Не просто священика з Тернополя відспівували одинадцять архієреїв

«Відходить епоха мужніх, епоха великих, епоха славетних, епоха тих, хто виводив свій народ з духовного рабства. Тих, хто будував незалежну церкву і вірив, що вона неодмінно постане. І таки дочекався, що вона постала… Ти йшов до своєї мети і вів нас усіх до неї. І ти зустрів оновлення Української церкви. Ти був справжнім українським патріотом, православним патріотом. Плачу і ридаю над гробом твоїм. Людина створена для того, щоб плакати і ридати. І треба сьогодні виплакатися, бо втрата велика. Молися тепер за нас, підтримуй нас звідти, як підтримував тут. Ти був простим і доступним пастирем, ти був пастирем добрим… Моліться за великого угодника Божого, за великого православного громадянина світу протоієрея Анатолія. Чекай нас там, молися за нас, а ми тут будемо продовжувати ту справу, яку робив ти», — так промовляв після першої панахиди над новоспочилим о. Анатолієм Зінкевичем митрополит Хмельницький і Кам’янець-Подільський Антоній.

Смерть настоятеля Свято-Троїцького духовного центру на честь Данила Галицького митрофорного протоієрея Анатолія Зінкевича вразила багатьох. І не лише в нашому краї, а й по всій Україні. Адже ще 13 січня, в переддень старого Нового року, він проводив у духовному центрі парад колядок, радів, що зібралось так багато хорових колективів із різних церков міста. Вітав гостей, жартував, сам залюбки колядував з духовенством і братією. А вже через місяць, 13 лютого, його неспокійне серце перестало битися в грудях. Нам здавалося, що з його енергією, оптимізмом ще жити й жити, стільки всього у цьому світі було на ньому зав’язано, стільки справ ще було, стільки духовної роботи над розбудовою помісної церкви. Не судилося… Раптова смерть отця Анатолія опечалила людські серця. А те, що на першій панахиді його відспівувало п’ятеро, наступного дня — восьмеро, а минулої суботи хоронило одинадцять архієреїв з усієї України, від Луганська до Ужгорода, не кажучи вже про десятки священиків і силу-силенну люду, засвідчувало, який справді великий чоловік покинув нас.

Оскільки завтра вже дев’ятий день, як не стало отця Анатолія, згадаймо, яким він був. Народився 26 вересня 1953 року в с. Лосятині Кременецького району. Навчався в тамтешньому сільськогосподарському технікумі, потім у Київському інституті народного господарства. Успішний студент, він якось одного року не поїхав зі студентським будівельним загоном, а провів літо в рідному селі, точніше в Почаївському монастирі. Працював на будові піднощиком, штукатурити навчився. Отоді-то побачив лавру ізсередини і відчув, що його душі там добре й легко. Захопила його лаврська бібліотека, як багато було там цікавих книг. Перезнайомився з ченцями, оцінив їх глибокий розум і простоту. В інститут уже не повернувся, залишився в лаврі, де провів 16 років. Був там і келейником, і екскурсоводом, і регентом хору, і проректором семінарії, і особистим секретарем намісника. За цей час екстерном за два роки закінчив Ленінградську духовну семінарію, заочно — Московську духовну академію.

Його мудрістю, логікою, ерудицією, красномовством, глибокою духовною сутністю, умінням спілкуватися з людьми захоплювалися професори, народні депутати, міністри, не кажучи вже про простих людей. Очевидно, саме тому серед парафіян Свято-Троїцького духовного центру так багато тернопільської інтелігенції — викладачів вишів, журналістів, учителів, медиків. На його служби Божі з’їжджалися люди з усього Тернополя, минаючи дорогою не одну церкву, а також із навколишніх сіл. Він справді був добрим пастирем, як наголошував владика Антоній. Не одну сотню людей, якщо не тисячі, навернув до Бога і церкви, коли канув у Лету безбожний атеїстичний молох.

Був він і великим церковним будівничим. Коли на зорі української незалежності усі єпископи УПЦ звернулися до РПЦ із проханням надати автокефалію Українській церкві, а потім усі дружно, під тиском Москви, відкликали свої підписи під тим зверненням, з тодішнім митрополитом Філаретом залишився лише один ієрей — єпископ Почаївський Яків, а при ньому його помічник о. Анатолій. Розповідав якось, як вони
утрьох зібралися в патріархії і радились, що ж робити далі: що саме він запропонував оцю назву — УПЦ Київського патріархату. Казав: а що можна придумати кращого, як Київський патріархат? А потім доклав багато сил та енергії, щоб цей патріархат відбувся реально. Їздив не тільки Тернопільщиною, а й іншими областями, переконував духовенство, щоб підтримало власне українську церкву.

Із Почаївської лаври довелося піти. Вона залишалась у Московському патріархаті, тож їхні дороги розійшлися. Але він ніколи не випускав її з поля зору, очолював ініціативну групу «Почаївській лаврі — статус національної духовної святині», а згодом громадський рух «Українські святині — українському народу». Коли у лавру приїжджав очільник російської церкви Кирило, організував потужне паломництво православних вірних у Почаєві — ні, не захоплювати лавру, як дехто твердив. Тоді під стінами древнього монастиря вперше лунала багатотисячна молитва українською мовою. Тож Кирило мав зрозуміти, що він не наш патріарх, про що рясніли білборди, що в Україні вже є своя церква, яка зростає і розвивається, а її вірні уже ніколи не повернуться, тим більше з покаянням, до Москви.

Протоієрей Анатолій їздив і в Константинополь просити Вселенський патріархат про автокефалію для Української православної церкви. А коли благословенний час духовної свободи нарешті настав, він радісно вітав весну своєї церкви, мріяв про повноцінне її внутрішнє об’єднання.

Дехто дорікав отцю Анатолієві, що він надто активний у світських справах. Він був духівником Українського козацтва. До слова, саме його малиновий прапор першим схилився над свіжою могилою протоієрея Анатолія. Разом із козаками він їздив до Одеси рятувати перлину біля моря від бронзової Катерини II. Там його навіть заарештували на кілька годин. І все міліцейське відділення збігалося зглядатися на дивного «батюшку», який не лається, не проклинає «служивих», а молиться за них, бо не знають, що творять. Коли отця питали, навіщо йому це, він казав: «Я виріс в українському домі, дихаю його повітрям, їм його хліб. Хто буде за мене ремонтувати його дах, хто боротиметься з тими, що шкодять йому?»

Скільком людям він допоміг, розрадив, наставив на шлях істини — не злічити. Він знав усіх своїх парафіян, їхні проблеми, турботи і завжди знаходив для них слова, які повертали людям спокій, віру і надію. Шлюбував молодих, хрестив їхніх дітей. Когось ставив на правило, на посилену молитву. Комусь радив, як піднятися над проблемами, побачити щось суттєвіше, важливіше, ніж щоденна виснажлива робота. А когось буквально витягав з біди, з безвиході.

Не раз ловила себе на думці: отець Анатолій міг бути добрим єпископом з його освітою, харизмою, дипломатичним хистом. І владика  Яків навіть готував його у свої наступники. Але поїхав його послушник у Ленінград вчитися і закохався там у дівчину, що із цікавості прийшла недільного дня з бабусею в Нікольський собор на службу Божу. А виявилось, що прийшла за своєю долею. Тож дорога в єпископи для Анатолія Зінкевича була закрита. Але який потужний рід дало це кохання: із п’яти синів, що народилися у подружжя Зінкевичів, троє присвятили себе служінню Господу. Старший син став єпископом Дніпровським і Криворізьким, двоє інших — священиками. Молодший брат новопреставленого, не без допомоги  старшого, став митрополитом Луцьким і Волинським. Отець Анатолій пишався, що Свято-Троїцький духовний центр дав незалежній Українській православній церкві десятьох єпископів і не один десяток священиків. Їм тепер продовжувати справу свого наставника, такого нібито рядового нерядового священика.

Тож не дивно, що з отцем Анатолієм прощалось чи не все місто, а похоронили його на території духовного центру. Хай Господь поселить душу його там, де праведники спочивають.

Галина САДОВСЬКА, сайт газети Вільне Життя