ріка, в якій береги кожен визначає сам.

– Віриш у те, що є в житті помилки, яких не виправити? Що підтримує тебе у тяжку хвилину?

– Ще Марк Твен піджартовував, що людина – єдина з творінь Божих, яка може червоніти і має для цього підстави. Життєві помилки – це наш досвід, а він, відомо, кращий за тисячі настанов.

Прагну у своєму житті говорити те, що думаю. Хочу мати таке розкішне право! Страшенно переживаю, коли когось образила. В дитинстві мені було дуже складно просити пробачення, але з роками навчилася відпускати образи і перепрошувати. Слово, яке ти випускаєш невідомо куди, має здатність найнесподіваніше відгукуватися, може бути бумеранґом, отрутою, хвилею, що здатна розчавити тебе або навпаки – піднести увись.

Довкола мене стільки прекрасних і добрих людей – мої рідні, друзі, які підтримують, допомагають реалізуватись, знайти себе, відчути свою потрібність.

«Погляд»

загрузка...

Comments are closed.