На Тернопільщині москалі вбили родича Великого Кобзаря

Перша світова війна, 1914 рік. Московська царська армія потиснула австрійську, яка зупинилась перед містом Бучачем і там окопалась. У нашому селі Ромашівці заквартирувало московське військо. Молодий читач може уявити: до австрійської мобілізовані чоловіки-галичани – москалі розуміли, що місцеве населення вболівало за перемогу австрійців, а тут у їх московській армії появився солдат-українець – прихильник місцевого населення, який спілкується з ними українською мовою та ще й розповсюджує вірші Кобзаря. До солдата-українця потягнулися підлітки і навіть старші люди.

Боротьба проти української мови має тривалу історію: у Росії було заборонено друкувати книжки українською мовою. Наш народ сотнями років жив без держави, стільки разів окупанти-загарбники знищували нашу рідну мову, стільки пережили переділів кордонами! Загарбники вдавалися до знищення нашої української національності, нищили пам’ять наших історичних дат. Тому наш святий обов’язок сьогодні – зберегти пам’ять, передати нащадкам.
Важкий хрест узяв на себе солдат-українець – далекий родич Тараса Шевченка, який говорив словами Кобзаря: “Борітеся – поборете”. За це його мордували московські царські офіцери, навіть відлучили його від військової кухні, та годували його жінки з вулиці Швабівки (там він квартирував). Побитого солдата-українця викинули під стіну хліва. Він лежав на землі, і знову жінки його годували, встати не міг, а військові щоразу не допускали, щоб його годувати. Хтось із співчутливих солдатів застрелив солдата-українця, щоби не мучився.
Своїх фронтовиків, вбитих на фронті, хоронили на цвинтарі, місце для цього відзначили окремо, щоби там не хоронили цивільних мешканців села.
Солдат-українець лежав мертвий на землі біля хліва, наче не людина. Хлів від цвинтаря відділений тільки широкою стежкою. Я цей хлів пам’ятаю, тому що наша садиба теж була недалеко від цього хліва і городу, що належало родині Марії Штепи-Семирозум (по вуличному Штефанова). Вона, Марія, зі своєю донькою-підлітком Магдою годували побитого московськими офіцерами солдата-українця. Треба було його поховати, та не було з чого зробити труну. Яка в кого була дошка – солдати забрали в окопи на фронт, навіть брали з хлівів жолуби, в які господарі накладали корм для корів, коней. Марія Семирозум порадила розібрати стелю у хліві, з цих дощок зробити труну, а з балки, на якій лежали дошки, зробити хрест.
Жителі вулиці Швабівка погодилися з порадою Марії Семирозум і солдата-українця поховали за християнськими звичаями. Про це записано у старій св. Євангелії, яка зберігається у церкві с. Ромашівка, навіть зазначено місце поховання. Війна закінчилась поразкою австрійської армії. Відступило і царське московське військо, постала польська держава, яка окупувала Галичину.
На цвинтарі, на місці поховання солдата-українця, відправляли панахиди. Організатором цих патріотичних заходів був о. Стефан Когутяк. Із 1932 року від польської влади надійшов наказ: у якому селі є поховані фронтовики, відкопувати і перевозити до спільної могили у м.Чортків. Започатковані розкопки. Хто – відкопувати, хто з фірою, запряженою кіньми. На фірі – пачки, збиті з дощок, у які складали останки похованих московських солдатів. Нам, дітворі, так хотілося заглянути у відкопані ями та за цим слідкували.
Присутніми були військові та жандарми (поліція). Хтось до-повів, що на цьому цвинтарі є поховання солдата-українця, де відбуваються збори українських патріотів. Отож цього солдата теж треба відкопати. Виявилось, що донощик – поляк, а його родич, теж поляк, попередив про донос. Сусіди вулиці Швабівка вночі зняли цей дерев’яний хрест, розкопали могилку, насипали сміття. Жандарми (поліція) ходили поміж гробами, шукали, та не знайшли підозрілого поховання.
Через деякий час просвітяни прибрали сміття, землю скопали, густо посадили барвінок, зробили наче невеличку грядку, і знову відправлялися панахиди, а це місце назвали Святим.
На поховання родича Тараса Григоровича Шевченка приїжджали з концертами навіть з інших сіл студенти. Такі патріотичні християнські заходи відбувались до Другої світової війни. У 1939 році німці пішли війною на Польщу. У вересні цього ж року радянська армія зайняла Галичину. У 1941 році відступила радянська армія, за ними 6 липня вступила армія німецька. В останні дні березня і перші дні квітня 1944 року вступила радянська армія.
Надто важко читати історичні книжки про ці жорстокі воєнні події: стільки жертв, крім військових, із цивільного населення, руїни в містах і селах, про Святе місце забуто.
Ми повинні зберегти пам’ять про солдата-українця, який ризикуючи своїм життям, розповсюджував вірші з “Кобзаря” посеред ворожого оточення. Мобілізований у московську армію родич Тараса Шевченка загинув, але ціною свого життя не зрікся української мови.

Марія Штепа, Золота Пектораль

P.S. Нещодавно побачила світ книжка Марії Штепи “Пам’яті солдатові-українцю” – це чергова книжечка колишньої звязкової АПА Марії Штепи про українського патріота, родича тараса Шевченка, який, будучи солдатом російської армії у роки Першої світової війни, популяризував серед галичан творчість великого Кобзаря, за що загинув, але не забутий у пам’яті вдячних нащадків.