Телеведуча Олена Герасименко: «Якщо берешся не за свою справу – це те саме, що ліпити вареники з гіпсу»

 Олену Герасименко неможливо не помітити серед телевізійних облич Тернополя. Вона – мудра, красива, з витонченим  смаком. Вражає своєю порядністю. Саме так. Порядністю і безхитрісністю у творчих колективах  можна лише вразити. Вона відверта і цікава. Щира і водночас тонко відчуває, коли варто проявити дипломатичність.   Знайомтеся ближче – Олена Герасименко, ведуча каналу ТТБ. Нині вона по той бік запитань. Вперше за 15 років.

Сама дивуюся цій цифрі. Уже п’ятнадцятий рік   не зраджую журналістиці. Адресу телекомпанії мабуть пам’ятатиму довіку. Бо жодного разу не змінювала роботу. Роками  з готувала переважно програми на медичну тематику. Працювала з дітьми у різних проектах: «Дитячі забави», «Тато, мама і я», «Після школи», «Учнівський щоденник».  Малюки мене тішили. Так цікаво,  як говорять діти, не скаже жоден політик. Вони правдиві і безпосередні. У  них я багато навчилася. Дорослішала разом з ними, шукала простих  істин. Потім народився новий проект, який залишиться найприємнішим спогадом  телевізійної  кар’єри.  Програма «Смак життя» змінила мене. Я виросла. Робила те, що подобається, а не те, що пропонують.  Це дуже важливо – робити те, що до душі. Те, що вдається.  Тоді буде результат. Бо якщо ти берешся  не за свою справу –  це те  саме, що ліпити вареники з гіпсу.

– Переваги або недоліки місцевих каналів. На відміну від столичних.

– Проблема місцевих,  підкреслюю – державних  каналів: у замовленні, яке потрібно виконати. Щороку нам  надсилають держзамовлення і щороку з нас вимагають його виконання. На все інше – треба шукати кошти. Але зважаючи на довгостроковий низький рейтинг каналу, спонсорів переконати майже неможливо. У нас діяло правило – не ускладнювати процес, спрощувати роботу. Це довело до примітивізму і банальщини на екрані в цілому. Багато глядацької аудиторії ми просто втратили. Столичні канали працюють  за новими технологіями, а ми ще дихаємо совковими переданнями. Будь-які зміни потребують якогось вибуху. У нас все розмірено пливе за планом. Часом аж нудить від того телеспокою. Таке враження, що керівництву каналу вигідно, щоб ми пасли задніх. Уже не пам’ятаю, коли у нас оновлювали студії,  техніку і так далі. Звісно, коштів нема в бюджеті. Але можна вдало використовувати той ресурс, який є. У нас капітальний людський ресурс, талановиті працівники. Але загниваюча система. Порятунку не бачу. Хіба в масштабному перезавантаженні.

–У когось мрієш взяти інтерв’ю? Чи є така людина? І з ким не хотілося б спілкуватися ні за яких обставин? Хоча і робота вимагала б.

– Нема такої особливої людини. Я люблю спілкуватися з тими, хто має думку. Мені цікава суть людини, її ядро, а не посада чи досягнення. Іноді від простих людей чуєш набагато розумніші речі, аніж від поважних.  Ненавиджу, коли тобі перед інтерв’ю пропонують список питань, на які готовий відповідати респондент. Як правило, це депутати і посадовці.

– Твоя найбільша телевізійна удача.

– Кілька років тому випала нагода відвідати  телевізії Європи. Побувала на студіях центральних каналів Австрії, Німеччини, Угорщини. Побачила, зрівняла,  розчарувалася. Нам далеко до європейців, бо ніхто з нас не хоче змінюватися самостійно, усі чекають якогось дива. А дива нема. Це стосується і професійної діяльності, і життя загалом.

– А телевізійна невдача якась запам’яталася?

– Моя невдача – це невдала мовчанка по замовленню. Пам’ятаю, як  під час революційних подій нам «закривали рота», змушували йти врозріз суспільству, яке вимагало змін. За зйомки на Майдані давали догани. Коли під стіни телекомпанії прийшли пікетувальники, хотілося провалитися крізь землю – було неймовірно соромно, бо серцем ти з ними, а працюєш в системі.  Отут бачу найбільший прорахунок місцевого мовлення. Бо ми мали шанс завоювати глядача по-зи-ці-єю. А ми цього не зробили. Заховали голови у пісок.

– Чи пригадаєш  казус якийсь суто телевізійний? З чогось,  може,  досі смієшся.

– Казуси у нашій роботі щодня. То пропала касета з відео, то стерли твій звук, то мікрофон заглючив, то  гість на ефір не прийшов. А сміюся з того, коли у нас на екрані показують програми минулого десятиліття, а догани роздають за неправильну букву у титрах. Оце для мене казус.

– Що на твою думку людину змушує рости? Внутрішні зміни, тепличні умови. якийсь дискомфорт чи  щось інше?

– Тепличні умови якраз не сприяють росту. Людина адаптується і все. Її влаштовує зона комфорту. Вона боїться коливання температури. Свого часу я теж  пріла в теплі.  Допоки не розсердилась на себе за бездіяльність. Життя стало схоже на схему – дім-робота-дім.  Так усі живуть, скажете.  Але рутина з’їдає внутрішній компас  людини. Вона не знає куди рухатися, бо вивчила тільки  звиклий маршрут. У житті стільки прекрасного,  нового і омріяного, що годі встигнути. Взялася за написання книжки.  Вже ось-ось читачі познайомляться зі мною в іншому фасоні.  Хочу встигнути багато.

– Чи позначається телевізійна робота  на твій характер, на смаки?  Чи на особисте життя телебачення впливало якось?

– Телебачення мене загартувало. Загартувало мої думки. Ніколи не було бажання, щоб мене впізнавали на вулиці. Радше хотілося, щоб після  програм самі  люди змінювалися. Мені подобається бути індикатором. Допомагати глядачам побачити правду.  А на особисте,  бувало,  й  не залишалося часу.

– Кому довіряєш у житті і чому?

– Зараз уже сама не знаю кому довіряти. Брехня породжує ще більшу брехню. Я замешкалася. Влада спотворює навіть хорошу людину. Усі грішні. Тому довіряти треба лише Богові.

– Телеведуча і мама. Чи вдається безболісно поєднати це?

 – Я пішла на роботу, коли доньці було два роки. Тоді було боляче це поєднувати. Вона росла, поки мама «була в телевізорі». Зараз Катруся випускниця і моя товаришка.

–  Чи вчить  тебе  чогось твоя дитина?

–  Доня тішиться моїми здобутками. Вона читає мої тексти, є чи не головним критиком у моїх творчих ваганнях. З питаннями: а як краще? – це до неї. Вона наполегливо вчить рухатися до мети. І це мені подобається.

 – Друга половинка тебе надихає у житті? А ти її? Чи, навпаки, вчасно опускаєте один одного на землю?

– Ми,  як шальки терезів. Гойдаємося то в один бік, то в інший.  По черзі шукаємо натхнення і підтримки.  Я – вірю в нього. Він – заохочує мене. У цьому напевно і є сила подружжя – бути одним. Мій чоловік вже давно казав, що я засиділася на одному місці. Мабуть, він і є тим поштовхом до моїх внутрішніх змін. Вірить, що  можу щось більше. Тепер я вдягнула інші окуляри і по-новому оцінюю життя та й роботу.

– Чи знайшла рецепт гармонії у житті? Який він?

– Абсолютної гармонії у цьому світі годі й шукати. Але це вічне прагнення людини. Я не виняток. Теж шукаю. Якщо  бачу напрямок  свого руху, тоді  є сили для подальшого поступу.  А гармонія – в мені, в тобі, в кожному з нас. Це той спокій, який дозволяє  щасливо зануритися у сни і щасливо прокинутися вранці. Все решта – то дарунки з неба.

– Чим керуєшся у житті? Твоє золоте правило, якщо є таке.

– Що людина посіє – те вона пожне. Це прописна істина: якщо посіяв бур’ян, не чекай, що зійде матіола.

– Які ще маєш хобі, чим цікавишся, які читаєш книжки?

– Люблю відкривати для себе незнані куточки на карті. Завжди подорожую з книжкою. Це ідеальне поєднання для мене. Так усамітнююся з думками. Це заспокоює. Зараз читаю Анну Гавальду. Люблю перечитувати Ф. Бегбедера, Я. Вишневського. Якщо переживання автора співпали з твоїми, ти знайшла частинку себе і відповіді на  питання – ось і маєш у списку улюблену книжку на певний період.  У  мене їх кілька.

– Умієш дуже добре виглядати. Це питання природного смаку чи можливостей? 

–  Смак потрібно виховувати з дитинства. Можливості – лише підкреслять те, що було закладене змалечку. Якщо ж навпаки – є можливості, але нема смаку, то це виглядатиме завжди смішно. Погодьтесь. Бути модною для мене означає вміло розставити акценти на собі. Головне – не переборщити. Запорука краси жінки – це хороший сон і любов тих, хто поруч. Повірте, це найкраща косметика. Жінку, яку люблять, видно здалеку.

 

Наталка Петрів