«Рідна Хата не повстане, якщо не буде українського моноліту»
Цього року 1 листопада виповнилося 70 років з дня смерті Митрополита Андрея Шептицького. Ця подія розпочинає особливий період, якийзавершиться 29 липня наступного року, коли святкуватимемо 150-ліття від дня його народження. У Рік митрополита Андрея кожному українцеві варто глибше пізнати постать митрополита, який за час свого служіння не лише значно розбудував греко-католицьку церкву в Україні і за кордоном, а й дбав про Україну загалом. Будучи одним із найбагатших людей Галичини, він щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим митцям. У 1905-ому заснував Національний музей у Львові і придбав для нього велику кількість експонатів. Підтримував українську економічну діяльність, сприяв відкриттю кооперативів. Як Галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту й Галицького сейму.
Проявом глибокого патріотизму Андрея Шептицького було й те, що Україну він називав Рідною Хатою. І це не просто образний вислів. Саме українська хата була тією колискою нашого народу, в якій від покоління до покоління передавалися його традиції, художні смаки, мораль, світобачення.
Найбільше митрополита Андрея турбувало те, що ця Хата, хоча й рідна, але поділена ворогуючими братами. Проте, зауважував він, український народ є одним народом і йому належить стати монолітом.
Своє послання «Як будувати Рідну Хату» Андрей Шептицький написав ще у 1941 році, втім, його думки надзвичайно актуальні сьогодні, коли наша Рідна Хата перебуває у дуже критичній ситуації. Тож маємо чого повчитися у митрополита Андрея Шептицького.
***
На чому ж опреться єдність хати? На національній єдності. Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова. Всі, що по-
українськи говорять або, що вважають українську мову за рідну, будуть складати український народ. Крім мови, конституційним елементом національності буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць об’єднатися в одну організацію. Та воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктивно пхають його до бажання бути одним. Скільки такого бажання в українському народі, досить важко сказати. Треба б у відповіді на це питання стерегтись судження інших самим про себе. Гарячий патріот має не тільки ту природну, стихійну, але й свідому волю стільки, що самий інстинкт веде його до думання, що так само задіяні будуть усі українці.
***
На жаль, навіть з поверхневої обсервації нашого національного життя можна зробити кінцевий висновок, що є в душі українця глибока й сильна воля мати свою державу, але попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була такою, якою хоче її бачити чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення між собою, ті спори, роздори, сварки, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психологію таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?!
***
Що Церква чи Церкви відіграватимуть важливу роль в будівництві Батьківщини, про це не можна сумніватися. В християнських народах немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви. То вона виховує народи, вона прищеплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина. Очевидно, робить це передовсім родина. Але й батьки-християни, виховуючи дітей, роблять це під проводом і за вказівками Церкви. То вона, проповідуючи Євангеліє, безнастанно нагадує батькам їх обов’язки і різні сторінки їх праці з дітьми. Та праця батьків і Церкви безконечно важка, вона вимагає довгих змагань, безлічі жертв, прикладу цілого життя, безнастанної дбайливості і чуйної уваги на всякі прояви життя дитини. Доки із дитини виросте громадянин, свідомий усіх своїх обов’язків перед Богом, родиною, ближніми і Батьківщиною, доки з дитини зробиться повнолітній, повноправний і свідомий чи мудрий громадянин, треба безмірної праці. Скільки ж її треба для того, щоб виховати ціле суспільство, увесь народ?! Доки весь народ перейметься наукою Євангелія і кожна одиниця в народі буде таким повноправним і свідомим громадянином, треба праці Церкви і родини через довгі століття.
***
Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не повстане, якщо не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть обходячи всі різниці, які їх ділять, завести між собою якнайбільшу єдність. Тієї єдності Україні треба, а та потреба накладає на нас усіх обов’язок і від сповнення того обов’язку залежить майбутнє Батьківщини. Якщо хочемо всенаціональної Хати, бажанням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися на справах, і ті справи мусять вести до єдності.
Коментарі вимкнені.