“Кулінарія на Галичині завжди була формою любові”, — Володимир Гевко
Кулінарія на Галичині завжди була формою любові.
Позбавлені повноцінної соціальної участі за віковою та гендерною ознакою, галицькі бабці узурпували владу на кухнях.
Вічно зайняті алхіміки, кухня ставала їх способом пошуку філософського каменю. Незалежно від пори року та часу дня, на кухні завжди щось кипіло, булькало, шкварилось, пеклось, смажилось, тушкувалось, відварювалось, відціджувалось, патралось, сіклось і нарізалось, настоювалось, кисло і бродило. Кожен простий зараз продукт, сир там чи м’ясо, отримував магічну особливість розлітатись на добрий десяток страв. Як гросмейстер-шахіст, нормальна галицька бабця одразу бачила сім варіантів розвитку подій, просто глянувши на відціджену голівку сиру, що мирно скапував останніми краплями в марлі. Сирники, запіканка, пампухи, налисники, сирна закуска, вареники, палюшки, салат. Окремі маестро бачили незрівнянно більше, згоден.
Відваріть курятину, – кажуть сучасні дієтичні порадники.
– Шо то ше за холєра, відварена курка?!, – нервується бабця із нашого минулого, розпарена коло баняків і пателень. Тушена в сметані грудка, запечені литки, тушені пупці і печінка, смажений на олійці з цибулькою мозок.
– Що там бабцю? – питаєш з порогу.
А вона тобі замість відповіді голубці на стіл – швах. І капуснячку. І кавалок медівника. І компоту ше з порічок.
– Та во, шось нині ніц їсти нема, ше’м не варила.
У дитинстві нас любили рецептами, сортами і варіантами. Нас обігрівало тепло духовок під музику баняків, слоїків і ложок. Наша система Монтесорі пахла цинамоном і борщем, мала смак варення з рожі і холодного молока.
Інерцію цього воістину прекрасного способу комунікації зі світом – через кухню, я спостерігаю ще у окремих людях. У тому, як вони печуть сирник і дбайливо розкладають його перед своїми дітьми – впізнається стара школа зморщених, з добрими очима галицьких бабусь.
І це є найпрекраснішим варіантом любові до людей.
Коментарі вимкнені.