Відомий письменник Олесь Воля про наймолодшого Героя Небесної Сотні з Тернопільщини Назара Войтовича

Дивлюся, рухаюся вперед, скільки духу стає. Думаю, не випадково простягують мені дні грядущі обнадійливі, незрадливі руки свої, немов давньому випробуваному другові.

Я боровся, борюся й боротимусь, бо вірю в мій український народ.
Я ще почнуся в собі оновленими бризками дерзновень, і ми розквітнемо разом з моєю терплячою, просвітленною Божим духом і спротивом проти олжі матір’ю Україною.

Олесь Воля (Міщенко Олександр Володимирович) – відомий український письменник, мислитель. Вершинне його досягнення – трикнижжя фундаментальних праць «Книга буття України. Мор»; книга афоризмів, думок та філософських фресок «Піраміда духу»; щоденник «Сорок років. 1969 – 2009».
Нова книга-сповідь «Роздуми», що була надрукована у журналі «Золота ПЕКТОРАЛЬ», написана динамічним, пружним стилем і читається з неослабною увагою. На сайті журналу подаємо фрагменти-спогади, пов’язані з Революцією Гідності, думки і загибель наймолодшого Героя Небесної Сотні з Тернопільщини Назара Войтовича.

П’ять років: 2010 – 2014 
Щоденник

18 лютого (2014)
На Майдані стрілянина, дим, сморід. Літають, як змії червоні, «коктейлі Молотова», в тулумбаси гатять надсадно – немов кінецьсвіття зачули. А дзвони церковні не дзвенять сріберно-чисто, навпаки: гудуть забруднено-приглушено – гу-гу-гу! Гу-у-у-у… З боку вулиці Інститутської, звідки вогонь і смалятина від горіння гумових шин, на ношах поранених несуть.
Одного, другого, третього. Самі ноги стирчать у чоботах та голови закіптюжені з-під брезенту виглядають. «Ой, Боже, ой, лишенько! Фашисти вбивають. Ой, що ж ти, Господи, на білому світі допускаєш…» – чую чийсь голос жіночий істеричний. Волання жінки заглушує потужний густий вигук різношерстого натовпу: «Слава Україні!», у відповідь – громовицею: «Героям слава!». Потім інше гасло вибухнуло розкотисно: «Слава нації!» І ще лункіше у відповідь: «Смерть ворогам!» На майданну трибуну один за одним піднімаються розшалілі виступаючі. Головна думка виступів: український народ має право на повстання, і це обов’язково буде записано в Конституцію нового уряду, котрий прийде після повалення цього. Я було грішним ділом подумав: у це не вірю, адже ті, що по трупах рвуться до влади, дуже сумніваюся, що будуть кращими…
Між тим розбурханий лютий натовп стискується, мов жорстка пружина, – то в один, то в інший бік; потім раптом розколюється на дві поздовжні частини, і ті, хто ним завуальовано, але недремно керують – здебільшого молодики в камуфляжних балаклавах і касках, – дають команду літнім людям проходити новоутвореним «вікном»-проміжком убік Інститутської, звідки стріляють. Купка людей похилого віку рушає вперед, але вагається: назустріч несли чергового пораненого з закіптюженим обличчям. «Можете йти, можете не боятися – в пенсіонерів не стріляють. Не стійте!» – владно кричить молодик у камуфляжній формі, що, вочевидь, має прямий стосунок до організації повстання.
«Прахадітє, прахадітє вперьод, мужчіна! – вже звертався до мене російською мовою не нижче двометрового зросту здоров’яга в цивільному, що з’явився невідь-звідки. – Абращаюсь к старікам снова: стрєлять по вас нє будут. Прахадітє впєрьод!»
Підпорядковуючись волі натовпу, я піднімався у напрямкові до вулиці Інститутської, однак несподівано гепнувся на слизьку гранітну поверхню. Швидко піднявшись і пройшовши метрів двадцять-тридцять, я раптом побачив правобіч жахливу картину: мертвого бійця-постанця несли на ношах його товариші. А позаду підштовхував усе той же здоров’яга: «Бістрєй, бістрєй, давай, дєд, двігайся. Нє стой, дєд – рот он раскрил…»
Груди мені раптово стисло (далося взнаки оте проклятуще отруєння 2010-го року), в голові кружальця темнуваті забігали, мов дияволята; я знову гепнувся на камінну землю, вдарившись об неї тім’ям. Хвилин кілька пролежав на брукові – опам’ятався вже в руках випадкових двох чоловіків у однакових льотчиських бушлатах ще радянського пошиву. Вони підтримували, аби я не впав. «Я сам… я сам…» – пересилюючи біль, у грудях, пішов, накульгуючи й остерігаючись упасти, геть з Майдану.
…Ні, я не почуваюся дизертиром чи боягузом: ба більше, аналізуючи мої майданні події, подумки дякую Богові, що сталося те, що й сталося. Добре, Боже, що ти зробив, аби я не попав на Інститутську, де міг загинути…

19 лютого
В Україні, розшарпаній, знеславленій корисливими демагогами й товстосумами, безумство нелюдське продовжує чинитися: вже за ніч кількість жертв людських зросла з 5-ти душ до 25-ти; і поранених близько трьохсот. За всім цим також інтереси олігархів Америки, Європи, Росії і, вочевидь, України. Олігархи світу – це одне кровожерне, грошолюбне, космополітичне кодло.

20 лютого
Страшна, чорна середа – день Жалоби. А до тих жертв, яких не поховали, додаються десятки й десятки убитих. Пораненим лік вже ведеться на сотні. В ім’я чого? Задля кого? А я втриматися вдома не можу – на Майдан. А тягне мене туди невидима сила якась, бо кожним живчиком душі й розуму проти колишнього тюремщика Шапкокрада, який керує тепер, на нашу спільну ганьбу й сором, Україною (я це казав і не боюся відкрито повторювати всім, у кого ще зір не затуманений). І немає також жоднісінького сумніву в тому, що ті, котрі вклали мільярдні суми в «революцію», в кінцевому результаті програють. Не вірю я і в доморощеного гатунку псевдо-лжереволюціонерів, гаслам їхнім не вірю. Не вірю й тому безвідповідальному «революціонеру» (також – його ревним прихвосням), який вітійствував, мовляв, «або куля в лоб – або свобода». До діла – в кущах десь… Як у тій приказці мовиться: «Я – не я, і хата не моя»…
Але я не про лже- і псевдоборців – я про хлопця ось цього, що в зеленій касці і в «цивільному» одязі – куртотці навкидь розстебнутій і в штанях сірих, – про нього розповім. Очі його аж палають вогнем переконаності чистої, і він розгарячіло скандує разом з постанцями: «Банду геть! Банду геть!» В руках малюнок-плакат – тризуб жовтоблакитний, калиною обвитий.
– Ти звідки, хлопче? – питаю. А він мене не чує – почервонів од напруги й натуги: «Слава Україні!» – кричить-надривається. «Героям слава!» – мовби юнакові у відповідь Майданом котиться. А хлопець, горло, мабуть, надірвавши, закашлявся кашлем давучким, на деяку мить замовк.
– То як тебе звати, друже-брате? – перепитав я голосно, а хлопець, поправивши каску, що сповзала на очі (вочевидь, вона була завелика), глянув на мене невдоволено сіро-зеленкуватими очима, ніби я відсторонював увагу від найважливішого для нього заняття в житті. Проте, припинивши кашляти, казав, усміхаючись:
– З Травневого я. Тернопільчанин. Збаразького району. В коледжі вчуся – третьокурсник. – Раптом спитав:
– Як пройтися на Майдан?
– Це ж і є Майдан…
– Мені на Інститутську.
– Не треба туди – там стріляють, убити можуть…
Натовп майданівський знову загримів потужноголосо: «Банду геть! Слава Україні!». А хлопець, поправляючи каску, немов із окопу вискочивши, швидко побіг уперед. «Герої не вмирають! Герої не вмирають!» – вирізнявся його юний дзвінкий голос.
– Куди ж ти?! – защеміло моє серце. – Зупинися! В цю мить здавалося мені, що не юнак тернопілський, біг у невідомість смертельно-небезпечну – мій син.
…Зник юнак у юрбі постанській, а я, повернувшись пізньої пори додому, заснути ніяк не можу. Все думаю й думаю про юнака з Травневого, в касці зеленій. Живою лишайся, дитино наївна, нелукава…

11 квітня
Змушую себе думати веселіше – не думається. Не виходить. Хоч ти кіл на голові неслухняній теши. Не виходить навіть після повторюваного силоміць отого глумливо-житейського «не брати нічого дурного в голову, а важкого – в руки». Сумно мені тут – на вулиці Інститутській. Досі вона в барикадах. Чорно-сіро-іржаві купи хламіття – гумові покришки, арматурини, залізні палі, кубиками камінюччя з розібраних доріг-тротуарів, колючий дріт, щити, каски, жерсть іржава, деренчлива, – немов докір тому, що сталося… І квітів гори – червоною кров’яною рікою; свічки, лампадки біля барикад, біля дерев з корою потрісканою; на них прилаштували скотчем портрети загаблих героїв Небесної Сотні. Як гарно, як поетично-розчулено звучить – Небесна Сотня… Але – сумно, сумно, сумно; прикро до сліз… Однак я жодним краєчком думки не сумніваюся: загиблі – таки й справді Герої. Не лише відійшли в потойбіччя – стали навіки безсмертними. Для України, для всього світу. І, дай Боже, щоб настав той час, коли вулицю Інститутську перейменують на вулицю Небесної Сотні. Вірю також: постане тут – велично й грізно – Меморіал Героям. Так має бути. Так обов’язково станеться. Що ж до тих, що затіяли смертовбивство: постануть вони ще перед судом людським. Судимуть їх і судом Божим, що строку давності не має…
Прямуючи на Банкову, в Спілку письменників, намагаюсь не фіксувати погляду на довкружжі; аби зайвий раз не тривожитись, як це мимоволі буває, коли підіймаюся з Майдану.
…Цього разу, повертаючись назад, я спускався з Печерського пагорба вниз, на Майдан. Холодно було, вітер поміж деревами свистів непривітно, сиротливо барикади щетинились. Я спускався нижче й нижче, несамохіть чіпляючись поглядом за портрети загиблих. Деякі світлини вже пошкодила сирість-мряка, на краєчках їх вітер розірвав. Але все одно фото в обіймах квітів-вінків. Насідали думки журливі: не вкладається в моє розуміння, що стільки покладено життів українських праведних… За віщо, Боже? Щоб олігархи, хоча й дещо іншого пошиву, але ж породи тієї самої, що й попередні, – хижої й шахрайської, – щоб дещо інша олігархічна аморальна нечисть і далі Україною правила? Ні. Тут щось не те. Ой, не те… Поминув готель «Україна», прискорив кроки, щоб сісти на Майдані в метро – й додому. Швидше до письмового стола. Проте погляд несподівано прикипів до фото загиблого юнака, якого бачив 20-го лютого на Майдані. Інстинктивно підійшов до фото зовсім близько. Очі мої вогким туманцем вкрилися. Читаю: ВОЙТОВИЧ НАЗАР (1996 – 2014). «Так он як звати тебе було, братику…» – подумав. Немов хтось окріп на голову линув. Читаю далі: хлопець з Травневого Збаразького району Тернопільської області. «Так – це він…» Назар ніби усміхався задумливо, в сорочці смугастенькій, волосся – «їжаком». Ще молодшим він здавався на фото, ніж запам’ятав на Майдані його в касці зеленій, в курточці синюватій навкидь і з плакатом тризуба в руках, калиною обвитого. У юрбі Назар тоді зник, біжучи на Інститутську з вигуком «Смерть ворогам!», «Слава Україні!»
Як живий він дивився зараз на мене. Власне, мертвим його не сприймаю. Під фото вірш-посвята Герою.

Такий зовсім юний,
Ти серцем хоробрий.
Поліг за Вкраїну в нерівнім бою.
Ці лагідні очі… Ти був, мабуть, добрим –
Хай Бог зустрічає тебе у Раю.
Ніколи, Назар, ти не будеш самотнім,
І, хоч ти на світі і мало прожив, –
Для нас ти Герой із Небесної Сотні.
Й народ України тебе полюбив.

Журнал «Золота Пектораль» №3-4 (35-36) 2016