Казка про тернопільську Яму

Жила-була собі Ямка. Щороку вона росла, розросталася. Любила вона усі пори року, крім літечка. Бо влітку майже не падав Дощ і Її було не помітно.
Зате кожного разу, коли проїжджала Машина – дослухалася, чи бува не лунає погане слово її кермувальника в адрес Ямки…
Вона була єдиною і самотньою. Два Будинки, які стояли обабіч, майже ніколи не звертали на її уваги. Люди теж змирилися з її присутністю та намагалися чим поскоріше одійти від неї.
Любила Ямка лише дітей шкіл №27 та №26, а ще зі садочку, що поруч. Малеча галасливо топталася по Ямці, особливо коли приходив Дощ. А дощ приходив рідко, проте не сам, а зі Зливою. І коли Ямка стала справжньою Ямою – повноводою, глибинною – діти перестали до неї навідуватись через власну боязнь та перестороги батьків. Яму лякливо обминали і Машини.
Лише будинки скоса позирали на Яму: і що далі? А Яма день-у-день набиралася гніву і води. Здавалося вона от-от вибухне і проллється у підїзні двори…
Та одного дня на сусідньому Бульварі замешкалися люди, Вони технікою проривали доріжки, завозили пісок, камінь, щебінь…
Яма перелякалася, чи бува не асфальтовуватимуть Бульвар, а за одно і Яму. Тоді ж Її не стане.
Впродовж чотирьох з половиною місяців Яма не жила – існувала в очікуванні найгіршого для неї кінця. Свій біль Їй не було кому розділити, адже хазяйнувало Літечко. І чомусь не приходив Дощ.
Та очікування не справдилися. Привезли не асфальт, а бруківку…
Погожого дня Яма крадькома спостерігала за відкриттям оновленого Бульвару і подумки дякувала, що немає Дощу, бо люди разом з високими людьми тоді б замітили Її. О,то точно!
…настрій Ями дотепер такий же непривітний. Вона ні до кого не вітається і ні в кого нічого не просить, лише щоразу після шкільних дзвінків виглядає галасливих дітей, а вони все не йдуть і не йдуть.
Автор: Світлана Гуменна