У кожного своя війна, – тернопільські волонтерки борються за Україну голкою

Тисячі метрів тканини та ниток, безсонні ночі за швейною машинкою, тривожні думки, мрії про перемогу і вдячні серця наших бійців. Тернополянки більше року тому стали справжнім тилом для української армії і безупину шиють необхідні речі хлопцям на передову.

Аби побачити, чим живуть волонтерки сьогодні, про що мріють і за що хвилюються найбільше, журналіст «Погляду» завітала у майстерню тернопільського ательє «Люкс». Його директор Ольга Бородіна ще у липні минулого року прихистила у своїх стінах майстринь, які ножицями, голкою та ниткою воюють заради майбутнього нашої держави.

«У кожного своя війна і кожен воює по-своєму», – з усмішкою кажуть волонтерки. Усі ми хотіли бути користими у такий непростий для України час, тож об’єдналися заради спільної справи.

 Тамара Філик, Віра Корицька, Олена Стахова, Ольга Греля і ще десятки жінок, прізвища яких просто не встигали записувати через величезну кількість роботи. Кожна з них зробила свій внесок у допомогу фронту.

 Тамара Філик прийшла у Штаб Самооорони після того, як дізналася у ЗМІ, що потрібні швеї для допомоги нашим військовим. Досвідчений закрійник і талановита майстриня, яка кілька років вийшла на пенсію, вона стала незамінним організатором тернопільської швейної сотні, наставником і нестримним двигуном, завдяки якому вдалося виконувати величезні замовлення на передову.

За півтора року роботи, згадує Тамара Філик, використали тисячі метрів тканин, усе до останнього клаптика. З того, що вже не годилось на маскхалати чи нашоломники, плели маскувальні сітки або шили хустинки.

–         За фахом я жіночий і дитячий закрійник. Я б навіть в страшному сні не могла подумати, що буду жити в повоєнні часи, і що я також буду казати «до війни» і «коли закінчиться війна», як мої батьки. Ніколи я навіть не могла подумати, що я буду шити військовий асортимент, – додає Тамара Філик –  Але, бачите, як склалося, так склалося.

Тернополянки шиють нашоломники, маскувальні костюми, термобілизну та інші потрібні речі. Для продажу – вишивали екосумки.

Чи не найбільшої слави набули труси для наших бійців. За словами Тамари Філик, спершу їх намагалися виготовляти з однотонної тканини та не дуже яскравої. Однак коли залишилися лише незвичні веселі малюнки, то вирішили спробувати і їх.

– Ми кроїли кольорові труси і думали, ну, як же хлопці будуть реагувати, – каже жінка. –  Ну, це ж в якісь квіточки, сердечка, кубики. Але коли перша передача пішла, ви знаєте, ми були дуже раді, хлопці подзвонили і кажуть, передавайте, будь ласка, нам якомога більше таких веселих, каже, бо при тих всіх тяжких буднях військових вони піднімають нам настрій.

Спільна справа об’єднала у роботі десятки, сотні тернополян. Волонтерки розповідають, самі вони не змогли  зробити такий об’єм роботи. Висловлюють особливу вдячність директору ательє, яка погодилась безкоштовно надати приміщення, підприємцям, які долучалися, тернополянам, які приносили тканину, брали пошиття додому.

Вироби майстринь з файного міста вже давно мають добру славу на Сході.

Пригадують, після Нового року передали у зну АТО партію маскхалатів. І буквально на свята був дзвінок.

– Один харківський підприємець зіткнувся на передовій з тим, наскільки потрібні масккостюми. Дізнався, що їх виготовили у нас. Каже, я хочу передати вам тканину, – розповідає пані Тамара. – Незнайомець ані не преставився, ані не сказав своїх реквізитів. Єдине, знаємо, що він з Харкова.  Передав багато якісної тканини. Таких безіенних героїв багато. Були такі випадки, що нас до сліз доводили. Приходила бабця 76 років, приносила простинь новеньку зі своїх запасів старих і приносила кілька метрів байки, питала, чи то підходить. Ми ледь не плакали, коли вона пішла. Ви знаєте, я досі щиро вдячна абсолютно всім-всім людям, хто приніс хоча би метр тканини, хто долучився тим, чим міг.

– Відколи стала волонтеркою, не дивлюся новини, – додає жінка. – Для мене це дуже важко. Я не витримую цієї напруги. Я сприймаю кожного солдата як сина. Єдине, чого я зараз найбільше хочу, щоби ця війна якнайскоріше закінчилася, і щоб наші всі-всі хлопці прийшли додому, щоб абсолютно кожна мама дочекалася сина, бабуся – онука, дружина – чоловіка і кожна сестра побачила свого брата.

Волонтерки до сьогодні продовжують допомагати хлопцям на передовій. Адже допоки є потреба,  не можуть залишити свій пост. Найбільше вони мріють про перемогу і про те, як займатимуться рукоділлям, шитимуть сукні і зможуть обійняти тих незнайомих героїв, для яких вже більше року вплітають любов і молитви поміж тканину та нитки.