На Збаражчині іноземці відкрили польову експериментально-трасологічну школу

Неандертальцям не позаздриш – у часи кам’яного віку ручки та олівця ще не винайшли, тож аби вижити, людям доводилось міцно тримати в руках оленячий ріг і кусок кременю, намагаючись швидко перетворити каміння у зброю – ніж, серп, наконечник списа чи стріли. Мистецтво це настільки ювелірне, що славнозвісному Фаберже навіть не снилось, адже від гостроти зброї (і не тільки мисливської, а й сільськогосподарської) залежало, чи виживе чоловік та його дружина, діти.

Перейняти мистецтво обробітку первісних знарядь праці ось уже декілька років поспіль намагаються солідні вчені з Франції, Росії, Німеччини, Іспанії, Польщі, Болгарії, об’єднавшись у польову експериментально-трасологічну школу під керівництвом кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту історії матеріальної культури Російської Академії наук Наталії Скакун (С.-Петербург). І поспішають у маленьке село Бодаки, що на Збаражчині. Ще 25 років тому Наталя Миколаївна виявила тут залишки поселення доби пізнього палеоліту, досліджувала поселення Трипільської і давньоруської культур.

«Ми копаємо у різні роки. Знахідки матеріалів із Бодаків виставлялись на міжнародній виставці у Франції, Болгарії, Росії, – розповіла дослідниця з Росії Наталя Скакун. – Тут знаходилось поселення мідно-кам’яного віку, виробляли інструменти з кремнію. Також знайшли кераміку з дуже цікавим орнаментом, жіночі статуетки з місцевого пісковику та різні предмети, вирізьблені з кістки, рогу. Але в основному люди з поселення займались пошуком та обробкою кремнію. Уже 15 років разом з нами тут працює наша болгарська колега, директор музею Олена Матєва. За багато років тут побували французькі, італійські, польські, російські, українські вчені».

Поки Наталя Миколаївна розповідає, археолог із Франції мсьє Серж Морі навдивовижу швидко і граційно вирізьбив із пісковику жіночу фігурку, імітацію древньої скульптури. Придивляюсь, а дослідник працює ножем із кремнію, подібним до музейних!

«Що ж ви хочете – Серж 50 років пропрацював в археології, постійно їздить у трасологічні школи», – каже пані Скакун.

«Років 15-20 тому у Литві під час аналогічного експерименту я півтора місяця різала сире м’ясо крем’яним ножем, і він абсолютно не затупився. Потім із того м’яса нам готували їжу. Рукоятку спеціально закріпили спеціальними пластинами, як було у первісних людей, – пояснила археолог із Одеси, кандидат історичних наук Галина  Сапожникова. – Нам потрібні були еталони різаного м’яса, адже первісні люди вже їли м’ясо. Кремінь самозагострюється і дуже ефективний у роботі. Недарма зараз скальпелі для мікрооперацій, зокрема на очах, роблять скальпелями з крем’яними наконечниками. Якщо порізатись залізним ножем, рана загоюється довго, а від кремнієвого вже за день-два лишиться хіба невеликий шрам.

У трасологічній школі в Середній Азії я обробила багато овечих шкур крем’яними ручними рубилами і шкрябачками – вони дуже ефективні у роботі. Ми спочатку знімали зі шкур залишки жиру, сухожилля, міздрю, розм’якшували та розтирали, а потім я навіть шила одяг, – продовжує розповідь Галина Василівна. – Під час першої експедиції неподалік Ленінграда довелось шити одяг проколкою з кременю, а нитки зробила з кропиви. Я нажала кропиви, довго обвивала її палкою, поки не залишились самі волокна. Навіть не знаю, звідки знала, як і що треба робити: сукала з них нитки, а потім уже крем’яною проколкою робила дірки та зшила малицю з капюшоном, як у народів Півночі. Це у мене зайняло пару тижнів».

От і на Збаражчині з 23 по 29 серпня діяла міжнародна польова експериментально-трасологічна школа.

«Трасологія – це допоміжний метод археології, який дає змогу моделювати життя давніх людей, суспільств. Перш за все ми моделюємо виробництво і використання знарядь праці, – пояснила Галина Василівна. – Варто зазначити, що методику трасологічних (від фр. trace — слід і грецьк. logos — учення) досліджень розробив наприкінці 50-х років ХХ ст. всесвітньо відомий учений з Ленінграда Сергій Семенов. Професор проводив дослідження стоянки Амвросіївка, що на Донеччині, де було знайдено кістки давніх бізонів. Взагалі Україна має багато відомих у світі археологічних пам’яток і трасологічну базу для досліджень, відтак до нашої країни завжди був прикутий інтерес трасологів, насамперед російських.

Ми, послідовники цієї школи, бо я теж закінчила аспірантуру в Ленінграді, продовжуємо розробляти методику професора Семенова».

У чому полягає експеримент? Ретельно вивчивши під мікроскопом знаряддя праці первісних людей, зокрема з кременю, дослідники намагаються не тільки зробити аналогічні, а й працювати ними – обтісувати дерево, різати м’ясо, обробляти землю, шити одяг.

У Бодаках же не тільки знайшли поселення давніх людей, але є поклади кам’яних гальок – жовна кременю (або просто величезні брили кременю). «Ці поклади сформувались мільйони років тому. Відтак люди використовували їх у часи палеоліту, мезоліту, неоліту, – зазначає пані Галина. – Кожне жовно обережно  розколюють на пластини – вузькі довгі заготовки. Потім із кожної, залежно від розміру, роблять ножі, наконечники стріл або списів, серпи. Найкраще виходить у мсьє Сержа, він уже 50 років в археології, відчуває кремінь».

Оце найважчий етап. В одній руці французький археолог затискає відколоту крем’яну пластину, у другій тримає оленячий ріг із відполірованим до блиску кінцем. Рівномірно, на перший погляд, не сильно, але точно б’є рогом по кремнію. Рука рухається рівномірно: стук-стук. Поступово, крок за кроком, ніби чистить рибу, сколює напівпрозорі округлі шматки кремнію, що нагадують лузгу. Серж Морі працює в окулярах, усі навколо спостерігають за роботою, також прикривають очі.

«Бережіть очі, часто летять дрібні скалки», – попереджає Наталя Миколаївна.

«А як майстри палеоліту працювали?» – цікавлюсь.

«Цього ми вже ніколи не дізнаємось», – розводить руками.

«Певно, тому у них були насуплені брови», – жартує хтось із учасників школи.

Інший науковець уважно спостерігає та записує весь процес сколювання та обробки кременю. Коли знаряддя праці готове, починається випробовування: ним обстругують гілки, свердлять у них дірки, ріжуть м’ясо, жнуть пшеницю – тобто все, що у повсякденному житті робили давні люди. І знову вивчають крем’яні леза під мікроскопом, як спрацювалось кремнієве лезо ножа, списа чи серпа. Виготовлені еталони порівнюють з археологічними знахідками, аби переконатись: насправді наші давні пращури на цій стоянці працювали такими же знаряддями праці.

«Людина була частиною природи, тому жила дуже раціонально. Інколи мені здається, що вони були розумнішими за нас, – захоплено вигукує Галина Сапожникова. – Природа дає людині все, тільки треба вміти використовувати і не зловживати. Можливо, люди кам’яної доби не були красенями, але вони все робили дуже раціонально і досконало».

Як би ще ми так вміли жити, пише “Номер один”.