Портрети чоловіків, у яких горять очі, тернополянка Марія Ділай малює у техніці, яку використовував Леонардо да Вінчі
Через кохання ця жінка подалась у мандри. Була у майстернях знаних художників Києва Івана Марчука, Наталі Полтавець, Миколи Шевчука. І нарешті Марія Ділай втілила у реальність свою мрію – поїхала до Парижа на Монмарт, де художники Франції та усього світу демонструють свою творчість туристам і місцевим жителям.
– У Парижі я шукала нового розуміння себе, – ділиться художниця. – Чогось свого, справжнього. Може, й дивно, що у чужій країні. Але знайшла те, що шукала, – нові ідеї та натхнення. Я повернулася новою і справжньою. Мені випало у житті чимало випробувань. Знаю, що таке самотність, важка праця і безвихідь. Але вкотре переконалась, що Бог мене любить і чинить дива, скеровує до мене саме тих людей, які творять історію. Після цих подорожей сконцентрувала увагу на пейзажах. Намалювала кілька церков і замків Тернопільщини. Пробую себе у натюрморті. Восени планую організувати виставку.
Після останньої персональної виставки Марія Ділай довго мовчала, закрилася у собі. Каже, що це нормально, адже майже усі художники після репрезентацій усамітнюються.
– Це через пошуки себе, адже творча праця наповнює і виснажує водночас. Щоб набратися сил для нового, потрібно переосмислити все, що вже зроблено. Я навіть на якийсь час засумнівалась у своїх силах, думала, чи варто продовжувати все. Відчула себе ученицею на задній парті. Але згодом якось усе внормувалось. Впорядкувала свій внутрішній світ, який став виваженішим і простішим.
Марія Ділай створила галерею портретів відомих особистостей. Зобразила Пінзеля, Байду Вишневецького, Івана Франка, Івана Пулюя, Леся Курбаса, Романа Шухевича, Ігоря Герету, Ігоря Пелиха та інших відомих особистостей, імена яких пов’язані з Тернопільщиною. А Україна про неї дізналася після того, як у художниці вкрали портрет Кадаффі.
– Люблю малювати сильних, харизматичних особистостей, – каже художниця. – Мрію зображувати президентів. Нині працюю з підприємцями і творчими людьми, службовцями, з односельцями. Я не можу малювати знедолених людей. Мені шкода, що вони свого часу не вловили момент, не вхопилися за можливість, щоб щось змінити у своєму житті. Тому подобається зображувати сильних духом, брати з них приклад. Недавно працювала з Віктором Павліком.
Марія Ділай каже, що портрети замовляють переважно жінки. Їх лякає власна неприсутність у часі, що минає. Серед чоловіків портрети хочуть мати політики або творчі особистості.
– На портретах усіх чоловіків горять очі, – розповідає Марія. – Може, тому, що, перш ніж взятися до роботи, багато спілкуюся з ними, намагаюся зрозуміти характер, знайти позитивні риси у зовнішності і душі. Іноді закохуюся у них. Вони про це і не здогадуються.
Марія Ділай вважає, що некрасивих чоловіків не буває.
– Як у жінці, так і в чоловікові треба вміти побачити красу, – вважає вона. – У чоловіках навчилася вловлювати благородство, чесність, силу, внутрішнє чоловіче начало. Вони відкривають ці риси тоді, коли є справжніми, самими собою.
Іноді деякі риси на портреті художниця домальовує. Виправляє недоліки.
– Один портрет молодого чоловіка вдосконалювала, – розповідає художниця. – Він – археолог. Намалювала його не таким, яким він є, а таким, яким хотів би бути – засмаглим, із сережкою у вусі. Додала йому шарму такого собі мачо, м’язи підкачала. Тепер його друзі кажуть, що він на шикарного артиста схожий.
Над портретом Марія працює приблизно два місяці, вісім-дванадцять годин щодня. Вона малює у техніці “сфумато”, яку використовував Леонардо до Вінчі. Тому у предметів на картинах нема чітких контурів. Вони розсіяні, як дим.
– Я із задоволенням малювала б з натури, – каже. – Але більшість людей, яких зображаю, є відомими і дуже зайнятими, тому для створення їхніх образів використовую світлини, збільшую їх на комп’ютері. Починаю малювати з очей.
Крім техніки малювання портретного живопису, Марія вивчила психологію і фотографію.
– Найлегше малювати людей з асиметричним обличчям, тих, у кого великий ніс, підборіддя чи виразні очі, – ділиться художниця. – Правильне обличчя означає правильність характеру, іноді замкнутість.
Портрети сучасників Марія Ділай малює лише на замовлення. Працює викладачем живопису і рисунку у Тернопільському коледжі “Університету Україна”. Дає благодійні уроки дітям з обмеженими можливостями, зокрема глухонімим.
– У цих діток вроджене чуття дотику і кольору, – продовжує художниця. – З ними нелегко працювати. Але мені приносить задоволення розуміння, що можу допомогти в освіті таким дітям.
Малюванню Марія Ділай вчить і дорослих. Вік її учнів від трьох до шістесяти років.
– Малювати – нині модно. – каже художниця. – Це один з методів розвитку людини, запорука її психологічного здоров’я, тому пояснювати про доцільність і модність мистецтва просто немає сенсу. Серед моїх учнів – переважно чоловіки. Наприклад, відомий археолог Василь Ільчишин створює під моїм керівництвом серію натюрмортів. Вчиться малювати з нуля. Є діти відомих батьків – Настя та Аня Шкроботи, здібні і творчі, саме такі потрібні нашому поколінню мистецтва.
Марію Ділай до Києва запросив Іван Марчук. Показав власну техніку малювання.
– Я кілька днів жила у його майстерні, – каже. – Бачила його перші роботи. Іван Марчук мені порадив, щоб я малювала те, що маю в голові, а не копіювала когось. Сказав, що і реалістичним картинам слід додавати творчості. Процитував когось із відомих: «Чим більше я незрозумілий народу, тим більше мене цінують». Ми багато спілкувалися і Марчук ображався, що в Україні не підтримують молодь, казав, що талановиту дитину зазвичай затопчуть. Мене вразило те, що він прокидається раніше, ніж встає сонце, мало спить і мало їсть, ходить пішки до майстерні. Йому шкода витрачати час даремно. Напевне, крім таланту, саме його працьовитість привела до такого успіху. А ще після спілкування з Іваном Марчуком зрозуміла, що в усіх великих – душа чиста, як у дитини. Спілкувалася з ним улітку на відпочинку в Каневі, на Дністрі, побували в музеї Шевченка.Ця людина унікальна, знана усюди. Цікаво те, що в друзі Марчук вибирає простих, скромних і безкорисливих людей. А ще добре розуміє політику. Знаю про нього багато, про стиль життя у побуті і найдрібніші секрети його поведінки. Думаю, що напишу про це невеличку книжку. Цю справу мені довірив геній.
Художниця каже, що малювала завжди.
– Пам’ятаю, що до школи ще не ходила, а на асфальті постійно малювала обличчя людей, – пригадує. – А школяркою на останній сторінці зошита завжди вимальовувала принцес. Бог заклав мені дар до малювання, а життя довершило. Ще з дитинства шукала в людях лише хороше. Кожна жінка – принцеса у душі. Усі люди красиві, тільки треба це побачити.
Коментарі вимкнені.