«Я його шукаю серед живих»: тернополянка Наталія Бойко чекає повернення чоловіка, який зник на війні
Ігор Бойко востаннє зателефонував дружині 12 вересня 2025 року. Він сказав, що його підрозділ в оточенні й там пекло. Згодом побратим розповів Наталії, що, ймовірно, бачив загибель її чоловіка. Проте тіла Ігоря досі немає, а офіційно він вважається зниклим безвісти. Наталія продовжує шукати чоловіка: перевіряє списки полонених і загиблих, звертається до волонтерів, пише в морги й відвідує акції на підтримку родин зниклих безвісти, йдеться в сюжеті Телеканалу Тернопіль1.
«Якщо я загину, забери моє тіло», — таке прохання Ігор сказав дружині перед тим, як повернутися на фронт після відпустки. Тоді Наталія не хотіла вірити, що чоловік може не повернутися з війни. Вона переконувала його не налаштовувати себе на погане, нагадувала про військових, які вижили з перших днів повномасштабного вторгнення.
Тепер ці слова не виходять у неї з голови. Наталія хоче, щоб чоловік повернувся додому. Вона досі не знає напевно, що з ним сталося, і не може поставити крапку в історії їхньої родини.
Про 24 роки спільного життя, останні розмови з Ігорем і пошуки, які тривають попри біль та невизначеність, Наталія Бойко розповіла у програмі «І сила, і воля».
24 роки разом і прощання біля брами
Наталія та Ігор прожили у шлюбі 24 роки. Разом виховали двох дітей, усе життя мешкали в Тернополі. Ігор працював водієм маршрутки, возив пасажирів міськими вулицями. До мобілізації їхнє життя було звичайним родинним життям, у якому були робота, діти, спільні плани й упевненість, що завтра вони знову будуть разом.
20 червня 2024 року Ігоря мобілізували. За словами Наталії, це сталося, коли чоловік вийшов на ринку перекурити й отримав повістку.
Дружина принесла йому необхідні речі. Їй дозволили ненадовго побачитися з чоловіком, але до нього не пустили. Вони встигли зробити фотографію, яку Наталія відразу надіслала дітям.
— Він сказав: «Чого ти плачеш? Все буде добре». Мені настільки було важко. Нам дозволили поговорити пару хвилин, не пустили до чоловіка. Я з ним зробила фотографію, — пригадує вона.
Коли Ігоря забирали, Наталія стояла біля брами й не хотіла йти додому, доки не побачить, як він поїде. Чоловік просив її повернутися, але вона залишалася на місці.
— Поки тебе не заберуть, я не піду додому, — відповіла вона.
Вона бачила, як військовослужбовців збирали біля дерев. Ігор, за її спогадами, дорогою раз у раз озирався. Цей сумний погляд дружина пам’ятає досі.
1 серпня 2024 року Ігор вирушив на Слов’янський напрямок.
Наталія описує чоловіка як доброго, чуйного, справедливого й слухняного. Він пішов служити, бо вважав це своїм обов’язком. Про те, що відбувалося на фронті, вдома розповідав мало. Навіть коли було важко, намагався заспокоїти рідних звичними словами.
— Він усе казав: «Все добре, їду на роботу». Навіть коли я йшла на роботу, він знав, що я йду в першу зміну, зранку телефонував: «У мене все добре, їду на роботу». Повернуся з роботи — зателефоную, — розповідає Наталія.
Вона знала, що за цими словами стоїть зовсім не звичайна робота. Але Ігор не хотів, щоб дружина й діти бачили війну зблизька.
Коли Наталія пропонувала приїхати до нього на вихідні, чоловік відмовляв. Казав, що дуже хотів би побачити рідних, але не хоче, щоб вони приїжджали туди, де тривають бойові дії.
Він просив їх думати про війну лише те, що показують по телевізору, — і не бачити того, що доводилося переживати йому.
Після контузії йому було важко повертатися до звичайного життя
Восени 2024 року Ігор служив у 60-й бригаді та неодноразово виходив на позиції поблизу Тернів. Наталія пам’ятає, як доводилося чекати на його дзвінки. Зазвичай військовослужбовці перебували на позиціях по три дні, а на четвертий чоловік виходив на зв’язок.
Одного разу після тривалої відсутності звісток Ігор зателефонував рано-вранці в неділю.
— Він сказав: «Я втікаю. Ми біжимо, тільки я не знаю куди». Ми переживали, що сталося. А тоді о дев’ятій ранку він зателефонував: «Все добре, ми вже на місці. Ми повернулися», — пригадує дружина.
Під час одного з обстрілів ворожий снаряд влучив у бліндаж, де перебували військові. Ігор урятувався сам і допоміг вибратися побратимові з Тернополя.
Після бойових виходів чоловік отримав контузію. У лютому 2025 року він уперше приїхав у відпустку. Повернення до цивільного життя давалося йому нелегко.
— Він казав: «Мені шум заважає, мені світло заважає. Тут життя, тут люди живуть». Він не міг адаптуватися, був тривожний, — розповідає Наталія.
Дружина бачила, як війна змінює чоловіка, хоча він і не розповідав про все, що пережив. Вона намагалася підтримувати його, створювати вдома спокійну атмосферу, нагадувати, що на нього чекають.
Під час тієї відпустки Наталія запропонувала зробити сімейну фотосесію. Ігор не любив фотографуватися, тому вона здивувалася, коли чоловік одразу погодився.
Вона пояснила, що колись ці світлини стануть пам’яттю для дітей, коли вони виростуть, одружаться, матимуть власні родини. Тоді можна буде переглядати фотоальбом і згадувати, як тато був на війні.
Фотосесію вдалося провести лише близько пів години: Ігореві заважали шум і світло. Але за цей час зробили багато гарних кадрів. Згодом вони стали для родини особливо цінними.
У червні 2025 року Ігор знову приїхав у відпустку — цього разу на 15 днів. Тоді він не раз повторював, що з війни не повернеться.
Наталія сердилася, коли чула ці слова. Намагалася переконати чоловіка, що не можна заздалегідь налаштовувати себе на найгірше. Нагадувала, що є військові, які воюють від перших днів повномасштабного вторгнення й досі повертаються додому.
Але Ігор говорив про це знову.
Перед тим як вирушити назад на фронт, він зупинився на порозі й сказав дружині слова, які вона запам’ятала назавжди:
— Я цей раз уже не повернуся. Я коли загину, забери моє тіло, щоб деякі кабани мене не тягали там, так, як я бачу, коли вивозив хлопців, що там робиться.
Наталія тоді не могла прийняти цих слів. Тепер намагається виконати прохання чоловіка, хоча досі не знає, де він і що з ним сталося.
Останній дзвінок: «Ми в оточенні»
26 серпня 2025 року Ігор зателефонував дружині кілька разів. Під час однієї з розмов сказав, що його забирають, але сам не знає, куди саме.
8 вересня він повідомив, що військові того дня не виходили на позиції, бо в небі була небезпека.
Наступного ранку, 9 вересня, Ігор зателефонував із чужого номера. Розмова була дуже короткою.
— Він сказав: «Я в Шандриголовому. Якщо зі мною щось станеться, шукай мене в Шандриголовому». Я відразу перепитала: «Де ти?» Він каже: «У Шандриголовому. Я на самому нулі», — розповідає Наталія.
Вона чекала, що чоловік, як і раніше, за кілька днів зможе зателефонувати й повідомити, що все добре. Коли зверталася до військової частини, їй відповідали, що Ігор виконує завдання згідно з бойовим призначенням.
Але 12 вересня 2025 року о 18:27 пролунав останній дзвінок.
— Він зателефонував мені й сказав: «Тут пекло, я не доживу до ранку. Ми в оточенні». Я ще хотіла йому щось сказати. Він запитав тільки, як ми з дітьми, як мама. Зв’язок закінчився, і я почала бити на сполох, — пригадує дружина.
Наталія телефонувала до військової частини, на гарячі лінії, намагалася з’ясувати, що відбувається. У відповідь знову чула, що чоловік виконує бойове завдання.
16 вересня їй передали голосове повідомлення від Ігоря. Він говорив утомленим, сумним голосом, але запевняв, що все гаразд.
— Він просто сказав: «У мене все добре. Тут просто немає зв’язку. За два-три дні я з вами зв’яжуся. Не переживайте, я вас усіх дуже люблю», — розповідає Наталія.
Це були останні слова чоловіка, які почула його родина.
30 вересня 2025 року Наталії зателефонували й повідомили, що Ігор зник безвісти. Вона не могла повірити почутому. Як це можливо, якщо ще нещодавно чоловік телефонував, запитував про дітей і казав, що любить їх?
Вона не знала, куди звертатися й що робити далі. Коли ввечері додому повернувся син, Наталія сиділа на дивані й плакала.
— Він прийшов із роботи, радів: «Мамо, як пройшов твій день?» Я обертаюся до нього, а він запитує: «Що сталося?» Кажу: «Наш тато пропав безвісти», — згадує вона.
Відтоді родина почала шукати Ігоря.
У документах — імовірна загибель, але тіла немає
Наталія з дітьми збирала документи, переглядала фотографії та списки військовополонених, шукала будь-яку інформацію в Telegram-каналах. Родина здала зразки ДНК, сподіваючись, що це допоможе встановити долю Ігоря.
24 жовтня слідча запросила Наталію прийти за документами. Жінка взяла із собою доньку. Вона не знала, чого очікувати, але боялася почути найгірше.
За словами Наталії, слідча відкрила матеріали розслідування й попросила прочитати останній абзац. Там ішлося про те, що Ігор Бойко, виконуючи бойове завдання в Шандриголовому, отримав поранення, несумісне з життям.
Жінка перепитала, чи це точно.
Їй пояснили, що відповідний документ надійшов у межах розслідування. Водночас, оскільки тіло не евакуювали, Ігоря продовжують вважати зниклим безвісти.
Для Наталії це не стало остаточною відповіддю. Вона не бачила тіла чоловіка, не могла попрощатися з ним і не мала підтвердження, яке дозволило б завершити пошуки.
— Я не зупиняюся, я його шукаю. І поки є цей один відсоток надії, віри, ми його шукаємо живим, — каже вона.
Жінка розуміє, що свідчення й документи можуть вказувати на загибель Ігоря. Проте поки його тіло не повернули, вона продовжує перевіряти кожну можливість.
Побратим розповів, що сталося під час виходу з позицій
Згодом Наталії зателефонував побратим її чоловіка Ярослав, якого вона називає Яриком. Він розповів про події наприкінці вересня 2025 року.
За словами Наталії, чоловіки перебували на позиціях зі своїми групами. Військовослужбовці, з якими служив Ігор, загинули. Побратими об’єдналися, а 28 вересня вирушили на зачистку.
Коли поверталися, їх помітив російський дрон. Військові почали тікати й забігли на подвір’я, де була альтанка. За розповіддю Ярослава, дрон скинув вибуховий пристрій. Ігор упав.
— Ярик каже: «Я відразу бачу, що ваш Ігор загинув». Коли він прийшов до тями, його вже забрали хлопці. Вони побігли ще по Ігоря і передали по рації, що «браконьєр — 200», — переповідає слова побратима Наталія.
Ярослав повідомив їй, що тіло Ігоря залишилося на околиці Шандриголового. Він також розповів, у яких складних умовах перебували військові: довго були просто неба, не мали достатньо їжі та води. Те, що скидали з повітря, розбивалося, тому доводилося шукати воду й харчі в населеному пункті.
За словами Наталії, побратим розповів, що одного разу військові знайшли в будинку банку з м’ясом. Розділили її на дві порції, частину залишили на наступний день.
Ігор не дожив до тієї вечері.
Ярослав говорив Наталії, що її чоловік не боявся йти вперед, вів за собою інших і допомагав побратимам. За його словами, Ігор ніколи не залишав своїх у біді.
— Він казав, що я маю пишатися своїм чоловіком, що він був таким відданим воїном, — розповідає Наталія.
Вона слухала й намагалася зрозуміти, чи йдеться справді про її Ігоря. Однією з деталей, яка переконувала її, були слова про біль у лівій нозі: у чоловіка була пластина, через яку йому було важко ходити.
Розповідь побратима дала Наталії більше відомостей про можливі обставини загибелі. Але не повернула того, чого вона найбільше потребує, — можливості побачити чоловіка й поховати його.
Вона шукає його серед полонених і загиблих
Наталія не обмежується очікуванням офіційних повідомлень. Вона перевіряє списки полонених, переглядає відео, звертається до волонтерів і пише в морги. Намагається з’ясувати, чи проводили евакуацію тіл із місця, де, за словами побратима, міг загинути її чоловік.
Вона знає, що навіть суперечлива або неповна інформація може мати значення. Тому продовжує шукати будь-яку зачіпку, яка допоможе встановити долю Ігоря.
— Я все одно його шукаю серед можливих полонених. Які є обміни? Я завжди переглядаю списки полонених, відео, бо є непідтверджені полони, є тіньовий полон. Це один відсоток надії. Він дає мені сили жити далі, шукати його, — говорить Наталія.
Вона також шукає чоловіка серед загиблих. Звертається до волонтерів, пише в морги, цікавиться евакуацією тіл. Поки не має остаточної відповіді, не хоче відкидати жодної можливості.
Для неї важливо не лише дізнатися, що сталося. Якщо Ігор справді загинув, вона хоче повернути його додому й поховати, щоб у родини було місце, куди можна прийти.
— Навіть якщо мій чоловік загинув, ми дуже чекаємо, щоб його забрати й поховати. Але доки б’ється моє серце, я його шукаю. І доки є хоч якась надія, шукаю його живим і серед живих, — каже жінка.
Невизначеність не дозволяє родині ні повернутися до колишнього життя, ні остаточно попрощатися. Наталія не знає, чого чекати від наступного дзвінка. Кожен невідомий номер змушує її хвилюватися: раптом телефонує слідча, раптом є новини про ДНК, раптом нарешті вдалося щось з’ясувати.
Прапор, який Ігор зробив для побратимів
Наталія регулярно відвідує акції на підтримку військовополонених і зниклих безвісти. Каже, що ці зустрічі дають їй сили, бо там вона бачить людей, які переживають таку саму невизначеність.
Вона чує історії інших родин, знаходить підтримку й відчуває, що її біль не залишається непоміченим. Водночас ці акції мають для неї ще одну мету — нагадувати суспільству про військових, доля яких досі невідома.
— Коли багато людей кажуть: «Що тобі ті акції дають?» — вони дають мені віру і надію. Це моя підтримка. Я зустріла там людей із такою бідою, як у мене. Це моя опора, — пояснює Наталія.
Вона наголошує, що зниклих безвісти та полонених багато, і їхні родини потребують уваги. Те, що сьогодні ця біда не торкнулася конкретної сім’ї, не означає, що завтра все не зміниться.
На акції Наталія бере прапор, який Ігор зробив власноруч. Таких прапорів він виготовив два: один надіслав додому.
Тоді дружина запитувала, навіщо він це зробив. Ігор відповів, що прапор потрібен для побратимів.
Тепер Наталія носить його на зустрічі родин зниклих безвісти, їздить із ним на акції в різні міста України. Річ, яку чоловік створив для підтримки інших військових, стала для неї способом продовжувати його справу й нагадувати про тих, хто досі не повернувся.
17 травня 2025 року Наталія та Ігор мали відзначити 24-ту річницю шлюбу. Але замість спільного святкування вона поїхала на акцію в Кропивницькому — з фотографією чоловіка та його прапором.
— Я б ніколи не подумала, що на 24 роки нашої річниці чоловік буде у статусі безвісти зниклого, а я буду з його фотографією, з прапором стояти на акції й шукати його, — говорить вона.
«Я хочу, щоб він повернувся додому»
У Наталії збереглися сімейні фотографії, спогади про спільні роки й останні слова чоловіка. Вона пам’ятає, як він намагався заспокоїти її перед від’їздом, як телефонував із фронту й повторював, що все добре. Пам’ятає і його прохання забрати тіло, якщо він загине.
Тепер це прохання стало для неї ще одним болісним нагадуванням про те, що вона не може виконати його без допомоги й достовірної інформації.
Наталія продовжує чекати на новини від слідчих, військових, волонтерів. Вона хоче знати, чи вдалося евакуювати тіла з місця, про яке розповів побратим, чи є збіг за результатами ДНК, чи може Ігор перебувати в полоні.
Вона не приховує, що свідчення побратима дають підстави думати про загибель чоловіка. Але не може відмовитися від пошуків, поки не має остаточної відповіді.
Для Наталії Ігор — не ім’я у списку й не номер у документах. Це чоловік, з яким вона прожила 24 роки, батько їхніх дітей, людина, яка щодня телефонувала, щоб сказати, що їде на роботу й усе добре.
Вона хоче повернути його додому. Якщо він живий — знайти його. Якщо загинув — дочекатися повернення тіла, поховати й мати змогу прийти до нього.
Поки цього не сталося, Наталія продовжує шукати. І тримається за надію, яку не може підтвердити жоден документ, але й не може відпустити.
