Як подолати комунальний монополізм

Необхідно зобов’язати власників обленерго протягом одного-двох років розділити бізнес – генерацію, транспортування, продаж кінцевим споживачам електроенергії – і визначити, який з видів діяльності вони залишать собі, а який продадуть.

Реформування житлово-комунального господарства складається з трьох взаємопов’язаних блоків. Причому проводити реформи у секторі потрібно одночасно та виходячи з єдиних підходів.

В іншому випадку такі перетворення не тільки не покращать функціонування цієї сфери, а й призведуть до її повного розбалансування.

У цій статті хотілось би зосередитись на тому, як доцільніше реформувати систему взаємовідносин постачальників житлово-комунальних послуг і кінцевих споживачів та стосунків між виробниками і постачальниками житлово-комунальних послуг.

Ці сфери в Україні вкрай монополізовані та непрозорі, що породжує неефективне використання та тотальне розкрадання коштів, які сплачують мешканці багатоквартирних будинків та які виділяє місцева та центральна влада.

Якщо тут не провести кардинальних реформ і не зламати монополізм, то всі завищені витрати монополістів перекладатимуться на плечі власників квартир, і навіть спільно, через органи ОСББ, захиститися їм буде доволі важко.

Демонополізувати сферу послуг, пов’язаних з обслуговуванням будинків та прибудинкових територій, доволі просто, аби було бажання влади. Достатньо лише після повсюдного формування ОСББ не нав’язувати їм різних управляючих компаній і дати їм можливість самостійно визначити, хто надаватиме послуги.

Попит неминуче породить пропозицію тисяч підприємців та малих підприємств. Однак така пропозиція та конкуренція можлива буде лише тоді, коли з’явиться єдиний замовник послуг від будинку. Окремі власники квартир не зможуть вибрати, а потім проконтролювати того, хто якісно та ощадливо надаватиме їм послуги.

Для цього їх інтереси повинен хтось репрезентувати. Таким представником можуть бути обрані власниками квартир колегіальні органи об’єднання співвласників багатоквартирних будинків. Тільки вони спроможні захистити інтереси мешканців.

Модель, при якій власники кожної квартири укладають угоди з ЖЕКом чи якоюсь управляючою кампанією, абсолютно не захищає їх права та інтереси. Вони не мають можливості перевірити ні якість виконаних робіт та послуг, ні реальну їх вартість.

Ще складніше кожному окремому власнику багатоквартирного будинку самостійно захистити власні інтереси, коли мова йде про стосунки з такими монополістами, як водоканали, обленерго та облгази.

Навіть якщо стоятиме будинковий лічильник тепла чи води, хтось з представників власників квартир має звірити показники і потім перевірити, що нарахування за тепло, холодну чи гарячу воду взяті не зі стелі.

Якщо ж співвласники будинку для економії витрат утеплять свої помешкання, то, ймовірніше за все, монополіст просто підвищить тарифи на тепло, і платити йому доведеться ті ж самі гроші.

Проблема в тому, що цей монополізм базується на так званому природному монополізмі транспортера цих послуг. Тепло поставляється тепломережами, які починаються від виробника тепла і закінчуються вводом в житловий будинок.

Зрозуміло, що кілька тепломереж від різних виробників тепла безглуздо вести в один будинок. Така ж ситуація з електрикою, водою і газом. Це прив’язує мешканців до виробника, який є транспортером і продавцем тепла, води, газу, електроенергії.

Монополізм у будь-якій сфері неминуче породжує неефективність, паразитизм і деградацію. Якщо є можливість перекласти всі витрати, прорахунки і крадіжки на споживача, то жодні погрози, перевірки і санкції не зможуть цьому запобігти. Ніхто і ніколи не порахує реальну собівартість виробництва такого монополіста.

Єдиний вихід – рішуча демонополізація та розділення таких монополістів. Саме такий підхід передбачений Третім енергетичним пакетом, прийнятим у липні 2009 року країнами Євросоюзу та введений в дію з 2011 року.

Його суть полягає в тому, що компанії з виробництва чи оптового продажу газу чи електроенергії, компанії, які транспортують ці послуги, та компанії, що продають їх кінцевим споживачам, повинні бути юридично і функціонально відокремлені.

При цьому кожний виробник чи оптовий продавець газу та електроенергії повинен мати вільний доступ до мереж, а роздрібний продавець – можливість укладати угоди з компанією-транспортером послуг і доставляти кінцевим споживачам придбані у виробника чи оптового продавця газ та електроенергію.

Такі заходи сприятимуть формуванню конкурентного ринку газу та струму. Компанії будуть зацікавлені продати свій товар, що стане можливим лише тоді, коли їх товар буде дешевшим, а умови його продажу – вигіднішими.

Ще більша конкуренція виникатиме в боротьбі за кінцевого споживача, тобто за жителів, а тому умови та ціни стануть найбільш прийнятними.

Хоча у Третьому енергетичному пакеті вимоги щодо демонополізації стосуються лише виробництва, оптового та роздрібного продажу газу та електроенергії, але очевидно, що за таким же принципом можуть функціонувати і ринки комунальних послуг з постачання тепла, води та водовідведення.

До речі, діяльність з постачання води та водовідведення було би правильніше розділити, з відповідним відокремленням платежів за ці послуги.

Що ж потрібно зробити, аби привести українське законодавство до вимог Євросоюзу?

Очевидно, що необхідно законодавчо зобов’язати власників обленерго, в тому числі “Київенерго”, протягом одного-двох років розділити свій бізнес – генерацію, транспортування, продаж кінцевим споживачам електроенергії – і визначити, який з видів діяльності вони залишать собі, а який продадуть.

Такий же підхід слід застосувати до облгазів, водоканалів, теплокомуненерго та обленерго, якщо вони займаються виробництвом тепла.

Певні відмінності щодо реформування відносин в цих секторах полягатимуть у тому, що місцеві електромережі переважно вже приватизовані, тому при примусовому розділі бізнесу обленерго матимуть право самі визначити, кому продати ті чи інші частини свого бізнесу. Достатньо лише погодити цей продаж з АМКУ.

В той же час, газові, водні та теплові мережі – у державній чи комунальній власності, в оренді виробників відповідних послуг. Це дозволяє в законодавчому порядку прийняти рішення не про продаж, а передачу їх в концесію на конкурсній основі.

Зрозуміло, що строк концесії повинен бути мінімум 20-25 років, і отримувати прибуток в перші п’ять-сім років концесіонер повинен не за рахунок підвищення тарифів на свої послуги, а лише в результаті кардинального скорочення витрат в мережах.

Головне, щоб ці конкурси були прозорими і конкурентними. Також важливо встановити коректно визначені фінансові та кваліфікаційні вимоги до компаній, які бажають отримати в концесію ті чи інші мережі.

Не секрет, що посадовці добре навчилися виписувати вимоги для заздалегідь визначених компаній, тому було би вкрай бажано включити в склад конкурсних комісій представників ЄС, Світового банку та Міжнародної фінансової корпорації.

Що в результаті такої реформи отримають громадяни?

По-перше, виникне реальна конкуренція серед виробників та оптових продавців послуг за роздрібних продавців.

По-друге, серед роздрібних продавців виникне конкуренція за кінцевих споживачів, тобто за мешканців. У цьому випадку люди не вистоюватимуть у чергах, щоб узгодити якісь питання з обленерго, теплокомуненерго чи водоканалом, а роздрібні продавці будуть бігати за жителями, намагаючись запропонувати вигідніші умови.

І тоді, можливо, люди зможуть укладати угоди та купувати більш дорогу денну електроенергію в одної компанії, а більш дешеву нічну – в іншої.

По-третє, конкуренція призводитиме до ефективнішої роботи всіх підприємств сфери житлово-комунальних послуг і зниження цін.

По-четверте, бізнес “природних” монополістів – компаній, які є власниками чи концесіонерами локальних мереж, буде простішим, а тому його значно легше буде контролювати та не допускати завищення тарифів на їх послуги.

Реформа у комунальній сфері – невід’ємна складова обов’язкового формування ОСББ. Без цього реформи в ЖКГ приведуть лише до зростання соціальної напруги, збагачення наближених до влади бізнесменів і подальшої деградації ЖКГ.

Борис Кушнірук, економіст, ЕП