Месник «Зоренко» — ключова постать націоналістичного підпілля на Микулинеччині
З архівів СБУ.
Однією із ключових постатей націоналістичного підпілля на Микулинеччині в період 1948-1950 років був знаний народний месник на прізвисько «Зоренко». У цій статті ми хочемо розповісти про нелегку долю людини, що ховалася за цим псевдонімом, згадати про окремі звитяги героя, а також про його рідних та односельчан, які забезпечували йому надійний тил протягом всього його бойового шляху… І, звичайно, без цього не завершувалась жодна історія, про зрадників, арешти, слідства, вироки та спецтабори…
«Зоренко» — Антон Федорович Андрущишин народився у 1913 році у с. Чортория (нині Миролюбівка) в типовій селянській сім’ї того часу: батьки — Федір Йосипович та Ганна Григорівна, двоє братів – Петро (1910 р. н.) та Ярослав (1920 р. н.). Важко сказати, з якого саме часу хлопці загорілися ідеями про незалежну самостійну державу, бо інформації про це немає, але вже з 1943 року всі троє були в лавах місцевого осередку ОУН. Завербував їх туди тодішній районний провідник, житель с. Лука Іван Пилипович Комар. Крім них, першопрохідцями чортирийської партизанки стали: Михайло Наконечний (псевдо «Бей»), Ярослав Федик («Орест») та Нестор Федик («Тарас»). Старші брати одружилися. Дружиною ж Антона стала уродженка Чорториї Емілія Іванівна (дівоче прізвище не відоме). В 1940 році у них народився син Орест. Обраницею Петра стала полька Галина Ваврівна Рутковська (1911 р. н.). У 1944 році Господь благословив їх донечкою Олесею. Здавалося б, все чудово, життя тільки починається, молоді сім’ї, маленькі діти…
У 1944-му, з приходом «других совєтів», почалися масові призови до війська. Центральний провід дав вказівку ігнорувати та ухилятися від служби в рядах Червоної армії. Більше того, необхідно було проводити агітаційну роботу серед молоді для розповсюдження цього заклику. Старшому брату Петру все таки не вдалось уникнути долі червоноармійця — він був призваний до війська. Встиг повоювати, отримав поранення, нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною».
А Ярослав із Антоном вирішили опиратися до останнього – перейшли на нелегальне положення та переховувалися у лісі. Проте Ярослава швидко впіймали, у травні 1944 року. Після короткого слідства 31.07.1944 року Я.Ф. Андрущишин вироком військового трибуналу визнаний винним та засуджений до 15 років таборів. Там ниточки обриваються… Жодної інформації про місце відбування покарання, подальшу долю, місце поховання немає. Напевно, саме арешт брата та подальші чутки про його смерть стали тою безповоротною точкою у житті Антона Федоровича. З того часу їхня родина перебувала під особливою пильною увагою органів держбезпеки.
Після завершення війни Петро повернувся додому. Незважаючи на наявність братів – «ворогів народу», він, будучи ветераном, що проливав кров за нову батьківщину, мав авторитет у районного керівництва. Свідченням цього є той факт, що починаючи з 1946 року, він працював завідуючим буфетом у селі. А це — доступ до дефіцитних продуктів, взуття й одягу, керосину та сигарет. Такий привілей став важливим аргументом під час вибору подальшого життєвого шляху — в ліс до Антона він не пішов. І це рішення влаштувало обох братів. Адже Антон із побратимами постійно потребували харчів, теплого одягу та інших життєво необхідних речей, які були у Петровому буфеті. Аби не привертати уваги та не підігрівати й без того пильну зацікавленість МГБ прізвищем Андрущишин, Антон залучає до місцевого підпілля Марію Войтківну (1905 р. н.), Марію Прокопівну Віблу (1917 р. н.) та Ганну Кирилівну Брикайло (1910 р. н.). Основною функцією цих жінок було посередництво між «Зоренком» та його братом, дружиною та іншими членами сім’ї, аби уникнути очних зустрічей з останніми. Саме вони забезпечували життєдіяльність боївки УПА в складі 5-6 чоловік. Через них циркулювала підпільницька пошта, вони збирали в селі продукти, одяг та гроші на потреби бійців.
З кожним днем становище західно-українського селянина погіршувалось. Окрім вже згаданих призовів до армії, більшовики виловлювали молодь та відправляли на роботи на Донбас, збирали контингент, грошові позики, в активну фазу перейшла примусово-добровільна колективізація. Місцевий більшовицький актив застосовував надзвичайно широкий спектр засобів впливу, аби змусити того чи іншого господаря підписати заяву про вступ до колгоспу: постійні грабунки, побої, арешти у зв’язку із надуманими або малозначимими правопорушеннями.
На той час у селі жило багато депортованих із Польщі українців, яких спочатку погнали на схід і південь України. Однак, наситившись «колгоспним раєм», всіма правдами і неправдами вони перебралися в Західну Україну. Один із них — Клим Буляк — так відповів агітаторам, які вербували його до колгоспу:
«Я вже бачив те добро, про яке ви мені говорите, в Дніпропетровській области і другий раз до нього не піду, хоч забийте мене. Я був свідком, як там ваші колгоспники гинули з голоду і ніхто їм не допоміг». Агітатори, не маючи контраргументів, дали йому спокій і пішли до переселенки Марії Шастяк, яка також вже була в колгоспі в Миколаївській області. «Мої діти мали згинути у вашім колгоспі, але завдяки тому, що я вибралася на Західну Україну, де ще немає всюди колгоспів, я врятувала їх від голодної смерти. Відчепіться від мене, не хочу вашого раю, хочу тільки мати ще кусник хліба», — почули вони у відповідь.
До речі, причиною такого бідного та нужденного життя був зовсім не супротив колективізації чи зрив «п’ятирічки». В злиднях жили й ті, хто чесно трудився для побудови комунізму. Одного разу, навесні 1948 року, неподалік села повстанці зустріли працівника УШОСДОРу (аналог автодору). Родом він був із Мінська, працював інженером. Спершу чоловік прийняв повстанців за бійців ВВ МВС, але, довідавшись, хто перд ним, почав відверту розмову. Нарікав на партійців та скаржився на своє нужденне життя: “Смотрите, какие ботинки у меня. Я — человек с высшим образованием, получаю в месяц 500 руб., но, хотите — верьте, хотите — нет, не могу прокормить свою семью. А такие паразиты, как Терещенко (1-й секретар РК КП(б)У), Сусленко (нач. РО МГБ), Стриешин (голова РВК), Дженджеристый (заступник голови РВК) наживаются на людях и получают высокую зарплату». Користуючись моментом, повстанці пояснили йому, хто вони та за що боряться, що вони не вбивають мирних людей, як переконує большевицька пропаганда, тільки нищать сталінських вислужників та паразитів. На прощання дали йому просвітницьку літературу.
У 1948 році радянська влада з метою активізації боротьби з ворожим елементом у Західній Україні почала застосовувати новий метод. Рідних та близьких «бандеровскіх бандітов» масово вивозили у віддаленні куточки СРСР. Від початку року у Чорториї майже щотижня проводили так звані ревізії. Командував ними оперуповноважений РВ МДБ Панченко, або ж його начальник Шовнін. Зазвичай, під виглядом обшуків, кілька десятків озброєних МДБистів грабували домашні господарства, нищили майно, мордували людей. Як правило, «улюбленцями» ЧКістів в Чорториї були Петро Федик, Семен Лучків, Петро Гарматій, Іван Гарматій, Степанія Брикайло, Петро Романів, Петро Андрущишин, Ганна Брикайло, Олекса Шуліга, Михайло Ясінський, Олекса Дудар, Іван Гриб, Василь Дільний, Федір Віблий та Петро Тисліцький.
Однієї серпневої ночі 1948 року на вулицях Чорториї знову загуділи двигуни вантажівок. Яскраве світло автомобільних фар розрізало густу нічну темряву, заглядаючи у кожну шибку, збентежило й без того наляканий люд. Це був один із тих рейдів, коли забирали в Сибір. Його жертвою стала й дружина «Зоренка» Емілія Іванівна. Її разом з іншими привезли до Микулинецького РВ МДБ, де розмістили по камерах та тримали кілька днів. Якось Емілія, попросившись у туалет, скористалася тим, що охоронці були п’яні, та втекла. Розуміючи, що додому йти не варто, пішла до лісу, де переховувався її чоловік з іншими повстанцями. І не прогадала, бо вже вдосвіта війська МДБ робили рейд у Чорториї та обшуки у них на подвір’ї. Більше 30-ти істребків, бійці з гарнізону ВВ МВС та місцеві МДБисти на чолі з Шовніним перевернули всю хату, зірвали підлогу, розвалили піч, висипали та змішали усе збіжжя, сильно побили «Зоренкового» брата Петра. Вимагали, щоб той видав Антона та Емілію. Проте той не сказав ні слова, відповівши: «Ви стежите за ним і не можете його зловити, то як можу я це зробити?»
Повстанці, як єдина сила, що хоч якось чинила опір радянському вкоріненню на західноукраїнських просторах, не могли залишатись осторонь, коли ворог-окупант так знущався над їх сім’ями, сусідами та односельчанами. На той час «Зоренко» та ще один житель Чорториї Нестор Дмитрович Федик (псевдо «Тарас»), 1911 р. н., перебували в складі боївки районного провідника ОУН «Зозулі» (Володимира Петровича Панця), уродженця села Лучка. Боївка базувалася на околиці лісу неподалік Чорториї у спеціально обладнаній криївці. Підрозділ був добре озброєним та спроможним виконувати різні бойові вилазки. Так, відомо, що 04.02.1948 р. повстанці ліквідували головного організатора колгоспу в с. Буцнів Філемоненка (східняк, комсомолець, після відступу більшовиків залишився тут та одружився з місцевою дівчиною); 04.04.1948 р. в тому ж Буцневі повстанці ліквідували голову колгоспу Йосипа Наконечного; 10.06.1948 р. в Настасові Упівці обстріляли авто, яким постійно їздив голова районного військомату Іван Стриєшин. Проте, як виявилось пізніше, того разу автівкою їхав заготувальник райпотребсоюзу Бачинський зі своєю дружиною; 12.07.1948 р. в Мишковичах повстанці спалили нафтобазу тракторної бригади.
З приходом осінніх холодів у 1948 році місцевим повстанцям довелося шукати нове укриття, яке підійшло б для відносно комфортної та безпечної зимівлі. Перше, що спало на думку «Зоренкові», — це його стара криївка, яку він облаштував під сараєм у поляка Юзефа Салецького ще у 1944 році, на початку свого підпільницького шляху. Проте Салецького кілька років тому виселили до Польщі, а в його маєтку живе переселенець Василь Гаврон (1913 р. н.) із сім’єю. Потрібно було прозондувати через місцевих, чи можна йому довіритися. За справу взялася братова дружина Галина. Від неї «Зоренко» дізнався, що у травні 1946 р. родина Гавронів була переселена зі села Явірки, Новотаразького повіту Краківського воєводства. Разом із Василем проживають його дружина Марія (1913 р. н.) та четверо дітей: Ольга (1936 р. н.), Петро (1938 р. н.), Ганна (1946 р. н.) та Микола (1946 р. н.). Батьки й сестра Ганна (1922 р. н.) проживають окремо. Загалом родину охарактеризували, як таку, що не помічена у близьких контактах із комуністичним активом. Тому «Зоренко» попросив братову організувати йому зустріч із Василем.
У листопаді 1948 року В. А. Гаврон зайшов на запрошення сестри в гості. У хаті була дружина «Зоренка» Емілія та братова Галина, яка вже встигла потоваришувати з Ганною, сестрою Гаврона. Посидівши близько години, Василь зібрався йти, але жінки попросили його затриматися, пояснивши, що мають прийти люди, які хочуть з ним поговорити. Й справді, десь за 15 хвилин у хату зайшло двоє озброєних чоловіків. Як згодом з’ясувалося, то були Антон Андрущишин («Зоренко») та Нестор Федик («Тарас»). Вони викликали Василя надвір для розмовиі повідомили, що у нього в сараї є вхід до їхнього потаємного бункера. Василь не повірив, бо нічого такого раніше не помічав. Повстанці запропонували разом пройти до нього на подвір’я, аби він пересвідчився на власні очі. Зайшовши до стайні, «Зоренко» з «Тарасом» витягли кілька масивних каменів із фундаменту у дальньому куті стайні. Й справді, це був вхід у підземну схованку. Після цього підпільники сказали здивованому Василеві, що вони планують перезимувати у цьому бункері. Попросили соломи на підстилку та відро води. Також поставили до відома, що час від часу будуть передавати через нього листи своїм рідним.
Важко уявити, які думки роїлися в голові В. Гаврона того вечора. Адже він чудово розумів, чим для нього може обернутися таке співмешкання… Одразу пригадалися слова родички виселених Салецьких, місцевої жительки Ганни Кирилівни Брикайло, яка сказала йому, коли він отримав ту хату: «Не тішся з того, що отримав таке добре господарство. Через нього ти колись потрапиш у велику біду…»
Коментарі вимкнені.