П’ятеро політиків, яких звинувачували в плагіаті

1. Професор права Бременського університету Андреас Фішер-Лескано звинуватив міністра оборони ФРН Карла-Теодора цу Ґуттенберґа в плагіаті. У дисертації “Конституція та конституційний договір. Ступені конституційного розвитку в США та ЄС”, яку політик захистив 2006-го з відзнакою, знайшов фрагменти чужих статей та політичних досліджень без посилань на авторів. Відреагувати міністр зобов’язаний у письмовій формі. Має надіслати листа до Байройтського університету, де захищав наукове звання. Якщо звинувачення підтвердяться, змушений буде піти у відставку.

2. Торік у листопаді екс-президент США Джордж Буш-молодший видав книжку спогадів “Ключові моменти”. Американське інтернет-видання The Huffington Post з’ясувало: у книжці є фрагменти статей із газет і журналів без відповідних посилань, жарти й висловлювання з мемуарів інших чиновників. Політик переказує діалог афганського лідера Хаміда Карзая з польовим командиром на інавгурації президента Афганістану, хоча сам там не був. Наводить слова сенатора Джона Маккейна, які той нібито сказав Бушу особисто. Насправді – вони з інтерв’ю газеті The Washington Post.

3. У березні 2006-го американський професор економіки Кліфорд Гедді назвав плагіатом кандидатську дисертацію Володимира Путіна “Стратегічне планування відтворення мінерально-сировинної бази регіону в умовах формування ринкових відносин”. Російський прем’єр захистив її в Петербурзькому гірничому інституті 1997-го. 16 сторінок основної частини виявилися перекладом із праці 1978 року американських професорів Вільяма Кінга та Девіда Кліланда “Стратегічне планування й політика”. З тієї ж книжки взято діаграми й графіки. Джерела не вказані.

4. Голова Верховної Ради Володимир Литвин 1991-го написав статтю про Українську міжпартійну асамблею для журналу “Політика і час”. Кілька абзаців із праці політолога Олексія Гараня “До волі: через національний конгрес” переписав без посилання на джерело. 2001-го надрукував статтю “Громадянське суспільство: міфи й реальність”. Ідеї американського професора Томаса Каротерса видав за свої. 2006-го за авторства Володимира Михайловича вийшла тритомна “Історія України”. Майже половина першого тому, 432 сторінки, повторювала зміст наукових робіт українських істориків Наталі Яковенко й Олексія Толочка. У доповіді на форумі “Європа-Україна” 2008-го в Києві Литвин без посилань на джерело використав кілька тез російського вченого Сергія Капиці з інтерв’ю газеті “Известия”.

5. У серпні 2004-го депутат-регіонал Сергій Головатий прочитав дисертацію тодішнього заступника міністра юстиції Василя Мармазова. Наукова праця обсягом у 400 сторінок “Методи динамічного тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод в юриспруденції Європейського Суду з прав людини” виявилася дослівним перекладом докторської дисертації Ліу Веї з університету Роберта Шумана в Страсбурзі. Переклад з французької відрізнявся від оригіналу 18 рядками подяки у “Вступі” та вітчизняними джерелами в бібліографії. З червня 2010 року Василь Мармазов обіймає посаду заступника міністра економіки України.
Антон Приходько, “Країна”