Прогулянка містом із запахом осінніх квітів

Так, я не дарма двозначно сформулювала заголовок, що не зрозуміло, чи то повітря міста наснажене запахом, чи то мандруєш разом із запахом.

Зрештою, і так, і так правильно. Бо саме зараз той час, коли, сповнені останніх сил, квіти буяють, розпускають свої пахощі, мов щупальця, та заманюють.

Маленькі клумби біля хат, самосіви десь у не надто пристосованих для того місцях, гігантські впорядковані клумби (спробуйте-но пройти повз і не зупинитися, аби глибше вдихнути трунки, повз Фундацію князя Острозького). Всі агоністично запрошують на вакханалії пам’яті: тут треба згадати, коли вперше потрапила на вулицю Острозького, що тоді впало у вічі, пригадати, чи минулого року тут так само квітло, відновити у спогадах балясини будинку навпроти.

Те, з якою заповзятістю все буя, чіпляючись за останні дні сонця, не може не хвилювати. Ці кольори – як готування до холодної дороги зими з її одноманітністю й монохромами. Перед тим, як виродитися, все випинає свої принади, вистрілює насінням, пускає крови-соки, заманює до своїх плодів.

Хоча рання осінь, можливо, навіть ще не зовсім осінь, тільки причинок до неї. Бо та, пізня, прийде зі всім своїм. Вона важка, розповніла, ледь переступає, можливо, вона навіть втратила певні функціональні можливості. Вона – час надміру, содому та гоморри, це картини Арчімбольдо, це пізнє борокко , це важка куртина з єдвабу, котра ось-ось щось вивільнить.

Тож я не про неї. Я про легкість і насиченість раннього часу. Пора року впливає не лише на рослинний світ. Чи то пак – через нього вона впливає й на будинки. Рослини труться об їхні стіни, сповивають їх, іноді навіть проламують, шукаючи, де вкорінитися. Осінь додає кольорів мохові, що проріс у камені; увиразнює тріщини, побільшуючи й сильніше розкриваючи їх; надає іншого рипіння дверям, що перехнябилися; здирає шари фарби.

Вона розставляє наголоси та крапки, а де треба — знаки оклику. Навіть трикрапка восени втрачає пафос і означає те, що означає. Осінь щедро розкидає три крапки напівздичавілими яблуками, що ростуть у дворах. І над усім тим стоїть теплий та солодкий запах гниття.

Осіння пора пасує блуканнями не тільки між клумбами. Це також час занадитися до під’їздів середмістя, а дорогою попідглядати у вікна, торкатися стін. І це має бути саме блукання – бо можна не перекладаючи повноважень у орієнтуванні на мапи, покластися на стихійні маршрути, що їх вибираєш несвідомо. Чи таки свідомо, просто не аналізуючи – йдеш на запах, приміром. Бо осінь, ніби блуд, що чіпляється реп’яхом, або магніт, припасований до компасу — збиває з налаштованого (облаштованого) маршруту й викидає кудись. Можливо, ближче до пізньої осені.

Анна Золотнюк.