Чи знаходять на чужині щастя наші земляки

Перші три хвилі міграції українців за кордон припали на складні воєнні та міжвоєнні роки Першої та Другої світових воєн. Четверта вигнала із рідної землі у цілком спокійний, мирний час. Українці почали масово шукати кращого життя на чужині 10-15 літ тому. Скільки наших земляків опинилося у далеких Англії, Канаді, США, Іспанії, Італії! Десятки чи й сотні тисяч. Тепер багато хто з них повертається додому, в Україну.
На Батьківщину погнала світова фінансова криза

Наприкінці минулого століття Україну накрила серйозна соціальна недуга – заробітчанство. Воно, як ракова пухлина, зачепило заледве не кожну родину. Заводи та фабрики позупинялися, сільське господарство почало розвалюватися… Люди залишилися без роботи і засобів для існування. Втомившись жити у стресі від постійної нестачі грошей, багато хто зважився шукати щастя за кордоном.
Згідно з офіційними даними Міністерства праці та соціальної політики, на сьогодні поза межами нашої держави працює близько 70000 українців. За неофіційними – від одного до трьох… мільйонів! Більшість – нелегально. Кілька років тому цифри озвучували ще менш втішні. Кажуть, світова економічна криза посприяла поверненню наших трудових мігрантів (дехто їх уже встиг “охрестити” сучасними остарбайтерами) на Батьківщину.
Найчастіше українці шукають роботу у Польщі та Росії. Серед європейських країн також особливо популярні Португалія, Іспанія, Італія та Чехія. Серед “заокеанських” – США.
Росія, де в передкризовий період (до 2008 року) працювало за окремими даними до мільйона наших земляків, стає не такою привабливою. Річ у тім, що через проблеми в будівельному бізнесі (значна частка цих об’єктів була “заморожена”) суттєво зменшилася кількість роботодавців. Хліб мають здебільшого ті робітники, котрі спеціалізуються на квартирному ремонті. Але тут українцям складають конкуренцію колеги з Молдови й представники середньоазіатських республік, які готові горбатитися за копійки.
Поляки зі вступом до Євросоюзу отримали можливість вибирати собі більш високооплачувану роботу в інших країнах. На їх місце у Польщу прийшли мігранти з країн колишнього Союзу. У тому числі (чи в першу чергу) – українці. Криза змусила поляків теж повертатися додому. А відтак для наших трударів суттєво зменшилася кількість вакансій. Кажуть, нині є хіба що пропозиції на сільгоспроботи.
В Іспанії та Португалії зупинилося будівництво на великих курортах. І це вдарило по нашому брату.
В Італії поки праця є. Правда, заробітчани стали жити помітно бідніше, бо зросла конкуренція серед некваліфікованих працівників: приїжджих все більше, а роботи – все менше. Більш-менш стабільна ситуація у тих, хто доглядає за престарілими людьми.
Отож, багатьох мігрантів з України саме світова фінансова криза змусила пакувати валізи і повертатися на Батьківщину.

Жертви «італійського синдрому»

У Західній Україні є села, де свого часу на закордонні заробітки подалися дорослі заледве не через хату. Чоловіки – на будови у Росію, Португалію, Іспанію, жінки – доглядальницями та нянями до Греції чи Італії. Деякі сім’ї правдами-неправдами, змінюючи прізвища та віросповідання, виїхали у США. Думалося, на рік-два, заробити трохи грошенят і повернутися, а “гостювання” затягувалося і затягувало… І на що спеціалісти звернули увагу: якщо чоловіки до своїх родин поверталися (й повертаються) в абсолютній більшості, то жінки – далеко не завжди.
Україною покотилася хвиля дитячих самогубств. “Мамо, мені не потрібна дорога мобілка, модні лахи і по кілька євро на день кишенькових грошей. Мені потрібна ти…” Читаючи подібні прощальні листи, залишені підлітками, терпнуть душа і тіло. Діти, яких мами обміняли на можливість заробити “великі гроші”, не завжди можуть самі впоратися зі своїми душевними проблемами. Вони вдаються до крайнощів, і спинити їх нікому…
Це – головні жертви “італійського синдрому”. Так психологи охрестили стан наших заробітчанок, які тривалий час пробули у країнах Європи. Через розрив родинних зв’язків, відірваність від Батьківщини, а разом з тим і фінансову впевненість та переоцінку колишніх цінностей в них виникає психологічна залежність від чужої країни.
Не витримують діти, не чекають чоловіки… Скільки так буває: поки дружина працює на якусь синьйору чи синьйора, благовірні подають заяви у міліцію, мовляв, зникла безвісти, розлучаються, узаконюють за собою житло й створюють нові сім’ї. При цьому користуючись “щомісячними внесками”, які жінка, нічого не підозрюючи, шле своїй другій половинці. Ще частіше стається навпаки: поїхавши за кордон, українки кидають своїх благовірних, дітей і влаштовують особисте життя в іншій країні. Подібне пережив і мій добрий знайомий.

Поїхав з дружиною, але все одно втратив сім’ю

“Вітаємо на рідній землі”, – ці слова мимоволі навернули сльозу на Сергієві очі. Він не був у Тернополі  вісім років! Відколи полетів до Америки з дітьми…
Йому важко згадувати пережите. Спробувати виїхати у США порадила теща. Сергій з дружиною навіть віру змінив, аби отримати той заповітний шанс. Довго чекали, але він таки випав.
Опинилися у Нью-Йорку. Перші роки в Америці далися дуже важко. Сергій по-англійськи – ні “бум-бум”, тож розраховувати на добре оплачувану роботу не доводилося. Влаштувався у підпільну майстерню з пошиття ярмулок. Дружина ж мову схоплювала на льоту. За короткий час із посудомийниці стала адміністратором у готелі. У Тернополі залишилося двійко діток, яких виховувала бабуся.
Тільки через п’ять років Сергій навідався в Україну – уже мав на це право. Жаль стискав серце, що не бачив, як повиростали його Віра та Орест. Але трохи погостював – і назад в Америку полетів, Світлана наполягала.
Ще минуло кілька літ, діти вже закінчували школу. Світлана вмовила Сергія поїхати додому й оформити усі необхідні документи на дітей, аби їх теж забрати у США. Він послухав. Папери оформили, машину продав, квартиру переписав на тещу, попрощався з родиною – і сів у літак.
В аеропорту від Світланиного виразу обличчя по тілу пробіг холодок. Вона вже не була така люб’язна, як перед його відльотом в Україну. Щебетала з дітьми, а з ним хіба перекинулася кількома словами. А коли приїхали в дім, котрий взяли у кредит, ошелешила: “Я подала на розлучення. Вибач. Підшукай собі інше житло…”
Ось так Сергій залишився в чужій країні без грошей і без сім’ї. Він нещодавно приїжджав до Тернополя, аби придбати собі житло. Каже, попрацює в Америці ще рік-два, аби заробити на хороший ремонт, і повернеться назавжди в Україну.

Поміняли «золоту» Аляску на волинську бульбу

Спробувала життя за океаном і багатодітна волинська родина Філюків. І хоч запевняють, що не мали в Америці особливих турбот, все ж не змогли забути свою Батьківщину. Спакували валізи і повернулися у рідну Житнівку Камінь-Каширського району.
Що погнало багатодітну родину на інший континент? Філюки вже мали десятеро синів та дочок, коли зібралися у далеку дорогу. Тоді здавалося, в Україні їх ніщо не тримає: особливих статків не мали, голова сімейства Анатолій Якович втратив роботу (про перспективу працевлаштуватися й мови не було)… На сімейній раді вирішили зважитися на кардинальний поворот у житті й таки податися в Америку. Батьків підтримали дев’ятеро дітей. Лише найстарша Інна не пакувала валізи. Мала причину – була заміжньою і разом з чоловіком у селі вже облаштовувала своє господарство.
Сакраменто зустріло поліську родину розкішшю. Філюки не приховують: були вражені красою та багатством, яким аж дихало все навколо. Вони гарно влилися в українську громаду. Кажуть, зовсім чужі їм люди зустріли щирим теплом та радістю, робили все, щоб новоприбулі почувалися затишно і комфортно, не відчували жодних проблем. Хоч не мали роботи, але жили, як у раю!
У надії добре працевлаштуватися родина зважується переїхати аж на Аляску. Розпочинали життя з нуля. Анатолій Якович має золоті руки – чудово знається на техніці. Американці розгледіли його талант і запросили на фірму, яка займалася будівництвом котеджів. Працював на екскаваторі, бульдозері, інших землерийних машинах.
– Чоловік отримував щомісяця майже дві тисячі доларів, – розповідає Тетяна Василівна. – Я ходила на роботу у денний центр догляду за людьми похилого віку. Працювала на кухні чотири з половиною години і заробляла 700 доларів за місяць.
Проте левову частину доходів доводилося віддавати за наймане житло. Щомісяця платили за будинок по 1300 доларів. Проте і тоді не бідували. Господиня пояснює чому:
– У США успішно діє програма соціального захисту багатодітних родин. Держава нам відшкодовувала значну частину витрат. Зокрема, ми отримували кошти для придбання продуктів харчування, на оплату житла, комунальних послуг тощо. Крім того, нас забезпечували теплими речами та всіма необхідними засобами для роботи на виробництві. Так що ми були цілком заможними людьми.

Одинадцятий син – «заокеанський»

Прожила сім’я у найбільшому штаті США аж вісім років. В Америці народився й найменший син Філюків Едик. Однак таки не вкорінилися на чужині. З кожним роком все важче переносилися особливі кліматичні умови, до яких не звикли волиняни – довга зима з морозами, які інколи сягають 50 градусів, та коротке прохолодне літо. Мріялося про весняне різнобарв’я, яким буяло їхнє обійстя у Житнівці, про лісові ягоди та гриби.
– Якось доньки в розмові сказали, що все-таки найкраще жити там, де росте… своя картопля, – не може стримати хвилювання у голосі Тетяна Василівна. – І ми з чоловіком почали задумуватися над тим, що пора повертатися додому. Зрештою, ніколи не ставили собі за мету отримати американське громадянство, просто працювали, поки стало сили.
Філюки повернулися з-за океану минулої весни. Відремонтували дім, посадили город і вже зібрали врожай, тримають гусей, курей, індиків, телятко й порося. Кажуть, щойно повернулися додому, вдихнули на повні груди рідного повітря – і окрилилися. А що вже радості Едику! Де він там, у США, міг побачити, як маленьке гусеня преться на поріг хати, як на землі росте те, що “потім стає смачною їжею”. Хлопчик просто переповнений враженнями. Йому навіть інколи слів бракує, щоб правильно назвати усе, що бачить навколо.
– Якою б Батьківщина не була, вона – це все те рідне, улюблене, безцінне, що займає найголовніше місце у нашому житті, – наголошує Тетяна Філюк. – Мабуть, нема людині щастя на чужині. Я дуже рада, що повернулася з дітьми на рідну землю. Навіть хочеться заговорити до кожного клаптика свого городу, до кожної стежки…
***
Їхати на заробітки чи ні, кожен вирішує сам. Коли хтось думає, що за кордоном “медом намазано”, то глибоко помиляється. У зароблених далеко від дому статків є сумна сторона медалі – зруйновані сім’ї, набуті хвороби… В Україні планують встановити пам’ятник заробітчанам. Він має постати у Маріїнському духовному центрі у Зарваниці (Тернопільщина). В основі задуму – трагедія багатьох українських родин, зруйнованих заробітчанством…
Наталія КРАВЧУК, Вісник