Спогади про Голодомор

Далеко не в кожному вікні вчора світилася свічка пам’яті. Однак, їдучи містом, переконалася – є чимало людей, у яких стискається серце при слові «Голодомор». Поставила свічку і на власному підвіконні.  На згадку прийшли розповіді старенької сусідки, які   моторошно  навіть перенести на папір.

«… Нас та біда так не зачепила, але знаю, що то було, бо приїздили до нас зі сходу люди. Згорьовані, змучені…  Переїхати їм дуло тяжко, власті не пускали, але вони їхали, і пішки йшли. Коло нашого села колія проходила. Ми малі все йшли дивитися, як «колія їде». Але тоді було небезпечно. Їздили там «голодні». Не в вагоні, а зверху чіплялися, бо ж хто мав гроші тоді? А по посадках стояли другі, які великими гаками стягували мішки з зерном чи з чим там з даху поїзда. Часто бувало так, що стягували не міх, а самого чоловіка, то так і вмирав на колії.

Страшні були часи. Не скажу, що ми голодували сильно, в нашому селі не було такого, що люди людей їли. Але знаю, що в одній сім’ї пса з’їли, бо вже не мали нічого. А ми малі були. Так пам’ятаю, як наша сусідка носила нам чашку молока кожного ранку. Щойно подоїла, сама не пила, а нам несла ще тепле. Її дитина вмерла, тому так до нас ходила.  А одного ранку чекаємо – а вона не йде. Не витримали, вискочили з хати –  а вона на нашому подвір’ї лежить, а  горня в руці тримає міцно, хоч молоко вилилось.  Вмерла… Страшно було дуже. Боялися, перешіптувалися, чекали, що буде, як до нас дойде та біда.

Страшного було повно.  Ті історії переказували і молилися. Як люди вмирали по других селах, то їх не ховали, а прикидали землею, бо дуже скоро ще когось доносили. Самі копачі кволі були, але знаю про випадки, що різали людей собі на м’ясо. Та й так сире їли. І там же коло тої купи вмирали, бо де ж то можна таке їсти. Люди з розуму сходили! Не встигали усвідомити, хто вмер, а хто ще живий… – розповідала бабуся Антоніна.

Серед давніх газет знайшла спогади  очевидиці тих подій Олександри Шостак, якій у 1932 році було вісім років.

« Батько мій на той час рахувався середняком, бо мав п’ять гектарів  землі, пару коней, весь необхідний інвентар.  Працювали в полі тато і мама від  темноти до темноти. Ми, діти, їх не бачили, крім неділі і свят, бо коли вони їхали в поле – ми ще спали, а коли верталися – вже спали. В колгосп батько пішов не зразу. Тоді  місцева влада наклала на нього податок – 60 пудів хліба.  Перший раз він виконав хлібопоставку.  На третій раз вже не було чого вести в  червону валку.  Тоді батька забрали, засудили  на чотири роки по статті 199 КК від 1928 року ( злостное невыполнение продналога…)  і заслали на Соловки. А нас розкуркулили.  Заїхали в двір підводами, забрали все, хату закрили, а нас вигнали на мороз і сніг. Ми пішли до родичів. Але на другий день уповноважений віддав нам ключ, і ми вернулися в порожню хату. Надвірні споруди всі розібрали і завезли на колгоспне подвір’я.

Після колективізації почався голод. І не лише для нас, а для всього села.   Я  мамою і сусідками їздила з візком по сім кілометрів від села на спиртзавод, щоб  набрати картопляного жому.  З нього пекли млинці і жом.  Воно мерзле, смердюче.  Навесні ходили і розкопували колгоспну картопляну площу і гнилі бараболі пекли на пательні із зеленим листям з дерев. До літа дерева вже були голі, бо люди об’їдали все листя з дерев.

Весною мама поїхала до батькової сестри у Київ. ЗА сховані обручку та сережки привезла пуд борошна і картоплю.   Тільки раз ми наїлися тіста, бо вночі через солом’яну стріху залізли злодії (сусіди), побили  маму  і вкрали борошно і картоплю.  Знову нічого нема. Ще й мама в дорозі захворіла черевним тифом.  Її поклали в лікарню. Бабуся від родичів приносила нам по шматку хліба,  а ми ходили в село, збирали квітки конюшини, сушили, товкли,  і робили млинці або їли квіти сирими.  В ставках, канавках та болотах було багато в’юнів. Ми їх ловили і жарили, але то був делікатес.  А мамі в лікарню носили щодня горня ягід шовковиці.  В нас на подвір’ї росла величезна шовковиця. Вона нас і врятувала.

А в жнива ми ходили збирати колоски.  Тяжка то була робота. За нами ганялися охоронці на конях, відбирали торби.  В селі коїлося щось страшне.  Сама бачила – з голоду на вулиці вмирали люди.  Одна недалека сусідка, як потім говорили, з’їла свою дитину – варила холодець. А потім ходила по хатах несповна розуму, просила милостиню.  Не менше пів села хоронили без трун.  Сестричка і бабуся ходили опухлі, а я ні – я весь час собі їжу шукала. ..»

Страшні спогади очевидців, важко читати їх, важко писати. Однак їх стає дедалі менше, цих людей. А забувати про те, що вони вижили, щоб дати життя нам не можна ніколи.  Вічна і світла пам’ять вам!

Підготувала Ольга Терещук