Письменник роками продає свої книжки на зупинці в центрі Тернополя

Олексію Попадюку, якого можна побачити майже кожного дня на зупинці в центрі Тернополя, скоро виповниться 82 роки. Чоловік щодня в проміжку з 12 та до 19 години дня виходить продавати книжки. 

В «авторському розпродажі» зараз три книги. Всього він має п’ять, одну продав, іншу дописує, точніше вже майже дописав, проблема лише у «фінансах».

– У моїх книгах описано події в нас на Галичині, післявоєнного часу. Якщо почитаєте хоча б одну із них, то закохаєтесь в мого героя – з першого разу, це я вам обіцяю. Книжка всього 50 гривень, але я збираю не собі, мені старому багато не треба, просто хочу «нашкрябти» на наступну книгу, перепродуючи ці. Бо колись так: отримав 50 тисяч, то 5 з них йшло у видавництво, брав рукописи та й так моя книжка виживала. А зараз гривня обвалилась, то і криза не тільки в мене – запевняє Олексій Попадюк.

Автор розповідає, що на зупинці на центральній вулиці Тернополя продає вже близько чотирьох років. Перших два – стояв повсюди, а далі відколи зробили накриття – в кутку  стоїть постійно. Каже, що якби він там порохом не припадав і що б не говорив, книги продаються– не охоче.

– Книжки купляти зараз не дуже хочуть, бо мають всі дівчатка, такі як ти, мобілки, та й читають все з них та й тільки пальчиками перебирають по тому екрані. Я не знаю, що б це було, якби ту мобілку відібрати – напевне катастрофа. А колись все було по-іншому: прийшов взяв книжку та й читав, коли не було що робити. А зараз, навпаки, все є, окрім книжки: і телевізор, і радіо, і ті мобілки. Але це зовсім дві різні речі: сидіти за тим екраном і взяти в руки книжку. Наведу приклад щодо цього: на цій зупинці є бігборд, де намальована дівчина, але коли вона біля мене стоїть жива, то вже зовсім інша річ, я нею можу намилуватися, доторкнутися. І те ж саме книжка, якщо ти її взяв в руки, то ти її  відчуваєш, а всі ті інтернети, телевізори, то є недосяжне.

Письменник Олексій Попадюк має біля себе свої рукописи, виглядають вони так: на старенькому листочку, приблизно А4 формату, написано продовження з 384 сторінки. Пише автор все від руки

– Стараюсь писати без помилок, практика навчила, але інколи звичайно буває, що можливо загублю якесь слово (бо самі розумієте, роки дають своє), то виношу його на поля. Пишу десь з 70-ти років, через кілька днів мені буде 82. До того часу я не писав, потім почав чим раз тим більше захоплюватися цим, а вже зараз, то в думках постійно «висить» головний герой, не можу дочекатися кінця дня, аби сісти за стіл і продовжувати свою історію. І ти вже ні про що інше не думаєш, крім того як написати, бо воно тобі все в голові крутиться, крутиться… Одного разу був в мене такий випадок, коли приносив до друкарні написане, то дівчата не все розуміли, бо я пишу не теперішньою мовою, а тою яка була колись. І вони так сидять над тим текстом і думають, що ж то таке воно означає, десь напевне старий помилився, наприклад слово «лінколь», а вони здогадуються і кажуть, а можливо, це «лікар», а ну напевне «лікар», тай так пишуть. Або написав «фельдфебель», а вони собі: а може, то «фельдшер», та й пишуть «фельдшер», хоч цих два слова, як кажуть в Одесі: «Дві великі різниці». Вони отак пишуть, а я то все виправляю, але я не дивуюся, звідки їм знати такі слова. Я просто стараюсь писати мовою тієї епохи, яку пережив. Просто я є западенець, а тепер я є українець, просто я – Олексій Попадюк.

Олена КОВАЛЬОВА, Файне місто